Комісарський суд не був закладом постійним, або таким, що періодично збирається; він не мав визначеного місця перебування, постійного складу й визначеної компетенції. Призначався комісарський суд для кожної конкретної справи окремо.
М. Ясинський стверджував, що комісари, маршалки, намісники виступали здебільшого як асистенти великого князя. Вони проводили попереднє слідство, опитували свідків, розглядали представлені сторонами документи [205, с. 76]. Проаналізувавши акти Литовської Метрики, доходимо висновку, що, як правило, такі доручення відбувались у випадках цивільних справ, які стосувались землі (встановлення меж, присудження маєтків тощо) або спадщини (здебільшого нерухомої), тобто, у майнових справах [4, с. 23, 34, 113]. Справи кримінальні – особисті ображення, вбивства або звинувачення у вбивстві, наїзди на маєток, – великий князь судив особисто, без висилання комісарів [4, с. 83, 88, 90, 112-113; 5, с. 130].
Таким чином, різновидами великокнязівського суду були комісарські, маршалківські суди і суд маршалка; в період 20-х – 60-х рр. XVI ст. таким різновидом був суд Пани-Ради. Доручення розгляду судових справ іншим особам було викликане не прагненням виокремити судову владу як таку, а відбувалося з тих причин, що відправлення суду було справою другорядною, отже його можна було доручити довіреним особам і обійтися без особистої присутності великого князя, хоча, як бачимо, важливі справи, а також справи спірні вирішувалися ним особисто.
Однак, на нашу думку, практика відправлення суду не особисто великим князем, а іншими особами за його дорученням свідчить про наявність передумов формування в Литовсько-Руській державі спеціальних судових установ. З усіх різновидів великокнязівського суду найближче підійшла до потенційної можливості розвинутися в самостійну судову установу Пани-Рада. Однак, внаслідок зближення Великого князівства Литовського із Польщею посилюються польські впливи на правову систему князівства, зокрема, на розвиток судової системи. Природний шлях еволюції припиняється й замінюється штучно накинутою польською моделлю.
З середини XV ст. до великокнязівського суду звертались також у разі невдоволення вироками регіональних судів. М. Ясинський вважав, що однією з причин звертання до центрального суду як до апеляційної інстанції була відсутність до 1529 р. єдиного кодексу законів у князівстві [205, с. 73]. Як наслідок, суд на місцях нерідко чинився на особистий розсуд судді, отже, допускалися численні зловживання владою. Крім того, судді були перевантажені не тільки судовими, але і адміністративними справами, отже, ставилися до судових обов’язків недбало [119, с. 661–662]. Населення змушене було вимагати перегляду справи в центральному суді. В XIV – на початку XV ст. апеляціям ходу не давали, оскільки формально вироки місцевих судів вважались остаточними [119, с. 643]. Однак з середини XV ст. вкорінюється інший погляд на регіональні суди і великокнязівський суд стає апеляційною інстанцією для державних регіональних судів і для деяких недержавних – третейських, полюбовних, а також для окреміх видів судів міст-магдебургій. Започаткований був процес формування дволанкової судової системи. (Однак зауважимо, що остаточно державний суд оформлюється як дволанковий після проведення судової реформи в 1564 – 1566 рр., оскільки до того часу існувала практика переносу справи в центральний суд в обминання місцевих судів за наявності обапільної згоди сторін. Статут 1566 року, який закріпив впровадження реформи, заборонив звертатися до суду великого князя, доки справа не буде розглянута в місцевому суді, таким чином, за центральним судом закріпилася функція апеляційної інстанції, крім певного кола справ, підсудних виключно великокнязівському суду.)
Скарги, що надходили від вказаних судів, великий князь розглядав з Панами-Радою або доручав розгляд іншій особі. Берестейський староста пан Юрій Іллінич розглядав “приказанием господаря короля его милости Жикгимонта” разом із панами правильність суду свого намісника берестейського Мишка Романовича [121, с. 38]. Такий суд не слід вважати проявом діяльності регіонального суду, оскільки подібний розгляд справ не належав до компетенції воєвод і старост, а відбувався з огляду на одноразове доручення великого князя.
Таким чином, центральний державний суд був представлений судом великого князя і рядом установ, що діяли за його дорученням і від його імені. Існували потенційні передумови виникнення спеціальних судових установ, але вказаний потенціал не реалізувався, оскільки природний хід еволюції судової системи був штучно перерваний впливом польського права.
2.2.2 Регіональні суди
Другою ланкою державного суду були регіональні суди. Вище ми вказували, що вони були започатковані ще за доби Київської Русі, отже, є одним із найтрадиційніших, споконвічних інститутів українського права. Вказаний вид суду проіснував з часів Київської Русі до судової реформи 60-х рр. XVI ст. Його еволюція була зумовлена суспільно-політичними процесами, які відбувалися в державі.
Як відомо, в Київській Русі органами місцевого загального управління були призначені Київським князем намісники й тивуни, яким належала і судова влада. В XV ст. в Литовсько-Руській державі виникають централістські тенденції. Удільна система скасовується, а на чолі колишніх удільних князівств або особливих самостійних володінь стають намісники. В землях Волинській та Більській вони, за польським зразком, отримали назву старост; головні намісники князівств Віленського, Трокського, Київського, Полоцького, Вітебського, також за польським зразком, стали називатись воєводами; в Смоленській землі залишилася назва намісника. Існували певні відмінності у функціях воєвод, старост та намісників, але у сфері судової діяльності означені особи мали практично однакові права. З ліквідацією удільної системи воєводи, старости і намісники стали вищою адміністративно-судовою владою в своїх землях. Таким чином, суд у Великому князівстві Литовському залишається залежним від адміністрації, а судова влада не відокремлюється від адміністративної.
Для позначення адміністративних округів спочатку вживалось руське слово “волость”, пізніше польське “повіт” і зрідка – “держава”. Звідси традиційна назва голови місцевої адміністрації ”намісник-державець” [120, с. 615].
Порівняно з давньоруськими часами змінився і обсяг судової влади намісників-державців. В Київській Русі їхній підсудності підлягало все населення землі, крім осіб, які підлягали церковному суду. У Великому князівстві Литовському до середини XV ст. їхня судова влада поширювалася на шляхту й міщан (щодо селян для них існували певні обмеження), хоча шляхту воєводи та старости мали судити, “седши съ князьми и боярами”, а міщан судили за посередництвом своїх слуг – тивуна й осмника. У другій пол. XV ст. практика вилучення з-під регіонального присуду інтенсифікується: деякі категорії населення одержали пільги на підсудність виключно центральному державному суду, інші були передані під юрисдикцію недержавних судів. Однак, вказані вилучення не були абсолютними. Як уже зазначалося, сторони мали право за обопільною згодою перенести справу з великокнязівського суду до регіональних. Регіональні суди були апеляційною інстанцією для копних судів; до їхньої компетенції відносився нагляд за належним відправленням правосуддя у доменіальних судах. Статут 1529 року зазначає: “а естли оный [пан] разы два на обсылане справедливости вчинити не хотел; тогды в чием повете оного пана тот подданный седит, то воземши децкого от воеводы або от старосты, и тамже в том повете перед правом поставити мает; а оный маеть там права доводити перед поветовым судьею” (розд. VI, арт. 13). Згідно з обласними привілеїями землям Київській та Волинській, у випадках справ між великокнязівськими і панськими підданими судити мають намісники разом із паном або його суддею. Вказане положення підкреслювалося великим князем в окремих випадках. При підтвердженні надання земель Онуфрієвському монастирю від 2 липня 1468 р. зазначалось: “а коли будет которому чоловеку нашому [великокнязівському, підлеглому регіональному суду] дело до монастырского чоловека, ино нашим наместником и тивуном тых людей судити з архимандритом Онуфрейским…” [5, с. 15].
Приватноправний погляд на злочин, характерний для доби раннього феодалізму і започаткований на українських землях ще за доби Київської Русі, призводив до того, що як вимагання, так і здійснення правосуддя було приватною справою. Однак у період, що розглядається, із формуванням зрілого феодалізму, зароджується погляд на злочин як на державну справу, злочин починає вважатися дією, небезпечною для всього суспільства. Отже, суд по справах, пов’язаних із найбільш тяжкими злочинами, що становлять загрозу для держави і суспільства, влада залишає в руках державних судів. Оскільки ці злочини підлягали виключно суду старости або воєводи, їх називали “старостинськими артикулами”.
Не можемо поділити думку М. Любавського, що впровадження в українських землях старостинських артикулів було зумовлене польським впливом [119, с. 248]. Вважаємо це результатом органічного розвитку вітчизняної судової системи, який був зумовлений об’єктивним розвитком суспільства. Влада усвідомлювала суспільну небезпечність найбільш тяжких кримінальних злочинів, тому й не віддавала їх у руки вотчинників. Для порівняння можна згадати, що в Московській Русі суд по найбільш тяжких кримінальних злочинах також знаходився в компетенції держави, а не вотчинників.