Дуже складно говорити про чисельність Візантійської армії цього періоду, оскільки у той час вже не існує фем. Саме за підрахунками кожної окремої феми вдавалося визначити деякі цифри, а у випадку з проніарною системою це стало робити набагато складніше.
Нова феодальна система все ж дозволяє нам підрахувати, скільки війська могло бути в імперії, але при цьому потрібно пам'ятати, що левова частка військових сил належала у той час вже не імператору, а феодальні аристократії. Знаючи чисельність населення імперії на 1150 рік і те, що клас феодалів складав 3% населення країни, а воїнами могла бути лише 1/5 його частина, ми можемо визначити чисельність феодального ополчення Візантії. Отже, виходить 28,5 тисяч чоловік. Ця цифра відображає лише загальну кількість катафрактів, але не дає повну картину чисельності армії імперії. Сюди потрібно ще додати таку ж кількість легких вершників і 57 тисяч піхотинців, яких приводили з собою проніари. Ми отримаємо 114 тисяч чоловік загального феодального ополчення, а якщо додати до цієї цифри 4 тисячі гвардійців і 6 тисяч воїнів таксіархій (їх кількість, ймовірно, сильно скоротилася через фінансові проблеми імперії), то ми отримаємо 124 тисячі чоловік[29].
Ця цифра є цілком реалістична і показує, який військовий потенціал мала в своєму розпорядженні Візантійська імперія в не найкращі роки своєї історії. Враховуючи постійну загрозу з усіх сторін і розкиданість театрів бойових дій, імператорам під своєю рукою рідко вдавалося зібрати більше 20-30 тисяч воїнів.
Ще однією новизною цього періоду стало утворення нових полків «безсмертні», та «сини командирів». Щодо перших, то безсмертними спочатку називали тільки командирів, а вже згодом назва поширилася на весь полк. Він був утворений після битви при Манцикерті і складався з воїнів, що залишилися живими[30]. Як зазначають джерела, сини командирів чи «архонтопули»[31] вперше були сформовані за Олексія І і використані у війні зі «скіфами»[32]. Це об’єднання налічувало близько двох тисяч підлітків, батьки яких загинули під час військової служби.[33]
В невеликій кількості при Комнінах також залишилися гвардійські частини. Зокрема Олексієм І було утворено нову гвардію – вестіарітів. Хоча її не зовсім можна вважати військовою, оскільки основним її завданням була охорона імператорської казни. При Іоанні ІІ та Мануїлі І з таких гвардійських частин залишилися тільки варранги та вестіаріти, але їх компетенції дещо змінилися і в основному вони виконували швидше поліцейські функції, а не як раніше гвардійські[34].
В результаті реформ не вдалося остаточно вирішити проблеми комплектування війська в нових умовах. Все частіше потрібно було вдаватися до принципів утримання найманого професійного війська,[35] з допомогою якого так і не вдалось зберегти території в Малій Азії[36].
В умовах недостатньої чисельності війська, нестачі коштів на залучення найманців і неможливості утримати важку лицарську кавалерію в складі фемного ополчення, Комніни змушені були перейти до обмеження цього фемного ополчення і часткової заміни його ополченням проніарів, надаючи для цього пронії (тобто своєрідні контрольовані державою бенефіції). Але військо проніарів мало всі недостатки лицарського війська з його слабкою дисципліною. Візантійська практика, яка дозволяла проніарам уникати військової служби, та відсутність традицій постійних вправ та тренувань, характерних для західноєвропейського лицарства, відбилися на загальній боєздатності нової візантійської армії. Боязнь імператорів зіткнутися з феодальною анархією призвела до половинчатості реформи, що змусило і надалі широко використовувати наймані контингенти. Поряд з цим реформа в цілому дозволила стабілізувати становище і сприяла ряду перемог перших Комнінів, яким вдалося продовжити політику відвоювання втрачених територій.
Озброєння Візантії кін. ХІ – кін. ХІІ ст.
Активний період війн в часи правління Комнінів потребував добре озброєної армії. Через скрутне економічне становище і нестачу коштів у державній казні візантійські солдати забезпечували себе зброєю самостійно, самостійно озброювалися і найманці. Типи й види зброї були характерні для Європи цього часу.
Головним елементом озброєння візантійського солдата був спис і меч. Основним видом списів був «контос» або «контаріон», запозичений ще від аланів. Довжина кавалерійського списа становила 3,6 метри, у піхотинців він був дещо довший. Довжина наконечника сягала 25 см, також у цьому кінці списа кріпився кольоровий прапорець, який перед боєм знімали. Крім цього у кожному підрозділі важкоозброєної піхоти кілька воїнів мали метальні списи «ріптаріон» та «акітон». Це порівняно легкі списи 2,4-2,7 метри довжини[37].
Типовим візантійським мечем був «спатіон» (від латинського слова «спата»). Його довжина разом із рукояткою становила 90 см, носили його для зручності виймання правою рукою з ліва на бедрі. Під впливом сходу в цей час у Візантії з’являється новий тип меча «парамеріон». Його довжина була такою ж як і у «спатіона», тільки він був загострений з одного боку і нагадував шаблю[38].
Допоміжною зброєю візантійців була бойова сокира та булава. Якщо сокиру використовували дуже рідко, нею користувалися тільки варяжські караульні, то булава «бордокіон» широко застосовувалась у кавалерії. Вершники носили булаву в шкіряному мішку прикріпленому до сідла.
Основною метальною зброєю була праща і лук. Довжина візантійського лука сягала 1,1-1,2 метра. Обов’язковим для лучника був водонепроникний чохол для лука і запасної тятиви, а також сагайдак, в якому знаходилося 30-40 стріл довжиною близько 30 см. За своєю формою лук сильно нагадував лук гунів. Його використовували як легка кіннота так і піхота. До складу легкої кінноти входили найманці в основному з Малої Азії, для яких лук і являвся одним із найпоширеніших видів метальної зброї.
Праща, яка згадується у джерелах під назвою «сплендоболон», використовувалась легкою піхтою досить рідко, а на кінець ХІІ ст. згадки про неї взагалі зникають. Натомість тісні контакти Візантії з норманами призводять до того, що в кінці ХІ ст. з’являється новий вид метальної зброї – цагнра.
Анна Комніна так описує цей новий для Візантії вид зброї: «Це - лук варварства, абсолютно невідомий еллінам. Користуючись ним, не потрібно правою рукою з натягувати тятиву, а лівою подавати вперед лук; натягуючи це знаряддя, грізне і дальнострільне, лучник повинен відкинутися мало не навзнак, упертися обома ногами у вигин лука, а руками щосили тягнути тятиву. До середини тятиви прикріплений жолоб напівциліндричної форми, завдовжки з велику стрілу; перетинаючи тятиву, він доходить до самої середини лука; з нього-то і посилаються стріли. Стріли, які в нього вкладаються, дуже короткі, але товсті і мають важкі залізні наконечники. Пущена з величезною силою стріла наскрізь пробиває і щит, і товстий панцир і летить далі. Таким чином, здається, що з цього лука стріляє сам диявол»[39].
Ф.Контамін в своїй праці зазначає що арбалет для візантійців вже не був новизною, і був тільки призабутий у Х ст., а з приходом європейців спостерігається його відродження у використанні[40]. Очевидно, що для Анни арбалет був новизною і вона не знала про його раніше використання візантійцями. Згадує про цангру й А.Меньшиков у своєму словнику[41].
Слід також зазначити про ще один вид зброї, під назвою ромфайя, яким були озброєні візантійські караульні. Не зовсім зрозуміло, що це була за зброя. Довготривалі дискусії на цю тему не призвели до якогось конкретного висновку. Очевидно лиш те, що воно мало якусь особливу форму. Сама переконливіша теорія, спираючись на незначні письмові та археологічні дані, говорить, що ромфайя являло собою вигнуте лезо, яке є рівним довжині його рукоятки[42].
Важливе значення у бою для солдата того часу займало його захисне обладнання. У візантійців переважав пластинчастий обладунок, хоча досить широко використовували й кольчуги. Пластинчастий обладунок виготовлявся як правило з довгих і вузьких прямокутних пластин, які з’єднювали в ряди, просиляючи шкіряні шнурки через пробиті в пластинах отвори[43]. Після чого ряди з’єднювались одні з одними так, щоб верхній ряд перекривав нижній. Такий обладунок називався «клібаніон», його довжина була переважно до талії, хоча зустрічаються і до колін. Рукавів у клібаніона не було, або якщо й були то дуже короткі[44]. Кольчуги мали назву «лорікіей», їх одягали рідше. Були вони зазвичай з довгими рукавами і до колін[45]. Інколи поверх кольчуги воїни одягали на торс ще і клібаніон[46].
Досить специфічними у візантійських солдат були щити. До Х ст. у важких піхотинців щит був овальної форми, розміром 90 см на 1,2 м. Називався він «скута», «туреос» являв собою круглий щит 75 см у діаметрі. У ХІ ст. з’являється новий тип щитів-коршунів. Запозичений він був очевидно у норманів і специфікою його була довжина і звуженість донизу[47].
Специфікою у візантійських щитів ХІ – ХІІ ст. було й те, що на відміну від західних щитів на них не зображувалися герби. Вони були іноді обтягнуті шкірою і оббиті по краям залізними пластинами, прикрашалися в основному рослинним і геометричним візерунком. Ще одним атрибутом у захисному обладунку був шолом. Він не відзначався різноманітністю і був однакової циліндричної форми, як для кінноти так і для піхоти. Іноді зустрічаються шоломи із прикріпленою заді кольчужною шийною накидкою, хоча зустрічаються і шкіряні шийні накидки. Зверху на шоломі було спеціальне кільце до якого кріпили прикрасу у вигляді чубка із пір’я чи тканини, хоча на тогочасних зображеннях цього не показували.