Виголошена німецькою мовою промова прозвучала як звинувачення існуючої системи. Жоден виступ, відзначали сучасники, не справив такого великого враження, як промова простого селянина з Галичини, бо в ній „обурення і ненависть мільйонів проривалися з кожного речення”. Декілька разів промова переривалася бурхливими оплесками депутатів. Вона стала визначною подією в роботі австрійського парламенту, знайшла відгук у пресі багатьох країн Європи.
Однак більшістю голосів рейхстаг ухвалив рішення скасувати феодальні повинності за викуп, дві третини якого мали виплатити селяни, а одну третину - держава.7 вересня 1848 р. закон був затверджений імператором Фердинандом І. Він надавав селянам права громадян держави, а також право власності на землю, якою вони користувалися. З метою практичного здійснення реформи згодом було видано низку додаткових законодавчих актів.
Згідно із законом від 7 вересня 1848 р., у власність галицького селянства перейшла менше, ніж половина земельних угідь краю. Більшість селян залишалися малоземельними й економічно неспроможними. Власністю поміщиків стали майже всі ліси й пасовиська, за користування якими селяни, позбавлені колишніх сервітутів, тепер були змушені відробляти або платити. Це була, по суті, додаткова компенсацією поміщикам за скасовані феодальні повинності і разом з тим значне обмеженням селянського землекористування. Внаслідок реформи поміщики зберегли і зміцнили свої панівні економічні й політичні позиції, що стало серйозною перешкодою для економічного розвитку краю, призводило до консервації низки феодальних залишків у сільському господарстві, зокрема відробіткової системи.
Зазначений закон не змінював основних положень раніше виданих нормативних актів для Галичини і Буковини. Однак він передбачав низку істотних положень стосовно правових відносин селян і землевласників, які фактично запроваджували нові норми австрійського цивільного права. Проведена аграрна реформа призвела до поглиблення суперечностей між селянами і поміщиками. В різних районах краю активізувалися селянські виступи, які супроводжувалися насильним захопленням сервітутних лісів і пасовищ. У відповідь проти селян була застосована військова сила, однак в окремих населених пунктах селяни дали військовим загонам організовану відсіч.
Наступ поміщиків на розкріпачених селян викликав водночас з активними селянськими виступами хвилю колективних скарг у різні інстанції, особливо у Головну руську раду та її філії. Остання була, як і всі ліберальні організації, схильною до реформ зверху. Тому вона засуджувала активні виступи селян і закликала їх до терплячості та спокою. Головна руська рада неодноразово зверталася до рейхстагу, міністерства юстиції та імператора з петиціями, в яких повідомляла вищі державні органи про важке становище селян, загарбання феодалами в 1787-1848 рр. третини їхніх земель, свавілля поміщиків та чиновників у вирішенні сервітутних справ. Вона наполягала на негайному створенні авторитетних комісій для розгляду селянських скарг та якнайшвидшому об’єктивному їх розслідуванні, а також пропонувала вирішити справу сервітутів шляхом передачі селянам у власність лісів і пасовищ. Однак австрійська влада проігнорувала ці вимоги. Вона і надалі продовжували захищати інтереси заможних землевласників.
Під час буржуазно-демократичної революції 1848 р. назріла проблема адміністративного поділу Галичини за етнічною ознакою. Вперше це питання виникло під час роботи Слов’янського з’їзду у Празі, де його обговорювали на засіданні українсько-польської секції. Українську сторону в дискусії представляли Г. Гинилевич, О. Заклинський, І. Борисикевич (від Головної руської ради) і Ю. Любомирський, Л. Стецький та Л. Сапєга (від Руського собору). Під час голосування більшість голосів набрала українська пропозиція про поділ краю на дві частини: польську та українську. Однак вже наступного дня Л. Сапєга, який був відсутній під час тієї процедури, під тиском польських представників переконав делегатів від Головної руської ради додати до цієї ухвали слова: „Остаточне вирішення цього питання надати сеймові та рейхстагу”. На знак українсько-польської домовленості І. Гушалевич написав вірш “Мир вам, браття, всім приносимо”. Цей твір, музику до якого склав Ф. Леонтович, майже до кінця ХІХ ст. виконувався у Галичині як український національний гімн.
Оскільки Слов’янський з’їзд через повстання у Празі не завершив своєї роботи, а його делегати покинули місто, то 9 червня 1848 р. Головна руська рада звернулася до австрійського імператора із заявою, у якій вимагала поділити край на дві провінції: східну (українську) - з центром у Львові і західну (польську) з центром у Тарнові або Кракові - із наданням кожній політичної автономії та відповідних національних прав. До складу української провінції пропонувалося включити східні округи Галичини, які були населені українцями і в минулому територіально належали до Галицького князівства, а згодом - до Руського воєводства. Західна Галичина повинна була складатися з етнічних польських земель. До заяви, надісланої 13 серпня 1848 р. на розгляд рейхстагу, було додано 61 120 підписів. По округах вони розподілилися таким чином: Бережанський - 9343, Чортківський - 3029, Коломийський - 2058, Львівський - 922, Перемиський - 8412, Самбірський - 4480, Станіславівський - 1090, Стрийський - 3730, Тернопільський - 3217, Жовківський - 20 898, Золочівський - 3941 підпис.
Всього з цього приводу Головна руська рада подала на розгляд парламентові і міністерству внутрішніх справ п’ять документів. В останньому з них, датованому 29 березня 1849 р., зазначалося, що затягування розгляду окресленого питання викликає незадоволення серед мешканців краю. За таких умов міністр внутрішніх справ Австрії, колишній галицький губернатор Ф. Стадіон попрохав лідерів Головної руської ради тимчасово утриматися від дискусії стосовно поділу Галичини. Зважаючи на позицію австрійського уряду, офіційно українська сторона ці питання більше не порушувала.
Водночас проти поділу Галичини активно виступали члени Центральної ради народової, яка через свої окружні відділення збирала опротестовуючі підписи. Так, перемишльська рада розбила округ на 36 частин з позначенням міст, містечок і сіл та закріпила за кожною з них відповідального за збір підписів. При цьому рекомендувалося, щоб поруч з підписом вказувалися прізвище, ім’я, рід занять та віровизнання особи.
Активним противником поділу краю був також віце-губернатор, а згодом намісник Галичини граф А. Голуховський, який застерігав австрійський уряд перспективою відокремлення Галичини і переходу її під юрисдикцію Росії. В унісон з Центральною радою народовою діяв Руський собор, який подав парламентові свій протест, скріплений 577 підписами [1, с.140].
Не вирішив справи поділу Галичини й австрійський парламент, який ще у липні 1848 р. утворив спеціальну конституційну комісію. Від Галичини до її складу увійшли Г. Яхимович, Ф. Смолька і Ф. Зємялковський. У дебатах стосовно цього питання виступили чеські депутати Ф. Палацький і Ф. Рігєр, які підтримали ідею поділу краю за етнічною ознакою. Під час голосування у комісії голоси розділися наступним чином: за поділ - 3 (українець Г. Яхимович, чех Пінкас, німець Рац, проти - 23, утрималися - 2 (Ф. Палацький, Ф. Рігєр).
австрійський рейхстаг галичина буковина
Ігнорування австрійським урядом і панівними верствами вимог щодо поділу Галичини та поступове посилення впливу польської шляхти викликали невдоволення українського населення краю. Головна руська рада на засіданні 16 лютого 1849 р. ухвалила відкликати українських депутатів з рейхстагу, якщо він не прийме рішення про поділ Галичини. Однак запланованого не сталося, оскільки, не встигнувши прийняти проект конституційного устрою держави, 6 березня 1849 р. парламент був розпущений. Правда, у 50-х роках ХІХ ст. питання адміністративного поділу Галичини знову стало предметом обговорення австрійських урядових кіл. Планувалося поділити Галичину на три округи (Львівський, Станіславівський і Краківський), з підпорядкуванням їх львівському намісникові. Проте цей план не був реалізований.
Революція поставила також на порядок дня питання адміністративного статусу Буковини. Вже у червні 1848 р. був створений Буковинський комітет, представники якого передали імператорові Фердинанду І (пізніше і Францу Йосифу І) та рейхстагу свої вимоги у вигляді “Буковинської крайової петиції”. Цей документ підписали шість румунських і німецьких поміщиків (Й. Василько, М. Зота, Є. Гурмузакі, А. Гурмузакі, К. Петрович, Я. Мікулі), три професори Богословського інституту в Чернівцях (С. Попович, І. Калинчук, Н. Гакман), два депутати австрійського парламенту (М. Боднар, А. Краль) та український єпископ Є. Гакман. Як свідчить цей перелік, автономії краю домагалася і верхівка буковинського православного духовенства. Очевидно, таку позицію можна пояснити тим, що в Галичині панівним був католицизм.
Буковинська крайова петиція містила 12 пунктів: захист національних прав; визнання окремого провінційного сейму в Чернівцях; заснування кредитної установи; врегулювання селянських відносин; рівноправність усіх віросповідань; заведення поліційного припису з 1836 р. на випадок епідемій; реформа митного контролю; зниження ціни на сіль; обрання греко-католицького владики національним собором; впорядкування церковних справ; утворення Комітету релігійного фонду.
Цей документ свідчив про намагання румунських поміщиків не ділити влади з польською шляхтою Галичини, що була політично більш впливовою. На цілком протилежній позиції стояли українські депутати від Буковини. Вони розгорнули широку кампанію щодо подання виборцями петицій з вимогою залишити Буковину в складі Галичини. З цього приводу депутати В. Моргош, В. Кірсте, І. Долинчук, Л. Кобилиця подали до рейхстагу відповідні заяви.1 листопада 1848 р. у Чернівцях з ініціативи українських депутатів зібралися представники сільських громад усієї Буковини. Вони рішуче виступили проти створення окремого крайового сейму. Це підтверджувало намагання зберегти зв’язок між окремими українськими землями, що перебували у складі імперії Габсбургів. Проте такі наміри суперечили політиці австрійського уряду. У зв’язку з цим 4 березня 1849 р. імператор визнав Буковину автономною провінцією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією. Керівником новоствореного краю був призначений Е. Бах.