У виборах 1907 року польські партії послали до парламенту 76 депутатів, тобто 15,7% загальної кількості депутатів рейхсрату, українські партії - 27 депутатів (6,4% загальної кількості рейхсрату). Євреї послали 3 сіоністів [5, c.126].
У 1911 році (тобто вже після введення “загального" виборчого права) українці отримали 11,71% усіх голосів по Австрії, але їхні інтереси в рейхсраті представляли всього 29 депутатів. Поляки ж отримали 14,83% всіх голосів по Австрії, але були представлені 80 депутатами.
Прийнятий обома палатами парламенту закон вимагав санкції імператора. Але в конституції була спеціальна 14 стаття, яка давала урядові право самому видавати закони в період між сесіями парламенту.
Рада міністрів на чолі з призначеним імператором президентом міністрів була вищим органом державного управління Австрії. Крім міністрів, які керували конкретною галуззю управління, 11 квітня 1871 року була створена посада міністра для Галичини. Трохи пізніше, 12 серпня 1879 року було створено аналогічне міністерство для Чехії [3, c.628].
Першим міністром Галичини був К. Грохольський. Його наступники, як і він сам, призначалися виключно з числа польських магнатів цього краю. Окремі міністри повинні були рахуватися з його думкою при вирішенні справ, які стосувалися Галичини.
Міністрам підпорядковувалися крайові власті, а останнім - повітові та місцеві органи. В адміністративному відношенні Австрія поділялася на краї, повіти, міста і села. Крім того, існували ще окремі фінансові, судові, санітарні та інші округи.
Державний устрій Австрії забезпечував панівне становище німців, які намагалися притягти на свій бік верхівку окремих національностей. У Галичині, переважно населеній українцями, було надано повну політичну, економічну і культурну перевагу полякам. Польський дослідник Т. Рутовський справедливо відзначив, що “ми (поляки - О. М.) є значною складовою частиною великої багатонаціональної Австро-Угорської монархії, рівноправні не лише формально на підставі конституції, але в усій повноті державного життя" [3, c.715]. Трохи пізніше інший автор більш відверто визнавав, що “Галичина лише формально залишалася австрійською провінцією з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям і адміністрацією, в дійсності ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, запровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства” [4, c.889-890].
Кожен край очолював крайовий начальник, призначений імператором і підлеглий йому та його міністрам.
Крайовим начальникам підпорядковувались поліція, крайові і повітові правління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, призначали переважну кількість чиновників і т.п.
У Буковині, Зальцбурзі, Карінтії, Крайні, Сілезії і Штірії крайовий начальник називався крайовим президентом, в інших краях - намісником. Крайові установи, що знаходились у віданні намісника, називалися намісництвом і поділялися на ряд департаментів. Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення.
Особливо лютим ворогом українського народу виявився намісник граф А. Потоцький, якого у квітні 1908 року вбив молодий студент Львівського університету із села Чернихівці Збаразького повіту М. Січинський [9, c.138]. Польська шовіністична пропаганда використала факт вбивства Потоцького для найпідліших цькувань проти українського народу.
Насамперед, незвичайно швидко була підготовлена і видана німецькою мовою досить обширна книга з детальним описом вбивства і тенденційно підібраними висловлюваннями української і польської преси [2].
У середині травня 1908 р. краківські консерватори провели нараду, на якій професор Краківського університету священик В. Хатковський, нав’язуючи до вбивства Січинським намісника Потоцького, заявив, що кожний українець ненавидить поляків. Українців він назвав народом дурнів, ледарів, поганої слави, а з такими, на його думку, неможлива чесна боротьба і їх треба знищувати всякими способами [14].
“Ми, - закликав інший промовець, - не боїмося і підемо вперед по сотнях трупів з холодною кров’ю і погордою для українських дикунів, з яких одні ведуть проти нас боротьбу за російські рублі, а інші - за прусські марки. Отже, вперед, сини великих предків і борців за свободу, а повстане Польща велика, єдина, неподільна, від моря до моря” [15, с.28].
Першим намісником Галичини з 1849 по 1859 рік був великий польський магнат граф А. Голуховський. Він був також вдруге намісником з 1866 до 1868 року, і втретє з 1871 до 1875 року. А взагалі перелік галицьких намісників у хронологічному порядку виглядає таким чином: граф А. Голуховський (1849-1859), граф О. Менсдорф (1861-1864), барон Ф. Паумгартен (1864-1866), граф А. Голуховський (1866-1868), барон Л. Посінгер (1868-1871), граф А. Голуховський (1871-1875), граф Альфред Потоцький (1875-1883), П. Залеський (1883-1888), граф К. Бадені (1888-1895), князь Е. Сангушко (1895-1898), граф Л. Пінінський (1898-1903), граф Андрій Потоцький (1903-1908), М. Бобжинський (1908-1913), поміщик В. Коритовський (1913-1915), генерал Г. Коллярд (1915-1916), барон Е. Діллер (1916-1917) і граф К. Гуйн (1917-1918).
Наміснику підпорядковувалися безпосередньо повітові старости. Вони призначалися міністром внутрішніх справ, і до їх повноважень відносилось адміністративне управління в галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров’я і поліції.
Старостинське управління було створено як орган, наділений сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть найменшого невдоволення австрійським пануванням.
Аналогічні функції в селах виконували призначені повітовими старостами війти.
Міста з власним статутом (у Галичині - Львів і Краків) були вилучені з-під влади повітового старости, і функції останнього виконував магістрат на чолі з президентом міста, який обирався міською радою на весь строк її повноважень, тобто на 6 років, і затверджувався імператором.
Малозначну роль при намісниках відігравали представницькі органи краю - місцеві ландтаги (сейми), що знаходилися під подвійним наглядом імператорського намісника і голови ландтагу, наділеного широкими правами і призначеного також імператором.
австрія угорщина галичина намісник
Австрія була унітарною державою, яка прикриваючись “автономією" країв, фактично здійснювала найгірший вид бюрократичного централізму.
1. Австро-Венгрия: опыт многонационального государства. - М., 1995. - 231с.
2. Аркуша О. Українське представництво у Галицькому сеймі (1889 і 1901). Автореферат…канд. іст. наук. - Львів. - 1997. - 28с.
3. Барвінський О. Значення українсько-руського народу для Австро-Угорщини. - Львів, 1912. - 23с.
4. Береза Я. Розпадаються свідки людської ганьби // Життя і знання. - Львів. - 1935. - Т. VIII.
5. Будзиновський В. Хлопська посілість. - Львів. - 1901. - 194с.
6. Василевский Л. Современная Галиция. - С. Пб., 1900. - 232с.
7. Василевский Л. Австро-Венгрия. Политический строй и национальные вопросы. - СПб., 1906. - 64с.
8. Вінцовський Д. Нарис історії Австрійсько-Угорської монархії. - Львів, 1881. - 63с.
9. Гейфиц Ю.Я. Галиция. Политическое, административное и судебное устройство. - Петроград, 1915. - 63с.
10. Герцен А. Статьи о Польше. - С. Пб. - 1907.
11. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1992. - 543с.
12. Даниляк М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848-1849 рр. - Братислава, 1972. - 211с.
13. Довгаль І. Вплив російської революції 1905 року на розвиток революційного руху в Галичині. - К. - 1952. - 64с.
14. Дудикевич Б. Як проходили вибори в Західній Україні за часів Австрії та панської Польщі. - Львів, 1946. - 35с.
15. Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. - Львів. - 2002. - 752с.
16. Здерковський М. Права руської мови в ц. к. судах і державних прокуратурах. - Львів, 1909. - 41с.
17. Історія держави і права України: У двох томах. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - К., 2003. T.I. - 654с.
18. Історія держави і права України: У 2-х т. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. - К. - 2000. - Т.1. - 648с.
19. История государства и права Украинской ССР. Том.1. - К., 1987. - 317с.
20. Казанский П.Е. Русский язык в Австро-Венгрии. - Одесса, 1912. - 79с.
* Назва “Транслейтанія” і “Ціслейтанія" виникли в зв’язку з тим, що монархія Габсбургів рікою Лейтою ділилася на дві частини.
*П’ята загальна курія була створена в червні 1896 р.