За свою працю возний мав одержувати по грошу за милю в один кінець, за огляд слідів злочину на місці і за свідчення – по грошу, за введення у володіння за вироком суду – по грошу з кожної служби людей і по півгроша за кожну “пустовщину”, яку орють; за стягнення грошей – по 2 пенязя з кожної копи, тобто 0,3 % (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 70). Отже, у пореформеному судівництві намітилися тенденції до зниження судової платні.
4.2 Етапи судового процесу
Чіткого розмежування між цивільним та кримінальним процесом у законодавчих актах того періоду не простежується. Однак на практиці в кримінальних справах допускалися широкі процесуальні досудові дії потерпілого, спрямовані на пошуки та викриття злочинця. Ці дії передбачались звичаєвим правом і виконувались здебільшого у випадку кримінальних злочинів, особливо тоді, коли злочинець переховувався, намагаючись уникнути правосуддя. Вважаємо, що причину виникнення і зберігання такої практики слід шукати у давній народній свідомості. Приватноправний погляд на злочин як на “шкоду”, тобто на збиток, – державний, сформований в період феодалізму. В народній же свідомості ще довго житиме уявлення про кримінальний злочин як про гріх, аморальний вчинок, який стосується всієї спільноти і кладе ганебну пляму на її добре ім’я (вбивство, наприклад, – це “змаза ґрунту”, осквернення землі), отже, як на справу публічну. Такий погляд сформований ще в додержавні часи і тісно пов’язаний з релігією та мораллю. Зовсім інше ставлення до цивільних справ, вони не вважаються гріхом, отже, є приватними. Основною метою державного покарання було відшкодування матеріальних збитків потерпілому; мета народного правосуддя в кримінальних справах – відплата за заподіяне зло, за гріх. Пошуки злочинця мають додаткову мету: очистити репутацію непричетних до злочину, зняти з них підозру. Звідси – величезне емоційне навантаження кожного елементу ритуалу звичаєвого права, пов’язаного з пошуками та викриттям злочинця.
Влада не забороняла такі дії потерпілого; правомірність і результати їх визнавалися навіть великокняжим судом.
Потерпілий, при заподіянні йому шкоди, повинен був негайно сповістити про це сусідів, заявити в найближчі урядові установи, а пізніше – в суд та зафіксувати факт злочину в судовій книзі. Публічне оголошення про скоєння злочину називалось поволанням і походило зі звичаєвого права. Поволанням визнавався факт злочину, а також накладався обов’язок на жителів сприяти викриттю злочинця, повідомивши все, що їм відомо про цю справу. Відсутність оголошення про злочин розцінювалася судом не на користь потерпілого. В такому випадку суд піддавав сумніву сам факт злочину, виходячи з принципу: “кому кривда діється, той сам може правди шукати” [17, с. 153]. Отже, потерпілий мав немалою мірою сприяти викриттю злочинця. Вказана засада бере початок зі звичаєвого права, з давньоруських правових засад, в основі яких лежить приватноправний погляд на злочин. Щодо цивільних справ поволання перестає згадуватись в судових актах XVI ст., однак воно зберігається в кримінальних справах, набуваючи характеру особливого акту оповіщення людності про вбивство та вбивців, що переховуються. Воно здіснювалося під час похорону вбитого урядовою особою або в його присутності родичами вбитого і, за словами І. Черкаського, “мало на меті довести до відома всіх, що такий-то забив такого-то, наче хотіли втовкмачити в пам’ять людську як саме забиття, так і ім’я забивці” [192, с. 98]. Слід зауважити, що ритуал, пов’язаний зі звичаєвим правом, мав значне емоційне навантаження і справляв колосальний емоційний вплив на людину. В судовому акті від 1543 р. читаємо: “Подданые князя Костантина его милости Острозкого на имя Сенко, Ярема а Федор Юшкевичи… приехавши моцно, кгвалтом до именя ее милости кнегини Острозкое на дом слуги ее милости путного Павла Зозулки, двери и окна у хором его повыбивали и, добывшися в дом, кгвалтовным обычаем, дочку его кгвалтом узяли и его самого окрутне збили и в перси ощепом [списом] пробили, с которых ран тот слуга ее милости Павел Зозулка после того збитя третего дня умер… Той Павел Зозулка, сходячи с того света, волал и вызнавал перед тыми же сторонами, иж от Сенка Юшковича, который его ощепом у перси пробил, и от брати его з окрутных ран смерть принял” [204, с. 50]. В судовому акті від 16 квітня 1561 р. читаємо: “…брат небожчиков Юхно чинил поволане над телом, поведаючи, иж тот брат его, небожчик Грицко, за причиною того и с того Андрейца Манюковича [вбивці] с того света зшол, бо дей он его з лука безвинне пострелил, и с той раны третего дня вмер” [204, с. 27].
Поволання закликало вбивцю з’явитися на суд. Міські суди, згідно з магдебурзьким правом, “поволаного” оголошували “упавшим в праві”, жінку його – вдовою, а дітей – сиротами. Поволання записувалося до книг, де осуджувався вбивця. Від нього відрікались всі близькі йому люди [192, с. 99].
Після оголошення про злочин або одночасно з цим потерпілий розпитував всіх мешканців села, округи, що кому відомо про злочин. Таке опитування було досить ефективним і часто допомагало виявити злочинця. Зазначимо, що велике значення при цьому мала репутація осіб. О. Малиновський вказував, що за репутацією всі мешканці певного регіону поділялись на “злодіїв приличних”, “лицованих”; людей “подейзрених” (підозрюваних); людей “неподейзрених”, або “неподозрених” (непідозрюваних) [129, с. 153]. “Приличними злодіями” вважали тих, хто будь-коли був впійманий на місці злочину або в кого було знайдено крадені речі (Статут 1566 року, розд. XIV, арт. 1, 2.). При повторному звинуваченні ставлення до вказаних осіб було інакшим, ніж до інших звинувачених, підозра лягала на них у першу чергу. “Подейзреними” вважались особи, які раніше вже притягувались до відповідальності за злочин і сплачували збитки потерпілому, але їхня вина не була доведена. Також підозрюваними були особи, чию погану репутацію засвідчили мешканці округи, або які були записані в “чорні книги” (Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 25.). Вказаних осіб також могли притягати до відповідальності за підозрою. “Неподозреними” вважали тих, хто був “віри гідний”, тобто не тільки ніколи не притягався до відповідальності, а й ніколи не сплямував свою репутацію.
При виявленні в окрузі “злодіїв приличних” або “подозрених осіб” потерпілий мав право взяти з державного суду возного і в присутності свідків (“людей сторонніх, віри гідних”) здійснити обшук житла підозрюваних. Знайдені крадені речі вважалися “лицем”, речовим доказом. Причетність до злочину того, в кого було знайдене “лице”, вважалася недостатньо доведеною, якщо в приміщенні, де було знайдене крадене, були вікна або інші отвори, тобто “лице” могло бути підкинутим навмисне. Також недостатнім доказом було знайдення “лиця” у дворі підозрюваного, в копиці сіна тощо (Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 11).
Коли потерпілий натрапляв на слід злочинця і знаходив крадене, зокрема, коней або худобу, відбувалося “личкування”, або “лицовання”, тобто позначення, помічання краденого як “лиця”, corpus delicti, що також походить зі звичаєвого права. Слід відмітити, що влада не заперечувала такі дії потерпілого, а вважала їх доцільними та правомірними; при розгляді справи “лицьовані” речі виступали за доказ. В Литовській Метриці під роком 1510 записано великокнязівський вирок у такій справі: “Сам пан… Жаловала нам боярыня господарская, на имя Рузена, на людей Пашка Нацевича, на имя Сташка и на его сынов, штож дей они человека моего, на добровольной дорозе перенемши, розбили и ограбили. И он рек: правда есть, панове, поймал еси того человека с конем своим. И Розана рекла: правда, панове, есть: поймал он того человека моего, але из егож коньми, а инших коней никаких злодейских есми не видала. И мы спытали того Сташа: коли ты поймал того человека, лицовал ли еси того коня, резал ли ухо, дал ли еси за люди? И он рек: не лицовал есми того коня, а уха есми не резал. Ино нам ся видело, што он человека Рузанина не гораздо имал и вязал” [116, с. 40].
В документі від 3 червня 1510 р. записано: “Сам пан… жаловал нам человек князя Войтеха, бискупа Виленского, на имя Венцеслав, на слугу пана Станиславовое Мацевича на Лаврина: споткавши, панове, на добровольной дорозе мене самого связал и коня моего власного злицовал и ухо врезал. И мы спитали Лаврина: што еси к тому отпор маеш? И он рек: правда, панове, есть, смылился еси, не в своего коня вклепался…” [116, с. 42]. Крім коней, худоби, в Україні “личкували” також і птицю (різали лапки); “лице”, або “личко” передавали возному для збереження до суду [99, с. 58]. В народі був поширеним звичай “личкувати” до суду злочинців, упійманих на аморальних вчинках.
Вище вже згадувалося, що потерпілий або його рідня мали право переслідувати і викривати злочинця. У копному судочинстві широко застосовувалися звід та гоніння сліду – звичаї, відомі ще з Руської Правди. Якщо впійманий з краденими речами не визнавав себе винним, а заявляв, що речі він купив, його вели на звід – очну ставку з тим, від кого він одержав річ. Того опитували, “где єси взял, а затим шли з ним на звод з тим, на кого посилаєтся” [2, с. 47]. Так продовжувалося доти, поки не знаходився той, хто не міг пояснити, звідки в нього взялася крадена річ. На нього покладався обов’язок сплатити вартість краденої речі і виру – штраф. Зазаначимо, що і потерпілий, і суддя допускали, що особа, виявлена за допомогою зводу, може не бути винною. Суд шукав не злочинця, а того, на кого можна покласти “вину”, тобто обов’язок відшкодувати збитки. Особа, яка сплатила виру, при бажанні могла продовжити розшуки злочинця і діставити його до суду. В такому разі збитки відшкодовував злодій.