Надання судового імунитету стосовно місцевих судів не тільки аристократам-магнатам, а й відкупникам великокнязівських статей прибутку, які звичайно були простолюдинами, а іноді навіть представниками національних меншин, свідчить про певний прагматизм державної влади у підході до цього питання. Однак, обсяг такого імунитету різнився для магнатсько-шляхетської верхівки і для відкупників. На відміну від магнатів, які отримували право “не судитись у поветех” до життя, відкупники користувалися цією пільгою лише доки знаходилися на посаді. Крім того, слід зазначити, що відкупники великокняжих статей прибутку були підсудні центральному суду лише по цивільних справах; по тяжких кримінальних справах, особливо при впійманні їх на “гарячому вчинку”, їх мали судити місцеві суди. Очевидно, це пояснюється тим, що регіональні суди могли вчинити правосуддя на місці негайно; при передачі ж справи до центрального суду майже неминучим було б зволікання, оскільки гаявся час на подорож до місця перебування великого князя. Отже, на нашу думку, влада починає усвідомлювати суспільну небезпечність тяжких кримінальних злочинів і намагається забезпечити оперативне судочинство по таких справах.
Стосовно магнатсько-шляхетської верхівки діяли інші правила. В листі великого князя Олександра від 30 травня 1496 р. своєму наміснику князю Мартину читаємо: “…коли о котором великом деле они [шляхта] отзовутъ ся до нас, до господаря, и ты бы им того не заборонял, а о посполитых делехъ можешъ и сам досмотрати межи ними и справедливость чинити…” [4; с. 107]. На українських землях регіональні суди взагалі не могли здійснювати вирок, винесений шляхті у справах з особливо тяжких кримінальних злочинів, без затвердження його великим князем. У привілеї Київській землі зазначено: “А коли проступитъ бояринъ, ино наместнику нашому осудивъ и за поруку давши до нас отложити; мы пак волни будем в той вине взяти и отпустити” [206, с. 6]. У привілеї Волинській землі читаємо: “А князей и панов и земянъ, старосте нашому злыми словы не соромотити, у казнь и у вежу их не сажати; а естли бы который ся провинил въ чомъ, князь, або панъ, або земянинъ, ино старосте нас обослати: как мы его научим нашим листом, або послом нашим, што бы мел с тымъ вчинити, ино ему подле науки нашое то вчинити” [121, с. 389–390]. На нашу думку, таке ставлення влади до магнатів і шляхти Волині та Київщини можна пояснити тим, що протягом тривалого часу (до початку XVI ст.) українські землі Великого князівства Литовського зберігали свою правову самобутність. Це було можливим, оскільки входження Київської та Волинської землі в XIV – першій пол. XV ст. до складу Литовського князівства не було остаточним і безумовним, їх статус коливався протягом вказаного періоду [126, с. 42–46], і лише з другої пол. XVI ст. можна говорити про остаточне інтегрування цих земель у державне життя Великого князівства Литовського; однак і тоді зберігаються певні специфічні риси суспільного і правового життя Волині й Київщини, що дозволяє нам зробити висновок про збереження національної правової самобутності українських земель.
Крім кола осіб, існувало коло справ, підсудних виключно великому князю. За Статутом 1529 р. (Дзялинським списком), до них належали політичні та службові злочини, справи про визнання шляхетства, про позбавлення шляхетської гідності, спори щодо великокнязівських маєтків тощо (розд. І, арт. 2, 5, 6, 20), тобто злочини, що були небезпечними для державного життя. На нашу думку, підсудність вказаних справ центральному суду свідчить про усвідомлення владою їх небезпечності для держави. Великокнязівська Устава 1509 р. навіть встановлювала конфіскацію маєтків державних злочинців як особливий вид покарання. Отже, вважаємо, що можна говорити про початок формування публічно-правового погляду на злочин у Литовсько-Руській державі.
Очевидно, що названі справи, указані в Статуті, могли виникати виключно в шляхетсько-магнатських колах, отже, по вказаних справах до суду великого князя притягались лише магнати й шляхта. Отже, привілейована підсудність була встановлена лише для суспільної верхівки держави.
Однак, окрім вищеназваних випадків, всі бажаючі могли звертатись до суду великого князя, обминаючи місцеві суди. Як вказувалось вище, центральний державний суд мав суттєві переваги над місцевими, тому до безпосереднього суду великого князя вдавались часто, і не тільки привілейовані верстви. Траплялись випадки звернення не тільки фізичних, але і юридичних осіб до центрального суду. В 1503 р. київські міщани скаржились великому князю на зловживання владою місцевим тивуном і просили “их з тивунских рук выняти” [42, с. 132]. В 1566 р. міщани Володимира неодноразово порушували клопотання перед Сигізмундом-Августом про усунення від влади війта Максима Лудовича і добились свого [36, с. 23, 24, 35, 47].
Але привілейовані особи могли за взаємною згодою звернутися по кримінальній справі до суду воєводи або старости, незважаючи на встановлені правила підсудності. Така невизначеність, нерозмежованість компетенції центрального і місцевих державних судів, їх взаємозамінюваність свідчить про несформованість як публічноправового погляду на злочин в дореформений період, так і взагалі судової влади в державі.
Довір’я і любов до ради у середньовічному суспільстві вважалися особливою чеснотою, одним із дарів святого Духу, що мав убезпечити людину від гордині [160, с. 69]; отже, за звичаєм, суд великого князя не був одноосібним. В судових актах періоду, що розглядається, згадуються численні присутні на великокнязівському суді. Досить часто це були представники земель, в яких мешкали сторони; також у переважній більшості судових актів XIV – XVI ст.ст. згадується присутність на великокнязівському суді радних панів: “Смотрели єсмо того дела съ паны радами нашыми” – традиційний початок багатьох судових актів [3, с. 215, 220; 4, с.23, 78, 113; 5, с. 29, 137]. Така присутність, на нашу думку, певною мірою сприяла гласності судового процесу і водночас формуванню погляду на великокнязівський суд як на справедливий і неупереджений. Але М. Любавський вказав ще на одну причину зберігання традиційної присутності “сторонніх людей” в центральному державному суді: оскільки до видання Статуту 1529 року загальнодержавного права в князівстві не було, центральний суд судив згідно з місцевим правом землі, в якій мешкали сторони. Ясно, що великий князь не міг досконально знати звичаєве право окремих земель; таким чином, необхідною була присутність таких знавців. Їхньою функцією було консультувати суд про можливі особливості та відмінності, про правомірність тієї чи іншої санкції з точки зору місцевого звичаєвого права [118, с. 53].
У пошуках правосуддя населення мусило здійснювати подорож до місця перебування князя, але не було гарантії, що зацікавлена особа зможе добитись розгляду своєї справи. Переобтяжений справами князь звичайно відмовляв населенню, посилаючись або на нестачу часу, або на відсутність належних радників. Окрім того, великий князь, який водночас був і польським королем, більшість часу знаходився у Польщі; населення Литовсько-Руської держави могло звертатись до нього тільки під час перебування його у князівстві. Тому не є випадковим, що населення прагнуло домогтися правосуддя на сеймах, коли можна було напевне застати і голову держави, і всіх радних панів. Однак траплялись відмови у відправленні правосуддя й на сеймах: великий князь відповів майже на всі прохання станів сейму 1511 р. стосовно змін у порядку судочинства, що йому “немає діла” до судових справ [119, с. 533]. Судові справи розглядались на сеймах Мінському 1507 р., Берестейському 1515-1516 рр., Віленських 1522 р. і 1528 р. Але надмірна кількість справ, які чекали на розгляд, не дозволила вирішити їх всі. Саме тому великий князь практикував доручення розгляду справи наближеним особам. Ми погоджуємось з М. Ясинським, який вважав, що такі доручення не змінювали природу суду; він за суттю своєю залишався судом великокнязівським, оскільки мав на меті лише розвантажити великого князя від безпосередньої участі у справах, які вважались державою другорядними, до того ж, діяв виключно під контролем голови держави. М. Ясинський скласифікував суди, які діяли у Великому князівстві Литовському за дорученням великого князя, таким чином: суд маршалка, маршалківський суд і комісарські суди (решта судів, виділених М. Ясинським, знаходяться поза часовими межами періоду, що розглядається) [204, с. 18]. Ми в основному погоджуємося із класифікацією М. Ясинського, але вважаємо за можливе додати до вказаних різновидів судів суд Пани-Ради, а також уточнити й упорядкувати цю класифікацію, взявши за основу ступінь самостійності різновидів судів.
Вважаємо, що за ступенем самостійності у вирішенні судових справ першим з різновидів великокнязівського був суд Пани-Ради. Відносно ролі та ступеня участі Пани-Ради в суді великого князя немає одностайності. М. Ясинський не виділяв даний орган у різновид великокнязівського суду, але вказував, що Рада, за дорученням великого князя, могла вести попереднє розслідування обставин справи і представити результати на розсуд князя, але остаточне вирішування справи і винесення вироку належало останньому [205, с. 34]. М. Владимирський-Буданов вважав, що присутність радних панів на суді великого князя була обов’язковою, оскільки останній взагалі не мав права суду без Пани-Ради; більше того, дослідник започаткував поглядав на суд Ради як на окремий вид суду [33]. Проаналізувавши судові акти і документи періоду, що розглядається, ми дійшли висновку, що Пани-Рада як така, сама по собі, не виконувала судової функції. Хоча траплялись випадки відмови великого князя чинити правосуддя, посилаючись на відсутність належних радників, вважаємо, що присутність радних панів на суді була скоріше даниною традиції, витоки якої слід відносити до давньоруських часів. На доказ нашої точки зору зауважимо, що, по-перше, склад присутніх на суді радних панів не був постійним. 31 травня 1495 р. на суді великого князя Олександра був присутнім тільки воєвода віленський, канцлер Миколай Радзивіл [4, с. 67]. На суді великого князя Сигізмунда 15 червня 1511 р. були присутніми: віленський єпископ, віленський воєвода, троцький воєвода, Жомойтський староста, воєводи Полоцький, Новогрудський та ін. [5, с. 214]. 8 травня 1529 р. на суді великого князя Сигізмунда були присутніми три особи: маршалок, намісник Волинський пан Матвій Вотехович, писар [3, с. 227]. 1 вересня того ж року на суді були присутніми: князь єпископ віленський, воєвода Віленський, староста більський і мозирський, воєвода Троцький, віленський староста, маршалок земський воєвода новогрудський та ін. [3, с. 229]. На суді того ж великого князя Сигізмунда 21 вересня 1512 р. були присутніми: «панове рада вси», а окрім того «тежъ в тот час при нас были панове рада короны полское» [126, Приложение, с. 27]. Отже, склад і кількість присутніх на суді радних панів не були визначені; великий князь судив у присутності тих із них, хто в кожний даний момент знаходився «під рукою», не виключаючи й іноземців-поляків. Таким чином, склад присутніх був досить випадковим, тож даний орган не міг обмежувати судову владу великого князя.