Судові акти дозволяють дійти висновку, що відповідачами на копному суді були селяни, міщани міст, які не мали магдебурзького права, шляхта, національні меншини та іноземці [204, с. 45, 211; 67, с. 8, 10].
Мешканці копного округу були пов’язані круговою порукою. Відповідальність за челядь ніс господар оселі; відповідальність за кожний двір несло село; копний округ відповідав за всіх своїх мешканців. До чужинців, “непохожих”, “лєзних”, “перехожих” людей ставилися з підозрою, оскільки репутація їх була невідомою і за них не було поручителів.
За колом справ копному суду були підсудні всі справи, які виникали на території копного округу – як цивільні, так і кримінальні. До цивільних справ відносились розмежування ґрунту, пошкодження межових знаків, суперечки з приводу виконання повинностей тощо. До кримінальних відносились майнові злочини (крадіжка, грабіж, розбій, привласнення і незаконне користування чужим майном, псування і нищення його) і злочини проти особи (вбивство, покалічення, тяжке побиття, перевищення права самозахисту, чаклунство, спрямоване на пошкодження майна, здоров’я людини та позбавлення її життя) (Статут 1566 року, розд. ХІ, арт. 2; Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 19).
Копне право розглядало злочин як «шкоду», тобто як збиток, завданий потерпілому. Тому основною метою правосуддя було відшкодувати йому збитки. Таким чином, в копному суді панував приватноправний погляд на злочин. Кримінальні справи, в тому числі і вбивство, згідно з приватноправовим трактуванням, можна було вирішити шляхом договору з родичами вбитого. Таким чином, у справах про вбивства копа могла провести попереднє слідство і виявити, хто повинен сплачувати «головщину» – платню за голову вбитого його родичам. Приватноправовий погляд на злочин зумовив ще одну особливість копного судочинства: копа шукала не винного, а того, хто мав сплатити вартість збитків потерпілого. Копні судді ясно усвідомлювали, що обов’язок відшкодувати збитки не завжди покладається на винного; той, хто сплатив, міг або змиритись з цим, або розпочати самому чи з родичами шукати справжнього злочинця й діставляти його на суд копи. Нагадаємо, що така пратика була зафіксована ще Руською Правдою.
Ще однїєю особливістю копного судочинства, зумовленою приватноправовим поглядом на злочин, був спрощений характер його.
При виявленні злочину на території громади члени її повинні були зробити все можливе для найшвидшого викриття злочину по «гарячих слідах». Негайно скликалася «гаряча копа» – група сусідів до 15 осіб, яка проводила перші слідчі дії: опитування потерпілих, обшуки підозрюваних, гоніння сліду. Це був перший етап копного судочинства.
Після закінчення попереднього слідства скликалася «велика» («вальна», «генеральна») копа. Її могли скликати потерпілий або його близькі родичі, власник землі, на якій сталася подія, уряд, винний, самі копники. На людних місцях усно або письмово оголошувався час і місце зборів: „Копа маеть быти чинена люде на нее взываючи через возного оголошеньем на торгах, при костелех и везде о том даючи знать, кому се трафить…” (Статут 1588 р., розд. ХІ, арт. 26).
Скликання копи в актах носить назву збирання копи («две копы збирано», «збирали копу большую»), іноді скликання називалося “піднімати копу”, “скласти копу”, “чинити копу”, “збивати копу”, “гнати копу” [2, с. 211, 242, 270, 296, 345]. Якщо відбулося скликання, копа мала збиратись неодмінно. Єдиною причиною, з якої копа могла не зібратися, були сільськогосподарські роботи в полі. Будь-яка інша причина, навіть непогода, не вважалися поважною для відміни копи.
Копи звичайно збиралися під відкритим небом на усталених місцях, так званих коповищах (“на местцу звыклом, где се копа становит, на врочищу, на Градах…” [2, с. 140]). Однак траплялись випадки, коли копний суд відбувався на випадкових місцях: на місці скоєння злочину, на місці, куди вивів слід, або в будь-якому іншому місці, на яке погодилися зацікавлені особи [191, с. 74]. 29 грудня 1565 р. було забито Яна Дубровського, служебника княгині Ганни Романівни Друцької Любецької, в той час, коли він повертався з Любомля з грошима через село Доросин; тіло забитого злочинці привезли під село Любецьке; "на другий день у понеделок чинили купу на границе Любецкой и Доросиньской з людми з сел обаполных" [204, с. 104]. За давнім звичаєвим правом, брати участь у копі могли всі мешканці копного округу незалежно від віку, статі, станової приналежності. Отже, існувала юридична рівність населення. Об’єктивно основну масу присутніх на копі складали селяни, оскільки за чисельністю вони переважали всі інші стани. Але зі зростанням населення не всі селяни особисто мали виходити на копу: копний суд знав судове представництво. Родина, двір, село могли виставити на копу виборних представників з найбільш почесних і поважних селян, “людей чесних, віри гідних”. Обрані не тільки представляли суспільну одиницю, а й несли за неї відповідальність. Згодом встановлюється представництво по 2 особи від села; таким же був порядок представництва від міщан.
В судових актах також згадується про присутність на копному суді шляхти та зем’ян (“Зышлисе были на копу тые земяне для опыту…”; “Вся копа – панове шляхта и мужи велели ему [звинуваченому] вывод чинить…” [2, с. 91]). З’явлення на копу було обов’язковим для всіх її членів. Демократизм суспільства, притаманний українським землям Великого князівства Литовського до зближення його з Польщею, зумовив право копи вимагати присутності шляхти та її представників на копному суді в разі потреби. “Урядник пани Миколаевой Остиковой, княжны Анны Романовны Любецкой, любецкий Ян Нетецкий нет ведома, для чего на копах минулых сам ся не становил… То пак вся копа посылала … к жене Яна Нетецкого Анне … пытаючи … для чего на копах не бывает… Когда же все урядники любецкие на … копах завсегда бывают.” [204, с. 123]
Судове засідання копного суду починалося з перевірки присутніх (“Мы ся стали пытати, все ли позваныи на копы выйшли?” [204, с. 122]). Згідно зі стародавнім звичаєм, виходу потрібної особи копа могла чекати з ранку до вечора. На того, хто не став на копу без поважних причин, покладалася “вина”, тобто, саме він мав відшкодувати збитки. Нестання на копу дорівнювало визнанню себе винним: “…по тыхъ людей Доросинских колкокрот посылали, абы на купу, водле стародавнего звычаю, шли, а они дей жадным обычаем на копу быти не хотели и небыли, на чом дей если и паметное зложили; то ся дей явне оказало, иж они его забили…” [204, с. 99]. Якщо причина нез’явлення була поважною, особа могла “поставити” замість себе представника-заступника, як правило, члена родини. Аналогічно, одна особа могла представляти цілу родину, двір і навіть село.
Окрім “повинних”, тобто тих, чиєї присутності вимагав позивач як відповідачів або свідків, звичай вимагав присутності на копі “людей сторонних”, спостерігачів. Нагадаємо, що подібні спостерігачі, які водночас були знавцями місцевого права, були присутніми і в державних судах. На копному суді вони виконували аналогічну функцію: це були авторитетні, досвідчені особи, знавці звичаєвого права. Їх запрошували сторони спеціально, і вказані особи спостерігали за ходом суду, однак, безпосередньо до складу копи вони не входили. Г. Демченко назвав їх “притомними людьми” [63, с.10].
Присутність сторонніх осіб була обов’язковою. Її вимагала ще Руська Правда: “…а след гонить с чюжими людьми и с послоухы…”[151, с .69]. Така участь сторонніх людей в процесі була гарантією його справедливості та неупередженості і була санкціонована Статутами (Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 19; розд. ХІІІ, арт. 2, 4, 20; розд. XIV, арт. 5, 9, 19, 21).
З посиленням централізації Великого князівства Литовського, з поширенням писаного права копні суди привертають до себе увагу уряду. Держава починає контролювати копні суди. В цей період серед притомних людей з’являються представники влади: вижі, возні (“генерали”) зі своєю “стороною” – двома особами шляхетського або посполитого стану. Їх запрошували або позивач, або відповідач, або сама копа: “Я, Дмитр Андреевич Пожарыйский, возный воеводства Меньского, сознаваю тым моим квитом, иж будучи мне вызваным от пана Цезара … на копу для прислуханья суду копного водлуг старого звычаю, то пак я возный, маючы при собе стороною людей добрых, двух шляхтичов … , был есми на копе стародавна звыклой” [50, с. 18]. Возних могло бути до чотирьох осіб. Присутність представників влади не була обов’язковою при вирішенні дрібних справ; винесеним рішенням по крупних справах така присутність надавала більшої вагомості. Урядовці мали уважно слідкувати за ходом процесу і скласти по його закінченні “реляцію” – донесення для місцевого державного гродського суду, який заносив реляцію до актових книг. Оскільки більшість копних суддів були неписьменними, їхні вироки виносилися усно, отже, реляція урядовців у цьому разі була єдиним офіційним документом, в якому викладались всі обставини та суть справи. Тому й сторони, й сама копа дбали про те, щоб хід копного суду був належним чином зафіксований. Реляція мала бути підписаною і урядовцем, і його “стороною”: “А так я енерал и с стороною шляхтою, што на тот час слышал и справовал с стороною шляхтою при мне будучою, ку записанию до книг кгродских подаю” [50, с. 27]. Kопники посилали своїх виборних представників супроводжувати урядовця до суду, щоб там засвідчити правильність реляції. Свідчення копників також заносилося до актових книг: “Копный суд – не правный, бо копа не вызнала, только сам енерал [возний]” [2, с. 34]. Отже, свідоцтво копників мало велику вагу для визнання реляції дійсною.