Всі зростаючий тиск на інтелігенцію, розвивалося по декількох напрямку ¬ данням (економічному, політичному і власне ідейно-морального) привело до виникнення нових парадигм (ідеальних соціальних типів), на які стала орієнтуватися російська інтелігенція післяжовтневого періоду [7]. Проілюструємо ці парадигми вельми силуетними портретами видатних російських інтелігентів, які волею долі уособити їх.
Парадигма перша. «Вихід». Еміграція на Захід стала для багатьох сотень тисяч російських інтелігентів епопеєю позбавлення і одночасно трагедією духовної безвиході.
Розглянута парадигма зумовлює драматизм, якщо не трагізм того, хто їй відповідає. Так в загальному сталося і з П.А. Сорокіним. Його науковий геній мав чисто російські характеристики, його численні соціологічні праці завжди містили в собі той самий моральний компонент «зайвими». Навіть будучи щирим «західником», Сорокін продовжував залишатися суто російським інтелігентом, світовими проблемами, долями людства, моральними еквівалентами соціологічних концепцій і пр. І тому очевидний глибокий дисонанс, який звучав у відносинах Сорокіна з сучасним йому інтелектуальним співтовариством на Заході. Повного розуміння у своїх відносинах вони все ж таки не досягли. У результаті ніким не заперечується авторитет Сорокіна все ж таки залишається трива Америки явищем суто історичним. Пророчий і моральний дар П.П. Сорокіна так і залишався незатребуваним.
Парадигма друга. «Відхід у печери». Тиск бюрократично-тоталітарного режиму, постійно посилювалося, змусило багатьох російських інтелігентів йти у внутріш ¬ ню еміграцію, створювати духовне підпілля, замикатися в собі, обмежуючи коло соціального спілкування. Життя і творчість А.Ф. Лосєва може бути яскравим, але одночасно і трагічною ілюстрацією цієї парадигми. З кінця 20-х років Лосєв практично припиняє свою основну викладацьку діяльність і починає писати «в стіл». Це співпадає з його першим арештом, допитами в ОГПУ і ув'язненням у табір на Соло ¬ Липовецького островах. Пройшовши «перевиховання» у таборі і внаслідок нового везіння вийшовши з нього живим, А.Ф. Лосєв повністю відмовляється від будь-яких форм суспільного діяльності і фактично стає чистим мислячим інтелектом, заточеним в печері вимушеної ізоляції. Лосєв затихає і зникає на десятиліття.
Вельми примітно, що А.Ф. Лосєв цілком свідомо залишився в Росії, навіть не розглядаючи можливість еміграції, яка у нього в принципі залишалася до середини 20-х років. Тема жертовності – непозбутня тема російської інтелігенції. Але у Лосєва вона позбавлена надривності та біснування: «Таке життя індивідуума – писав він, – є жертвою. Батьківщина вимагає жертви. Саме життя Батьківщини – це і є вічна жертва». Але непідробний і філософськи обгрунтований стоїцизм Лосєва тим не менше не може приховати від нас глибокого трагізму його «парадигми», що приводить російського інтелігента до ізольованості від зовнішньої соціального середовища і духовному самотності.
Парадигма третя. «Спроба гідного партнерства». Ця парадигма була пов'язана зі спробою інтелігенції встановити чесне і гідне спілкування з режимом і знайти хоча б якийсь модус їхнього співіснування при збереженні принципу і особистої незалежності морального самосприйняття. У якійсь мірі вона може стати поясненням життєвого шляху трьох видатних російських інтелігентів – М.А. Булгакова, Б.Л. Пастернака і Д.Д. Шостаковича. В умовах усталеного після революції тоталітаризму М. Булгаков, в силу складу свого характеру і переконань, не міг і не хотів вибирати позицію добровільній ізоляції. Присвятив себе театру, він брав діяльну участь в літературних об'єднаннях, мистецькому житті Москви.
Парадигма «гідного партнерства» не принесла, однак, того, на що сподівався Бул ¬ гаків. Все більше і більше його творчість йшло врозріз з офіціозом, і він змушений був так чи інакше почати літературне «двойнічество», писати те, що свідомо не могло бути опублікована. Так, його найбільш великий твір, роман «Майстер і Маргарита» і став якраз «романом без майбутнього» (він був опублікований тільки в 60-ті роки). Приміятникового, що з соціологічної точки зору, світогляд подвійності, філософської розірваності сприйняття світу геніально втілилося в цьому романі. Парадигма «гідного партнерства» виявилася також виконаної внутрішнього драматизму і навіть трагізму, які проявляють себе як в колізіях особистої життя російського інтелігента, так і в його творчості. Ця обставина ще більш разюче виявило себе в житті Б.Л. Пастернака і Д.Д. Шостаковича.
Парадигма четверта. «Помірне співпрацю». Поряд з дистанційованим парт ¬ нерством російська інтелігенція виробила ще одну стратегію свого ставлення до влади. Стратегія ця полягала в тому, щоб «чесно» приймати реалії соціального устрою Радянської Росії, але знаходити для себе такі області («лакуни») у творчості й інтелектуальної діяльності, які в найменшій мірі були пов'язані з компромісами. Оскільки режим встановився на багато сотень років і кінця йому, читалося, не було видно, а так само і іншої альтернативи йому немає, вважали вимушені прихильники такої парадигми, то слід, по-перше, шукати щось позитивне плюс у самому режимі, а, по-друге, Неї ж йти як можна далі від найбільш ідеологічно забарвлених тим і «зон».
На ранньому етапі формування цієї парадигми вона була сформульована у збірнику «Зміна віх». Поступово вона набула широкого поширення. У літературі її можна відзначити, наприклад, в житті і творчості к.с. Паустовського, пізніше – письменників «деревеньщіков». У кіно – це довгий список талановитих режисерів, які присвятили себе розробці етичних тим особистості.
Парадигма п'ята. «Самозабутньо сервелізм». Вельми значна частина російської інтелігенції з ентузіазмом і повним відстороненням від свого внутрішнього Я прийняла принципи і завдання офіційної ідеології і присвятила себе служінню її. Причини переходу до цієї парадигми бували різні, але підсумок, як правило, опинявся одним: Ідентифікація з офіційною ідеологією і «творче», то є щире служіння їй усією силою свого таланту і своїх здібностей. Так виникало «соціалістичне мистецтво» і «марксистське суспільствознавство», нерідко підтримували дуже обдарованими людьми (в цьому, як раз і полягає найбільша трагізм ситуації). У відносно парадигма «самозабутньо сервелізма» стала знаменням «нової, соціалістичної інтелігенції» («робітничо-селянської інтелігенції», «трудовий ін ¬ теллігенціі» – такими були головні ідеологеми).
Парадигма шоста. «Дисидентство». Дисидентство в середовищі інтелігенції радянського періоду було спробою радикального виходу за межі існуючої ідеології і прямої конфронтації з нею. Дисидентство – складне соціальне явище, проте його «парадигма» досить очевидна. Вона мала на увазі заперечення всього набору офіційних духовних цінностей і протиставлення йому або традиційних цінностей дореволюційної російської інтелігенції, або сучасного західного лібералізму. Дисиденти заперечували саму ідею співпраці з владою на який-небудь основі. І в цій непримиренності полягала сила моральної позиції і логіка соціальної дії. За своїм характером, однак, дисидентство було парадигмою опору, сила якої полягала в запереченні. Що стосується позитивної програми реконструкції російської культури, то, як показав подальший хід подій, пов'язаних з перебудовою і перебудовою, цієї програми в дисидентства, по суті, не було.
Розглянуті парадигми, що відображали розшарування російської інтелігенції в після ¬ революційний період аж до 90-х р., Між тим повинні бути доповнені одним ком ¬ коментарями. Складається він в наступному.
Якщо виходити з того, що російська інтелігенція виникла в XIX столітті як підсумок «ігри» соціальних факторів, які створили можливість існування цілого соціального шару, досить умовно пов'язаного з економічною доцільністю, то треба визнати, Що радянський режим на абсолютно інших підставах зберіг соціальні умови існування інтелігенції. Мабуть, радянський лад за інерцією успадкував просвітницький і гуманітарний характер дореволюційної культури. Але головне, повинно бути, полягала в тому, що інституціолізованої марксизм поставив собі за мету провести тотальну трансформацію свідомості людини, а це вимагало не лише таборів і рас ¬ стріли, але і більш тонких методів проникнення в серця і душі людей. Ось ця цілком прагматична соціальна місія і була уготована російської інтелігенції, що дозволило їй зберегтися, вижити – хай і в спотвореному вигляді, але продовжити культурну традицію.
Початковий моральний світ російської інтелігенції не міг зберегтися після революції 1917 року. Проте він все ж таки зберігався як спогад, як історично віддалена, але все ж існуюча система ціннісного відліку, як зразок, нехай і недосяжний. Роль подібних моральних орієнтирів, принципів в житті суспільства величезна. Окремі фрагменти старого світу цінностей можна було бачити розсіяними в тих чи інших областях радянської культури, немов залишки стародавніх міст, які включаються в сучасну забудову мегаполісів.
Нині нерідко роблять припущення про те, що б могло трапитися з Росією, не будь революції 1917 року, не станься вбивство Столипіна, не будь распутінщіни, не відречуся Микола II від влади і т.д. При цьому мають на увазі, що обрана історією альтернатива була свідомо найгіршою і що всі інші напевно б привели Росію до процвітання. Можливо, але далеко не обов'язково.
Висновок
На закінчення даної роботи ми, безумовно, відзначимо важливість розглянутого події, його величезне значення, але не зможемо дати йому оцінку, сказати, негативна вона чи позитивна. У роботі, відповідно в першій і в другій її частинах наведені, взагалі-то різні погляди на розглянуті події, не протилежні, а саме різні. Таких різних поглядів сьогодні безліч, більшість з них мають яку-небудь ідеологічне забарвлення, але є, звичайно, і дуже близькі до істини – неупереджені погляди. Чим далі, тим їх буде більше, можна бути впевненими в цьому. Коли пройде більше часу і ідеологічний слід буде не таким яскравим, коли вплив спадщини ідей і поглядів, які дісталися нам з часів СРСР стане слабше, тоді відповідь на питання про роль і місце, про значення жовтневої революції 1917 року, стане ближче. Поки ж є тільки нові питання….