У більшості країн відбувається активний процес правового та організаційного формування недержавних архівів. Уперше законодавчо забезпечується офіційний статус недержавних архівів профспілок, приватних підприємств, релігійних конфесій, партій, творчих спілок, громадських рухів, молодіжних об'єднань, наукових установ. Згідно з новим архівним законодавством, досить успішно вирішується проблема доступу до існуючих у тоталітарний період обмежено-публічних архівів (тобто доступних виключно для професіоналів). Обмеження доступу стосуються захисту державних таємниць, причому терміни обмеження значно варіюються: 5-15 років (Чехія), 25 років (Молдова), ЗО років (Росія), 40 років (Румунія); з точки зору захисту особистих інтересів громадян - в усіх країнах переважно 75 років. Водночас щодо обмежувальних термінів існують деякі винятки. Так, до персональної інформації, що містить дані про репресії, мають доступ жертви репресій та їх рідні, вчені, правоохоронні органи.
Інтенсивно проходить процес розсекречування архівних документів, яке здійснюють фондоутворювачі, в тому числі передання до державних архівів; у Білорусі, Угорщині, Литві,Росії, Латвії - самими архівами або спеціальними міжвідомчими та спеціальними комісіями.
Загалом архівна справа у посттоталітарних країнах переживає процес оновлення, в якому переплелися традиції, уявлення, технології попереднього періоду та цінності, прагнення й практичні дії, властиві демократичному суспільству. Помітним залишається розрив між новим архівним законодавством та архівною практикою, у якій модернізація відбувається досить повільно, передусім через низький суспільний статус архівної справи, а також через економічні проблеми.
4. Проблеми приватних архівів у зарубіжних країнах
Проблема приватних архівів у зарубіжному архівознавстві та архівній практиці країн Заходу є надзвичайно цікавою. Шляхи її вирішення можуть бути корисними для вітчизняних архівістів.
На прикладі архівів президентів США можна переконатися в ефективності створеної тут системи. Історична цінність президентського архіву не викликає сумніву. Проте до 1938 р., коли президент США Франклін Рузвельт зробив офіційну заяву про будівництво президентської бібліотеки-архіву і передання її в дарунок американському народові, папери попередніх президентів зберігалися в різних місцях. їх доля складалася подекуди трагічно - документи горіли підчас пожеж, знищувалися нащадками або й самими екс-президентами. Започатковану Ф. Рузвельтом традицію підтримали наступні президенти. Вони залишали нащадкам цінні комплекси історичних документів, особисті архіви і бібліотеки, визнані актом 1955 р. "Про Президентські бібліотеки" такими, що мають державне значення. Комплекси документів президентських бібліотек, розташованих у різних місцях (це створює певні незручності у користуванні ними), опрацьовуються, постійно поповнюються завдяки активній збиральницькій діяльності співробітників Національного архіву США (такою роботою займаються 200 з 2400 архівістів), до документів створюються різні науково-пошукові системи, вони є доступними для публічного використання.
Архіви західних країн нагромадили помітний досвід вирішення проблем, пов'язаних із зберіганням та використанням документів із новими носіями, що виникли в епоху інформаційного суспільства в результаті бурхливого розвитку обчислювальної техніки. Для задоволення потреб різних груп користувачів формуються загальнодоступні бази даних.
Наявність персональних комп'ютерів у громадян і установ, можливість підключення їх до інформаційних мереж, зокрема до світової інформаційної мережі Інтернет, дозволяють будь-якій фізичній або юридичній особі отримати необхідну інформацію або документи з будь-якої галузі знань.
Архівні служби західних країн, насамперед Національні архіви США і Великобританії, починаючи з 1960-х років, здійснюють комплектування електронними документами. У структурі Національних архівів США і Канади створено відповідні центри. У середині 1990-х років в Національному архіві Канади зберігалося понад 200 тис. файлів. Спеціальні центри зберігання подібної документації існують у Національних архівах Франції, Швеції, Данії, Нідерландів, Фінляндії.
На початок XXI ст. багатий досвід роботи з електронними документами накопичено в Національних архівах Данії, Франції, Швеції, Фінляндії, ФРН, у так званих історичних архівах Данії, Нідерландів, Великобританії та ін.
На рубежі століть та тисячоліть у діяльності зарубіжних архівів та архівних служб країн світу відбулися кардинальні зміни, пов'язані з переходом від традиційного «паперового» до інформаційного суспільства. Бурхливий розвиток інтернет-технологій, глобалізаційні процеси призвели до появи єдиного інформаційного середовища, важливим сегментом якого стали архівні інформаційні ресурси. На початку XXI ст. в Інтернеті функціонувало близько 5000 веб-сайтів національних, регіональних, муніципальних, університетських, інших архівів, національних архівних служб, музейних, бібліотечних колекцій документів і писемних пам'яток, приватних документальних зібрань, національних і міжнародних професійних організацій, архівознавчих дослідницьких центрів тощо.
Поряд із власне національними архівними інформаційними ресурсами в Інтернеті представлено сотні міжнародних архівних проектів, пов'язаних із збереженням і використанням писемної історико-культурної спадщини.
Інтенсивно розвивається співпраця в рамках європейських міжнародних архівних проектів.