габсбург австрійський володіння управління
Державні кордони володінь монархії Габсбургів формувалися впродовж віків і за неоднакових обставин. Ще 1156 р. майнцські маркграфи Бабенберги домоглися від імператора Священної Римської імперії права називати свої володіння герцогством. Цей рік прийнято вважати роком заснування Австрійської держави, яка виникла на альпійських землях, на південь від Дунаю. У ХІІ–ХІV ст. Австрія купила або успадкувала Штирію, Каринтію, Крайну і Тіроль.
Ці володіння 1282 р. перейшли до Габсбургів і з того часу аж до розпаду імперії у 1918 р. вважалися спадковими австрійськими землями. Згодом завдяки династичним зв’язкам, військовим завоюванням та іншим чинникам Габсбурги до середини ХVІІ ст. інкорпорували історичні землі інших народів у Центрально-Східній Європі. Крім цього, їм належали великі території в північно-західній частині Європи, а також в Іспанії [1, с. 19–23].
Нове співвідношення політичних сил, яке склалося у Європі в останній третині ХVІІІ ст., дало змогу Австрії розширити свої володіння на сході. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р., проведеного Австрією, Пруссією і Росією, до складу монархії Габсбургів були включені етнічні польські й українські землі, які утворили окрему провінцію – королівство Галичини і Лодомерії. В урядовій австрійській термінології загарбання цих земель мало назву «ревіндикації», або «прийняття».
Під час наполеонівських воєн наприкінці ХVІІІ ст. кордони Габсбурзької монархії часто змінювалися, насамперед за рахунок окраїнних земель. За Кампоформійською угодою 1797 р., до Австрії відійшла ліквідована Наполеоном І більша частина Венеційської республіки з Істрією, Далмацією і Бокою Которською, де жили словенці та хорвати. Проте Братиславський (Пресбурзький, Пожонський) мир 1805 р. позбавляв імперію цих адріатичних володінь.
За Шенбрунським миром 14 жовтня 1809 р., Австрія віддала здобуту під час третього поділу Польщі частку Варшавському герцогству. Крім цього, до Варшавського герцогства були приєднані Замойський округ і Йозефштадт (Підгуже) поблизу Кракова. Польсько-австрійською спів власністю стали також велицькі саліни (соляні джерела).
Австрія втратила, серед інших, також значну частину словенських і хорватських земель. Далмація, Примор’є, Крайна, частина Каринтії, Хорватії і Військового Кордону за р. Сава увійшли до складу Іллірійських провінцій Французької імперії (1809–1814 рр.) [3]. Після повернення цих земель Австрії протягом 1815–1822 рр. їх називали Іллірійським королівством.
Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. Габсбурги домоглися повернення майже всіх своїх володінь, у тому числі слов’янських земель, втрачених раніше. Тоді ж Далмація, Бока Которська і колишня Дубровницька республіка були об’єднані в єдину адміністративну одиницю-Далмацію. Вона разом з Хорватією і Славонією становили так зване Триєдине королівство. Формально воно входило на правах персональної унії до складу Угорської держави. Проте фактично Далмація підпорядковувалася як окрема земля безпосередньо австрійському урядові.
3 травня 1815 р. Віденський конгрес своїм рішенням повернув Австрії Тернопільський округ, а також передав у цілковиту власність соляні джерела у Величці. Тоді ж він створив під своїм протекторатом Краківську республіку. Кордон між нею та Австрією пролягав річкою Віслою. Місто Йосифштадт залишилося в складі Австрії. У березні 1846 р. австрійські війська зайняли Краків й околиці. Республіка припинила існування і 6 листопада 1846 р. її територія була офіційно приєднана до Австрії.
Отже, на початку ХІХ ст. територія, об’єднана скіпетром австрійських Габсбургів, включала численні землі у Центрально-Східній Європі. Умовно їх можна поділити на три групи. Першу з них становили землі німецьких держав (Верхня і Нижня Австрія, Штирія, Каринтія, Тіроль). Другу групу творили слов’янські землі (Крайна, Гориця, Хорватія, Славонія, Далмація, Військовий кордон, Закарпаття, Галичина, Буковина, Чехія, Моравія, Силезія, Словаччина). Третя група – це Угорське королівство (Угорщина, Трансильванія) [7].
На той час Австрійська імперія була багатонаціональною державою, в якій панівна нація – німецькомовні австрійці – становила меншість. На середину ХІХ ст. імперські німці налічували близько 7,9, угорці – 5,4, італійці – 5,04, румуни – 2,6 млн. осіб. Слов’янський етнос становив майже 40,45% населення, у тому числі чехи – 4,05 млн., українці – 3,4 млн., хорвати і серби – 2, 6 млн., поляки – 2,1 млн., словаки – 1,7 млн., словенці – 1,08 млн. осіб.
Політико-адміністративний поділ території володінь Габсбургів здійснювався з урахуванням австрійських державотворчих традицій, рідко бралися до уваги інтереси земель і народів, які з різних причин втратили незалежність. Приєднання численних територій з різними державницькими традиціями призвело до складної державно-правової ситуації у політичному житті монархії. Процес підпорядкування захоплених Габсбургами територій розтягнувся майже на декілька століть. Віденські правителі методично крок за кроком позбавляли ці землі атрибутів їхньої колишньої державності. Правове розв’язання цього питання відбулося вже на початку ХVІІІ ст. У 1713 р. була прийнята Прагматична санкція – основний правовий акт, що визначив взаємовідносини правлячої династії з належними їй володіннями. Найважливішим її принципом була неподільність і спадковість як за чоловічою, так і за жіночою лінією, всіх земель монархії Габсбургів, що закріпило централізацію держави [7, с. 18]. Прагматична санкція була введена в дію після її затвердження становими сеймами окремих країн і зберігала юридичну силу аж до розпаду Австрійської імперії у 1918 р. [1]. Проте Прагматична санкція не спричинилася до остаточної політичної і адміністративної уніфікації. Згодом це стало причиною появи так званої Австрійської панівної ідеї (OsterreichGesammtstaatsidee). Вона запроваджувалася згори династією Габсбургів і була основою для уніфікаційної та централізаційної політики Австрії. Адміністративно територія монархії у 1748 р. поділялася на 12 провінцій, або губерній. Їхніми керівниками були призначені імператором губернатори. Останні підпорядковувалися безпосередньо Відню. Провінції поділялися на округи, які очолювали старости [8]. Для посилення центральної влади австрійський уряд 1782 р. здійснив нову адміністративну реформу. Замість 12 колишніх провінцій було утворено лише шість губерній Управління спадковими і новоприєднаними землями зосереджувалося у новій Об’єднаній чесько-австрійській придворній канцелярії, яка діяла до 15 травня 1848 р. [8].
Об’єднання окремих земель габсбурзького конгломерату в єдину державу з назвою «Австрія» було завершене 1804 р. Тоді Франц ІІ Габсбург, імператор Священної Римської імперії видав указ, у якому зазначив, що «приймає імператорський титул на себе і своїх наступників» з тим, що існуюче становище її складових частин не зміниться. Так був встановлений титул австрійського імператора. У серпні 1806 р. Священна Римська імперія офіційно припинила своє існування, а Франц ІІ правив далі як австрійський імператор Франц І. У його повному титулі значилося: «Австрійський імператор, апостольський угорський король, король чеський, галицький, володимирський (підкреслено нам.), ломбардський, хорватський, словінський, хорватський і далматський, архікнязь австрійський і князь міланський, хорутанський, штірійський, крайнський, силезький, семигородський, сербський і венеційський, маркграф моравський і граф тірольський, горицький, триденський, істрійський» [7]. Монаршідекрети 1812 і 1813 років зобов’язували офіційно іменувати об’єднання габсбурзьких земель Австрійською імперією.
Потенціал, насамперед політичний, який використовували Габсбурги, пристосовуючись до нових історичних умов, практично вичерпався вже у першій чверті ХІХ ст. [2]. Прикладом цього були проблеми державно-правового розвитку імперії. Магістральним у внутрішній політиці віденського правлячого двору стало слов’янське питання. Воно ж відіграло істотну роль у розміщенні політичних сил у монархії. Політичні вимоги щодо своєї державності обґрунтовували чільні представники слов’янських народів- чехи, словаки, словенці, хорвати, поляки, українці. Водночас ці народи різнилися рівнем освіченості, етнонаціональної самосвідомості, що зумовлювалось їхнім історичним розвитком у відмінних геополітичних ареалах – австрійському й угорському.
Главою держави був монарх із династії Габсбургів, який мав титул імператора Священної Римської (Німецької) імперії. До ХVІ ст. окремі землі і держави, що входили до складу володінь Габсбургів, об’єднувалися лише монаршою особою [7, с. 28].Це відображалося в офіційних титулах. Так, повний титул Фердинанда І, який правив у 1526–1564 рр., звучав як «Римський імператор, розширювач імперії, король і курфюрст чеський, апостольський король угорський, крайнський і силезький, маркграф моравський і лужицький, граф тірольський, горицький і істрійський» [4]. Наступними монархами були Максиміліан ІІ (1564–1576), Рудольф ІІ (1576–1611), МатіяшІІ (1611–1619), Фрідріх І (1620–1621), Фердинанд ІІ (1621–1637), Фердинанд ІІІ (1637–1657), Фердинанд ІV (1657–1658), Леопольд І (1658–1707), Йосиф І (1707–1711), Карл VІ (1711–1740), Карл VІІ (1741–1742), Марія Терезія (1742–1780), Йосиф ІІ (1780–1790), Леопольд ІІ (1790–1792), Франц ІІ (1792–1835), Фердинанд V (1836–1848), Франц Йосиф І (1848–1916), Карл І (1916–1918) [2].
У міру приєднання нових територій доповнювалися офіційні титули імператорів. Так, після приєднання Галичини до довгого титулу імператора Священної Римської імперії додалися слова «король Галичини і Лодомерії». Надавши Буковині внаслідок її включення до Австрії статус герцогства, монарший титул доповнився словами «герцог Буковини». Після Віденського конгресу у 1815 р. цей титул розширився на «великого князя краківського», а з 1850 р. – «герцога Затора і Освєнцима».
В Австрії влада імператора мала абсолютний характер. Його статус у державному апараті виходив за норми писаного права. Діяло правило, згідно з яким монарх був єдиним «натуральним» та «первинним» органом держави, а будь-які інші органи – похідними від нього та ним створені [13]. Імператор формально був єдиним і найвищим творцем та джерелом права, незалежно від того, чи творив його сам, чи за його волею це робили підлеглі йому органи. Крім цього, він очолював виконавчу та судову владу. Свої повноваження імператор здійснював здебільшого особисто, за допомогою постійного уряду, роль якого виконувала його особиста канцелярія.