М. Максимейком були зібрані і видані матеріали сеймів Великого князівства Литовського, в тому числі матеріали, які стосуються судової діяльності сеймів, а також змагань шляхти за досягнення рівності з магнатами в галузі судочинства, які передували впровадженню судової реформи 60-х рр. XVI ст. [124; 126]. Вчений зробив загальний огляд матеріалів і прокоментував їх, не зупиняючись спеціально на аналізові історії судоустрою.
Спеціальних досліджень судів воєвод і старост немає. Відносно докладну картину їхнього устрою і функціонування навів О. Грушевський в монографічному дослідженні, присвяченому містам Великого князівства Литовського [42]. Дослідник визначив склад, устрій, компетенцію регіональних судів (в монографії вони названі судами намісників-державців), розглянув випадки, в яких судова влада передавалася воєводами та старостами своїм намісникам. Загальна картина складу, устрою, компетенції суду воєвод і старост з більшою чи меншою мірою повноти відтворюється також у монографіях М. Любавського, Ф. Леонтовича, М. Довнара-Запольського, М. Максимейка, присвячених іншим питанням державно-правового життя Великого князівства Литовського [120; 121; 102; 53; 126]. Істотних відмінностей у поглядах на устрій і функціонування судів воєвод і старост у дослідників не виникало, оскільки спеціального детального аналізу вказаних судів не було зроблено. Автори обмежились визначенням у загальних рисах кола справ і кола осіб, підсудних суду воєвод і старост, вказали на обов’язкову присутність свідків на суді, на існування практики передачі воєводами і старостами права суду своїм намісникам. Однак дослідники не приділили достатньої уваги аналізові відмінностей, які існували в суді воєвод і старост у різних регіонах Литовсько-Руської держави.
Цю прогалину значною мірою заповнив М. Ясинський у монографічному дослідженні “Уставні земські грамоти” [206], в якому детально проаналізував історію та зміст обласних привілеїв, зокрема, Волинського та Київського. Вчений виділив і прокоментував ті їхні положення, які стосуються судового процесу, таким чином наочно показавши відмінності, які існували в судах Київського воєводи та Волинського старости. М. Ясинським також наведені витяги з судових актів, які ілюструють застосування положень привілеїв на практиці.
На основі аналізу відповідних статей Статуту 1566 року базується дослідження устрою і компетенції пореформених судів – земського, гродського та підкоморського, – проведене І. Лаппо [95; 96; 97]. Однак роботи мають в основному описовий характер; автор не врахував істотних відмінностей, які існували між писаним правом і фактами реального життя. Крім того, у відтвореній картині діяльності судів є деякі неточності, пов’язані з тим, що автор недостатньо чітко визначив різницю між судами за ІІ і за ІІІ Статутами Великого князівства Литовського. І. Спрогіс у передмові до тому XVII Актів Віленської комісії спробував на підставі не тільки Статутів, а й судових актів, вміщених у томі, уточнити компетенцію і функціонування земських судів [159]. В працях інших істориків права – М. Любавського, Ф. Леонтовича, М. Довнара-Запольського – дається лише загальна стисла характеристика вказаних видів судів, здебільшого автори обмежувались лише вказівками на коло справ, підсудних кожному з видів суду за Статутом 1566 року. Поза увагою дослідників лишилося визначення ролі судової реформи в генезі судоустрою Великого князівства Литовського [121; 108; 53].
Слід зазначити, що, хоча визначення Великого князівства Литовського як Литовсько-Руської держави затвердилося в російській історіографії, подальший його розвиток розглядався як послідовне спольщення в усіх царинах суспільного, державного і правового життя, отже, основним чинником, що зумовив еволюцію суду великокнязівського і судів намісників, старост і воєвод, а також проведення судової реформи 60-х рр. XVI ст., дослідники ХІХ – початку ХХ ст. вважали польські впливи, майже цілком ігноруючи природні закономірності розвитку судової системи Литовсько-Руської держави. Вони також недостатньо чітко прослідкували зв’язок судоустрою Великого князівства Литовського із судоустроєм Київської Русі. Як виняток можна назвати фундаментальну монографію О. Малиновського “Рада великих князей литовских в связи с Боярской Думой Древней Руси”, в якій дослідник чітко продемонстрував тісний зв’язок вказаних органів, але саме судова функція Панів-Ради ним характеризується поверхово [127; 128].
Магдебурзьке право в містах Великого князівства Литовського, в тому числі розташованих на українських землях, досліджувалося М. Владимирським-Будановим, М. Довнар-Запольським, Ф. Тарановським, В. Антоновичем, О. Кістяківським. Серед дослідників не було одностайності стосовно трактування ступеня впливу, характеру, особливостей прояву, функціонування магдебурзького права. В. Антонович, М. Владимирський-Буданов вважали, що магдебурзьке право негативно вплинуло на розвиток українських земель, штучно накинувши їм чуже за духом право, а М. Довнар-Запольський вважав цей вплив позитивним. (Цікаво, що С. Соловйов, не аналізуючи функціонування магдебурзького права на українських землях, відзначив його роль як позитивну у формуванні правосвідомості литовсько-руського суспільства, хоча в цілому порівняння суспільного і правового життя Московської Русі й Литовської, на його погляд, було не на користь останньої [157].)
В. Антонович стверджував, що з магдебурзького права на українських землях було взято лише форму, провідною ж юридичною нормою залишався місцевий звичай [11]. М. Владимирський-Буданов не погоджувався з В. Антоновичем і вважав, що в українських магдебургіях засадами права були саме іноземні джерела, тобто німецьке право цілком витіснило місцеве [28]. О. Кістяківський, намагаючись примирити ці діаметральні погляди, зазначав, що магдебурзьке право в українських містах було не номінальним, а діючим, тобто воно діяло шляхом застосування судами ручних книг польських юристів, однак воно могло змінюватись від місцевих звичаїв, які часто діяли поруч із ним і його замінювали [75]. Його твердження підтримав Ф. Тарановський [167].
Суди магдебургій розглядалися вказаними дослідниками у контексті загального огляду дії магдебурзького права у Великому князівстві Литовському в XIV – XVІ ст.ст.
Проаналізувавши привілеї, видані великими князями литовськими євреям, С. Бершадський зробив висновок (на наш погляд, хибний, якщо брати до уваги факти реального життя, зафіксовані в документах) щодо їхньої абсолютної відокремленості від загальнодержавної юрисдикції як національної меншини [19; 20]. Ф. Леонтович визначив порядок розгляду справ у спеціальних єврейських судах [103].
В другій пол. ХІХ ст. почалося вивчення копних судів. Саме поняття про вказаний вид судів введено до наукового обігу М. Іванишевим [67]; дослідник вказав на ареал поширення копних судів (на основі доступних йому судових актів копних судів вінзробив висновок про існування вказаних судів лише на білоруських землях), розкрив загальні принципи їхньї діяльності. У розвідці І. Спрогіса вказано, що копні суди діяли і на литовських і польських землях [158]. Пізніше географію копних судів було уточнено і розширено, документально доведено, що вони діяли не тільки на білоруських, а й на українських землях. М. Ясинським був зібраний значний за обсягом фактичний матеріал щодо функціонування копних судів [204], що дозволило пізнішим дослідникам реконструювати основні етапи копного судочинства. На основі Статутів Г. Демченком було визначено ставлення державної влади до копних судів, ступінь її участі у копному судочинстві [50]. Хоча і схематично, але було простежено еволюцію копних судів протягом їх існування. У невеликій за обсягом праці О. Єфименко відтворила загальну картину генези копних судів, докладно проаналізувала зв’язок копного судочинства із звичаєвим правом [55]. Названі дослідники вважали копні суди впливовим інститутом литовсько-руського права і підкреслювали гармонійний зв’язок копного права із правом писаним. Ф. Леонтович стверджував, що копний суд у XVI ст. вже не відігравав ролі як судовий орган. На думку дослідника, Статут 1588 року, згадучи про копи по земельних справах, мав на увазі суто шляхетські з’їзди, які вирішували земельні суперечки шляхти. Копи як такі перетворилися на збори сільських громад і вирішували переважно організаційні і господарські питання [106].
Практично не дослідженою в цей період залишалась діяльність церковних, доменіальних і третейських судів на українських землях Великого князівства Литовського.