Але головним у реформі було ухвалення Військового статуту, за яким впроваджувалась загальна військова повинність чоловіків з 20 років (але дійсно повний перехід відбувся у 1874 р.); скорочувався строк служби ( у сухопутних військах – 6 років, на флоті – 7 років); скорочення служби тим, хто мав освіту; звільнення від служби за сімейним станом і т.д. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів.
Але, як і в інших реформах, у військовій реформі були недоліки: закон не поширювався на народи Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі; коли кількість призовників перевищувала необхідне число для набору в армію, то від несення військової служби звільняли по жеребу; формування офіцерського корпусу відбувалося переважно із дворян.
1864-го року було впроваджено земське самоуправління. Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на загальних зібраннях депутатів (їх обирали від усіх верств населення, але закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам) обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губернську управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з «само обкладання» населення з кожної десятини. Земства дбали про гігієну та санітарію, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була, за незначним винятком, безкоштовною для всієї людності, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки чи ні. З кожним роком мережа лікарняних закладів, які утримувалися земствами, постійно зростала. У 1870 р. працювало 73 земські лікарні, а в 1910 р. – 576. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.
Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам «на прокат» або організовувало їх продаж. Щоб заохотити селян до плекання худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати. Земства сприяли піднесенню рільництва, поширюючи ліпші ґатунки збіжжя та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Багато уваги приділялось на меліорацію – осушування багнищ, заліснювання ярів, вирощування лісів. У функції земств також входило піклування про шляхи сполучення, про налагодження торгівлі рільничими продуктами, а головне збіжжям. Вони тримали зв’язки з закордоном і мали елеватори для експорту збіжжя. В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній і Південній Україні. На Правобережжі земства поширились лише в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головне, на національній свідомості населення правобережних губерній.
реформа кріпосний судочинство селянський
Під час освітньої реформи були організовані земські школи: чотирирічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. В 1910 р. в цих школах навчалося понад 420 тис. дітей. Середня освіта здобувалася в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи, а жінкам не передбачалось взагалі ніяких прав, бо їх місія, як проголошував шкільний статут, лише підготувати освічену «дружину і матір сім’ї». Важливим було відновлення автономії університетів у навчальних справах.
Створювалася рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі. Всі ці зміни здійснювалися в умовах збереження заборони на використання в навчанні української мови.
Серед реформ 60 – 70 р. була й реформа фінансова. У 1860 р. створено Державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості й торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків. У 1862 році було зреформоване все фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів. Була сформована більш-менш чітка податкова система, хоча при цьому продовжував ще довго зберігатися невиправдано тяжкий подушний податок.
Одночасно з 1865 р. здійснювалася реформа в галузі цензури. Цензурні установи вилучалися з віданням міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Продовжувала діяти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду піддавалися невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Вони підлягли попередній, ще до друку, цензурі. Великі книги від такої перевірки звільнялися, але в разі виявлення в них порушень вимог цензури їх видавці притягалися до суду. Періодичні видання при порушенні вимог спочатку попереджалися, далі йшло тимчасове припинення видання і, нарешті, повна заборона. Всі провінційні видання підлягали попередній цензурі. Таким чином, здійснюючи однією рукою демократизацію суспільного життя, іншою самодержавство «закручувало гайки».
Фактично більшість реформ, проведених за весь час існування людства, мали причиною не прозорливість їх реформаторів, а зовнішні та внутрішні процеси, що спонукали до проведення цих реформ. Не стали виключенням в цьому правилі й реформи, проведені Олександром ІІ.
Серед зовнішньополітичних чинників реформаторського курсу правлячої династії слід виділити поразку Росії в Кримській війні, і, як наслідок, один з головних внутрішніх чинників – дефіцит державного бюджету. Загроза фінансової кризи стимулювала «верхи» до пошуків та перетворень.
Ліквідація кріпосного права, яка була проведена під значним тиском «низів» і призвела до знищення вотчинної влади дворянства мала наслідок і зміну устрою місцевого управління.
Робота над проектом земської реформи, що почалася ще в 1857 р. була закінчена лише в 1864 р. Вона вводила початки всестанового, виборного представництва в масштабах повіту та губернії. Специфікою цієї реформи було те, що селянство вперше отримало місце у всестанових установах. Компетенція земства була обмежена місцевими господарськими турботами (про медицину, статистику, ветеринарію, початкову освіту); не мало воно і реальної виконавчої влади.
Земська реформа була проведена в шести з дев’яти українських губерній. За положенням від 1 січня 1864 р. усі виборці поділялися на три групи (курії), при чому третя курія (селянська) обиралася двохступенево, що робило результат виборів на користь селян (існувало значна перевага поміщиків). Земське самоврядування мало специфічний характер – воно співіснувало з могутнім бюрократичним апаратом державної адміністрації на місцях.
Земська реформа викликала до життя аналогічні перетворення в міському самоуправлінні. Згідно з цим законом вводилися нові всестанові органи міського само врядування – міські думи (обиралися на 4 роки), які із свого середовища вибирали діючі виконавчі органи – міські управи. Право обирати і бути обраними мали лише власники певного майнового цензу, платники міських податків. Компетенція органів міського самоврядування була обмежена рамками господарських питань, охорони здоров’я, народної освіти.
Я вважаю, що буржуазні реформи 60-70 років ХІХ ст. мали важливу роль в історії України, але незважаючи на певну прогресивність і новизну цих реформ, все ж таки перемогло намагання зберегти самодержавство.
1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.:Видавничий центр «Академія», 2002. – 656 с. (Альма-матер).
2. Н. Полонська-Василенко. Історія України - К.: 1995 р. (2-й том, 3-тє видання).
3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. - 3-тє вид., випр. і доп. – К.:Знання-Прес, 2006. – 598 с.