Навесні 1848 р. в Австрійській монархії розпочалася реформа державного управління. Надвірні канцелярії і палати були ліквідовані або замінені на міністерства. Місце державних радників та Державної конференції посіла Рада міністрів.
У “Віденській газеті” 25 квітня 1848 р. була опублікована перша австрійська конституція, яка проголошувала Австрію конституційною монархією і утверджувала австрійський парламент - рейхстаг. Передбачалася двопалатна структура парламенту. До складу верхньої палати (палати панів) входили принци імператорського двору, голови найзнатніших шляхетських родів, архієпископи і єпископи князівського рангу, особи, пожиттєво призначені імператором та обрані великими землевласниками (загалом до 200 осіб). Палата депутатів формувалася шляхом двоступеневих виборів за квотою один депутат від 50 тис. осіб населення і налічувала 383 члени. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом від 11 травня 1848 р. [1, с.108-109].
Однак подальші революційні події 1848 р. внесли зміни до виборчої процедури. Австрійський парламент був оголошений однопалатним, а вибори до палати панів скасовані. Новий виборчий закон був виданий 1 липня 1848 р.
Вибори до рейхстагу - непрямі та двоступеневі - відбулися в червні 1848 р. Галичина повинна була представити 96 депутатів. З цієї кількості від сільської місцевості мало бути 89, а від міст - 7 депутатів (Львів - три, Броди, Тернопіль, Станіслав, Перемишль - по одному) [2]. Буковина мала обрати вісім депутатів.
Згідно з виборчим законом, у Галичині було утворено 25 виборчих округів, з них вісім - на Буковині (сім сільських, по одному від кожного повіту, та один від Чернівців). Виборчі округи поділялися на дільниці, що створювалися у населених пунктах із кількістю мешканців від 250 до 2500 осіб. На першому етапі виборів обиралися виборщики. Активним і пасивним виборчим правом були наділені всі австрійські громадяни віком від 24 років, громадянські права яких не були обмежені і які жили у своєму виборчому окрузі не менше шести місяців. Позбавлялися виборчого права жінки, прислуга, робітники з поденною або потижневою оплатою, особи, які отримували допомогу від благодійних установ. На другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали депутатів. Кандидатом могла бути особа, яка в першому турі була обрана виборщиком, досягла віку 30 років, і мала австрійське громадянство. Обраним вважався кандидат, який здобув абсолютну кількість голосів. Якщо виникала потреба, то проводилися другий і третій тури голосування [4, с.109].
Селянство, що становило понад 80% (4 млн з-поміж 4,9 млн загальної кількості) [3, с.7] населення Галичини, могло стати вирішальною силою під час виборів. Проте збиті з пантелику передвиборною агітацією неграмотні селяни, боячись підступів з боку шляхти, покидали виборчі дільниці. Це давало змогу місцевій шляхті обрати бажаного їй депутата [7, с.259].
Для того, щоб відсторонити селян від участі у виборах, шляхетські агенти залякували їх усякими небилицями, як-от: „Не ходіть, добрі люди, на вибори і інших відмовляйте, тому що у Відні збирають підписи за панщину" [6]. Мали місце випадки прямого обману селян-виборщиків. Особливо багато зловживань було в другому турі голосування, коли у виборчий бюлетень потрібно було вписати прізвище депутата. Користуючись неписьменністю селян, у їхні бюлетені часто вносили прізвища тих кандидатів, які підтримувалися Центральною Радою народовою [2].
Значний вплив на перебіг виборчого процесу мала Головна руська рада. За допомогою місцевих рад та “Зорі Галицької" проводилася передвиборча агітація. У спеціально виданій інструкції Головна руська рада закликала обирати депутатами “мудрих священиків, добрих і богобоязних поміщиків, справедливих мандаторів - людей грамотних. І лише у разі, якщо серед вас немає людини грамотної”, рекомендувала обирати селян [1].
Самі селяни активно агітували за того або іншого свого кандидата, що користувався їхньою довірою, і скрізь рішуче виступали проти кандидатів від шляхти.
Активність виборців у сільських округах була невисокою. Лише там, де селяни прагнули відстояти своїх кандидатів, явка на виборчі дільниці була повною. Так, на вибори 14 червня 1848 р. у с. Солотвино з’явилися всі 103 виборщики (з них 81 селянин) і більшістю (58 голосів) депутатом до рейхстагу обрали сорокарічного селянина з Ляховця Івана Капущака. Його суперник священик Дуткевич отримав 39 голосів. В окремих населених пунктах, зокрема, у Самбірському окрузі, мали місце випадки, коли селяни, домовившись між собою заздалегідь, демонстративно повертали чисті бюлетені. Добре поінформований стосовно передвиборчих справ службовець із Синяви зазначав: „Якби там, де вдавалося, не обдурили селян, депутати від Галичини цілком складалися б із селян”. Від усієї Галичини до австрійського парламенту вдалося провести лише одного урядовця - губернатора Ф. Стадіона.
Від Буковини депутатами стали переважно селяни: п’ять українців (Ю. Тиміш, В. Кирстюк, В. Моргоч, Л. Кобилиця, І. Долинчук), два румуни (М. Бондар, М. Чуперкович), єдиним німецьким депутатом від Чернівців став директор гімназії А. Краль. Це пояснюється насамперед прагненням буковинського селянства до скасування панщини, яке на той час уже відбулося в Галичині.
Попри різноманітні передвиборчі труднощі Галичина й Буковина делегували до парламенту найчисельніше селянське представництво (38 депутатів) з усіх провінцій монархії, що свідчило про велику політичну активність сільського населення. І. Франко охарактеризував цю подію так: “По стільки сотень літ русин, руський хлібороб, почув себе нарешті свобідним. Його покликано до участі у найвищім законодавстві великої держави; се були речі, не чувані досі в історії руського народу”.
Усього до парламенту було обрано 97 селян (понад 39,5% усієї кількості депутатів). Щодо національної належності, то у рейхстазі налічувалося 30 депутатів українців,19 із них були вихідцями з селянського середовища.
22 липня 1848 р. у Відні відбулось урочисте відкриття рейхстагу. Від початку його діяльності депутати-селяни опинилися у важких умовах, оскільки засідання велися незнаною ними німецькою мовою, їх відкрито зневажала консервативно-шляхетська частина депутатів. Незважаючи на несприятливі умови праці, селянські депутати все ж розгорнули активну парламентську діяльність. Деякі з них вели постійне листування зі своїми виборцями і, виконуючи їхні накази, подавали на розгляд парламенту та інших центральних органів влади численні скарги селян на поміщиків.
3 вересня 1848 р. група українських і польських селянських депутатів подала на розгляд рейхстагу свою програму-адресу. Цей документ „від імені і за дорученням усього галицького народу” підписало 15 депутатів-селян (Грегор Андрусяк, Яків Ром, Микола Драус, Ян Шторц, Василь Фармацій, Казимир Вальчик, Гриць Ничипорук, Костянтин Посацький, Йосиф Григору, Іван Рижко, Матеяш Мазуркевич, Мацей Лейчак, Войцех Войнович, Панко Козар, Стефан Гой). З них лише п’ятеро змогли власноручно підписатися, а інші навпроти своїх прізвищ поставили хрестики. Тільки один український селянин К. Посацький володів німецькою мовою і „записував іншим селянським депутатам їхні пропозиції і петиції”. Ця обставина свідчить про те, що ця петиція не була єдиною, а також, що між польськими та українськими селянськими депутатами існувала єдність думок стосовно розв’язання важливих для їхніх виборців проблем.
Подана адреса складалася з 28 пунктів, у яких були сформульовані основні програмні вимоги галицького селянства: повернення загарбаних поміщиками від 1786 р. селянських земель; збереження сервітутів; надання права власникам земельних ділянок вільно користуватися виявленими на них соляними покладами і джерелами; ліквідація монопольного права поміщиків на млини; надання селянам права володіти мисливською зброєю; встановлення стабільної платні зі спеціального фонду для духовенства і ліквідація сплати селянами на церковні потреби; зниження цін на сіль, тютюн; зменшення поштових і гербових оплат; скасування прибуткового податку ремісників; зменшення платні чиновникам і підвищення її слугам; надання доступу до посад в управлінському апараті незалежно від соціального походження і, як правило, місцевим жителям; поділ Галичини на дві провінції: українську - з центром у Львові і польську - з центром у Тарнові або Кракові; призначення парафіального духовенства за пропозиціями громад, а не поміщиків; відкриття у кожній громаді шкіл і запровадження викладання там рідною мовою та ін.
Текст петиції закінчувався проханням селянських депутатів затвердити її негайно з тим, щоб вони могли повернутися додому з почуттям виконаного обов’язку.
Програма, висунута селянськими депутатами австрійського рейхстагу у 1848 р., свідчила, що під час революції селянство не було сліпим знаряддям у руках австрійської влади. Селянські депутати розуміли соціальні і національні потреби своїх виборців. Вимоги, які вони ставили перед імператором та урядом, зокрема, закріплення за селянами земель, впорядкування рекрутських наборів і скорочення терміну служби, зниження податків і мита, ліквідація низки станових привілеїв, поділу Галичини, запровадження національної школи підтверджують самостійність і незалежність депутатів-селян з Галичини і Буковини як від австрійської влади, так і від шляхетських депутатів.
Активну участь взяли селянські депутати у парламентській дискусії стосовно умов скасування панщини та інших повинностей. Найбільш яскравою і гострою була промова українського селянина І. Капущака, яку він виголосив 17 серпня 1848 р. У його виступі були висловлені сподівання селянства всієї Австрійської монархії. Депутат-селянин заявив, що поміщики не мають жодного права вимагати викупу, бо вони взяли від селян все, що можна: замість 100 днів панщини примушували працювати по 300 днів на рік. Отже, пани мають за це заплатити селянам, а не навпаки. І. Капущак зазначив також, що поміщики жорстоко знущалися над селянами, відбирали у них землю, пасовища. Поміщик „наказував заковувати селянина в кайдани і кидати його до стайні, щоб наступного дня він старанніше виходив на панщину. Нас вважали не людьми, не підданими, не селянами в Галичині, а лише рабами, найнижчим класом людей”. І. Капущак рішуче протестував проти викупу повинностей, на якому наполягали поміщики.