При деяких учених архівних комісіях створювалися історичні архіви. Згодом комісії висунули програму організації центральних архівів у кожній губернії, якою архівним комісіям відводилась керівна роль у створенні центральних губернських архівів. Вчений Д.Самоквасов піддав критиці діяльність губернських вчених архівних комісій. Все ж останні здобули перемогу.
6. Розвиток архівної справи в добу Української революції (1917-1920 рр.)
Поворотним рубежем в історії архівної справи в Україні стала Українська революція 1917-1920 рр., відновлення Української держави. З проголошенням УНР, центральна Рада розробила ряд заходів щодо збереження архівів і підвищення їх ролі в суспільстві. Восени 1917 р. був створений Бібліотечно-архівний відділ при Генеральному секретаріаті справ освітніх ЦР. Основними напрямами діяльності цього відділу були:
· реєстрація архівів;
· складання описів відомих архівів;
· розширення діяльності архівних комісій;
· рятування приватних архівів;
· реєстрація українських документів в архівосховищах Росії та їх повернення на Україну.
Уряд ЦР надавав важливого значення розбудові системи державних архівних установ. У березні 1918 р. було засновано Державний військово-історичний архів, на який покладались функції архівного управління, що мало організувати військово-історичні архіви в Україні. Слід відмітити, що програма уряду ЦР передбачала реформування архівної справи. Проект реформи архівів був розроблений за правління гетьманату П.Скоропадського. Основний зміст її полягав у проголошенні державної власності на архівні документ. Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів Української держави в Києві. В ньому мали зосереджуватись документи загальнодержавного характеру. Передбачалось створити губернські архіви для зберігання документів губернських інституцій. На жаль, проекти архівної реформи не вдалось реалізувати ні уряду П.Скоропадського, ні Директорії УНР. Все ж головна увага уряду Директорії була зосереджена на зберіганні архівних документів, зокрема військових архівних фондів.
Важливим етапом формування військово-архівних фондів стала архівна діяльність українських інституцій в еміграції, зокрема в Польщі. Тут, у м.Тарнові, було засновано Головний військово-історичний архів. Відповідно до Закону УНР від 1.09.1921 р. передбачалось створити за кордоном Музей-архів визволення України для збирання, впорядкування та охорони історичних документів і пам’яток визвольної боротьби української нації. !922 р. при Міністерстві освіти було створено Архівну комісію для «перебирання історичних матеріалів для Музею-архіву визволення України». Загалом, увага урядів ЦР, Гетьманату і Директорії у складних умовах війн та революції зосереджувалась на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів В Україні та українських архівних документів закордоном.
7. Архівне будівництво в Західній Україні в 1920-1930 рр.
У Західній Україні робота архівів велась згідно з декретом про утворення державних архівів та опіку над архівними матеріалами, прийнятим польським урядом 07.02.1919 р. Для керівництва архівами було створено Відділ державних архівів, який здійснював науково-технічний нагляд зав архівами міських і гмінних установ та громадських організацій, забезпечував охорону документів, готував інструкції, правила щодо комплектування архівів, зберігання та використання документів. На західноукраїнських землях було створено Державний архів у Львові. Одночасно при управлінні міста існував Міський архів стародавніх актів, заснований ще в середині 13 ст.
Взагалі архіви створювалися у тих місцях, де зосереджувалися документальні комплекси як результат діяльності адміністративних і судових установ, громадських організацій.
Архіви Буковини зазнали значних втрат під час першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії.
Важливу роль в архівному будівництві краю відіграла Комісія державних архівів Буковини. Її завдання полягали в концентрації архівних документів та організації окружного державного архіву.
У 1938 р. було створено Чернівецьку регіональну дирекцію державних архівів, яка керувала архівною справою до 1940 р., доки ці землі не ввійшли до складу УРСР.
Архіви Закарпаття після його приєднання до Чехословаччини були підпорядковані новій адміністрації Підкарпатської Русі (урядова назва автономного Закарпаття), яка вважала за необхідне об’єднати архіви краю в єдиний архів Підкарпатської Русі. В кінці 1920-их років крайовому архіву було виділено приміщення. Значних втрат він зазнав під час окупації краю в роки другої світової війни.
Отож, в західних регіонах України, що перебували в 1920-30-х рр.. під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини, відбувалися процеси централізації архівної справи. Діяльність архівів регулювались державним законодавством. Архівні установи очолювали видатні діячі науки і культури, які відігравали важливу роль в архівному будівництві Галичини, Буковини, Закарпаття.
8. Архіви України в радянський період (1920-1980рр.)
Зі встановленням радянської влади в Україні розпочались процеси централізації управління архівною справою та її одержання.
У 1919 р. було створено Головне управління архівною справою. Воно розробило проект загальної архівної форми в республіці, що передбачала створення Всеукраїнського архівного фонду, організацію мережі центральних і місцевих архівних установ, підготовку кадрів для архівної системи.
Всі архіви, в тому числі приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням.
Централізація архівної системи передбачала конуси традицію документів, логічним завершенням якої була загальнодержавна централізація зберігання і організація використання архівної інформації.
Хоча принцип централізації передбачав звільнення архівів від відомчого контролю, проте, на перший план висунулись управлінсько-контролюючі аспекти централізації, державні інтереси домінували над науковими.
Впродовж 1920-30-их рр. в архівній системі УРСР відбулось зміцнення командно – адміністративних методів управління архівами. Це спричинило опір українських архівістів. Партійно-урядові органи організували кампанії «Чисток» архівних кадрів. Під слідством перебували сотні архівістів, безпідставно звинувачених.
Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС - наймогутнішому карально-репресивному органові. Наслідком включення архівів до системи НКВС була строга централізація і секретність. Засекреченими виявились не тільки документи, які складали державну або військову таємницю, але й відомості про роботу самих архівів.
З 1920 р. поряд з державною архівною системою в Україні формувалася система партійних архівів як складова частина архівного фонду Компартії. Ці архіви обслуговували політико-ідеологічні, науково-інформаційні та кадрові потреби партії. Характерною особливістю партійного архівного фонду була засекреченість, обмежений доступ, повний контроль за використанням архівних документів. Так сформувалась замкнена архівна система ВКП (б).
З початком гітлерівської агресії діяльність архівних установ України підпорядковувалась вимогам воєнного часу. Першочерговим завданням тала евакуація документів на Схід. Обов’язковому виведенню підлягали секретні і надсекретні фонди. Керуючись політичними пріоритетами і вузьковідомчими інтересами, керівні архівні органи НКВС наказали знищити матеріали, які не вдавалося евакуювати. Архіви України вивозили до міст Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та Узбекистану. Найбільша їх частина потрапила до міста Златоуста. Перші місяці окупації були позначені стихійним пограбуванням архівів, з метою відбирання та вивезення цінностей до Німеччини. Однак, були і спроби відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження.
З визволенням України восени 1944 р. почалась робота з відновленням радянської архівної системи і відбудова архівного господарства. Основними напрямами діяльності в цей період були:
· реевакуація архівних фондів;
· відновлення діяльності центральних державних архівів;
· реорганізація їх мережі.
З середини 1950-х рр. архівні установи УРСР залучались до міжнародного співробітництва, брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях. У 1960-1970 рр. значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формування документальної бази державних архівів; створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагались розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з середини 1980-х років, пов’язане з «горбачовською перебудовою». В березні 1991 року було вперше засновано Спілку архівістів України.
Архівне будівництво в радянській Україні перебувало в кризовому стані. Назрівала об’єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних засадах.
9. Розвиток архівної справи в незалежній Україні
Відновлення державної незалежності поклало початок новому етапу архівної справи України, відродженню її традиції, демократизації архівної системи. З падінням тоталітаризму гостро постала проблема правового регулювання нових відносин в архівній сфері, створення нормативно-правової бази, яка б відповідала сучасним реаліям, вирішенню питань правонаступницька щодо ДАФ колишнього СРСР. Основою формування самостійного НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР. Згідно з постановою Президії ВР України від 09.09 1991 р. на державне зберігання передавались деякі категорії документів колишнього КДБ УРСР, зокрема архівно-слідчі справи колишніх репресованих жертв нацистських переслідувань, вивезених на примусові роботи до Німеччини.