3. Архіви Козацької держави ( середина 17-18 ст.)
Початок українського Державного архіву пов’язують з зародженням козацтва, формуванням Запорозької Січі, виникненням козацького управління. Історичні джерела 16 ст. засвідчують існування військового архіву у Трахтемирові Київського воєводства. Реєстрове козацтво зберігало в цьому місті свій арсенал, казну, королівські корогви, переховувало важливі документи – козацькі привілеї.
З утворенням козацько-гетьманської держави Б.Хмельницького, архів став державним. При гетьмані існувала Генеральна військова канцелярія, до якої надходили численні акти про внутрішнє врядування, дипломатичні відносини.
Необхідність наведення різних довідок для гетьманського правління, зумовили утворення архіву при Генеральній канцелярії. Оголював його і опікувався діловодством генеральний військовий писар. Державний архів за Б.Хмельницького розташовувався у гетьманській резиденції в Чигирині.
Під час військових походів деякі документи перебували в похідному архіві в гетьманському таборі.
Є свідчення про те, що канцелярія зберігала копії дипломатичних актів, надісланих до інших держав. Кожен гетьман зосереджував архів у своїй столиці.
У 18 ст. крім канцелярії гетьманського уряду, існували й інші інституції – Генеральна скарбова канцелярія (генеральний підскарбій видав архівом, генеральний суд, при якому було своє діловодство та архів. При канцелярії генерального обозного, який відав артилерію, також сформувався свій архів.
1722р. наказом Петра І було запроваджено правління Малоросійської колегії, в результаті діяльності якої відклались цілі архівні фонди. Були спеціально розроблені правила зберігання документів , їх обліку, створення довідкового апарату. Введена посада генерального архіваріуса.
В Україні – Гетьманщині архіви формувались і при полкових і сотенних канцеляріях. Полкове діловодство зосереджувалось в полкових канцеляріях. Відав нею полковий писар. В канцелярії було кілька відділів (повиттів), які ще називали «столами» і полковий архів, в якому зберігались оригінали документів.
Серед церковних архівів 17-18ст. найціннішими були монастирські фонди. Великі за обсягом фонди зосереджувались у Києво-Печерській лаврі, Михайлівському Золотоверхому і Видубицькому монастирях. Не змінились особливості монастирських архівів, як мішаних сховищ і церковно-адміністративної документації. Поряд з практичним використанням монастирських архівних документів зростала їх роль як історичних джерел. Монастирі були місцем, де складались хроніки і літописи.
Монастирські архіви 18 ст. зазнали значних втрат через цілеспрямоване вилучення документів (на вимогу царського уряду).
Піднесення політичного і культурного життя в Україні в ІІ пол. 17-18 ст. прагнення козацько-старшинської верхівки закріпити за собою привілеї, права власності сприяли формуванню родинних (фамільних) архівів. Архівні зібрання найвпливовіших у Гетьманщині родин – Забіл, Кочубеїв, Маркевичів, Милорадовичів, Полуботків, Сулим та ін. охоплювали численні матеріали офіційних установ, документи на право власності та володіння, надання привілеїв, офіційне приватне листування, родовідні документи тощо.
Дбайливе ставлення власників до цих паперів було характерною рисою українського дворянства – еліти суспільства.
На жаль, фамільні архіви Гетьманщини розпорошувались при неодноразових поділах майна між спадкоємцями, поповнювали приватні зібрання колекціонерів. Псувались від несприятливих умов зберігання.
Унікальним документальним комплексом був архів Коша Нової Запорозької Січі, матеріали якого охоплювали 1713-1776 рр. Архів Січі існував ще з 17 ст. Січова школа готувала канцеляристів, що займались також питанням зберігання документів.
Під час руйнування Запорозької Січі 1709 р., зазнав розгрому і архів. Згодом діловодство військової канцелярії Запорозької Січі зазнало російського впливу, документація приводилась у відповідність з вимогами російських канцелярій. З часом, після захоплення 1775 р. Січі архів Коша був розпорошений.
4. Архівна справа в Україні в кінці 18 – поч. 19 ст.
З ліквідацією автономії України та введенням загальноросійського адміністративного устрою, розвиток українських архівів тісно пов’язувався з архівним будівництвом у Російській імперії. Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів. Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових адміністративно-територіальних органів.
У 1831-1835 рр. у містах України було скасовано магдебурзьке право. Утворювались нові органи самоуправління – міські думи, при яких діяли архіви. Вони зберігали документи про права і привілеї міст.
Російські бюрократичні порядки, регламентація канцелярської служби сприяли зростанню документообігу. В 19 ст. поточне діловодство було відокремлене від архівів. Канцелярії непотрібні для поточних справ документи передавали до архівів за описом. В них, переповнених старими справами, документи зберігались без належного порядку.
На розвиток архівів в Україні у 19 ст. впливала загальна постановка архівної справи у Російській імперії. Так, за наказом 1798 р. судові справи в кожній губернії здавались по закінченні до архіву губернської судової палати. Указ 1800 р. вимагав справи адміністративного характеру передавати до архіву губернського правління, а фінансово-економічні справи зосереджувати у казенній палаті. Циркуляри та інструкції МВС передбачали впровадження архівів судових місць, канцелярій, виконавців, щорічний перегляд справ, яким минуло 10 років, та перевірку архівів раз на рік.
Військове міністерство, в свою чергу, розробило Правила передавання закінчених справ до архівів військових канцелярій. Упорядкуванням архівів духовного відомства з середини 18 ст. опікувався Святіший Синод.
Щодо ситуації з архівами на Правобережжі, то у 18 ст. тут співвідношення між архівними установами центральних і місцевих установ змінилось. Важливу роль відігравала місцева влада, що позначилось на складі архівів гродських судів, шляхетських станових судів, а також – архівів міського самоуправління, приватних архівів великих землевласників. Значно поповнились архіви магістратів і ратуш. Найважливішу групу документів в архівах становили актові книги. Іншу групу складали рахункові акти і книги. У великих містах вели так звані радецькі книги (сюди записували ухвали ради). У містечках, де міський уряд не ділився на лаву і раду, велись єдині міські книги.
Зміна устрою Правобережної України після її приєднання до Російської імперії, докорінно вплинула на архівну справу цього регіону. Вона здійснювалась за російським взірцем.
Церковні архіви Правобережжя відображали релігійну ситуацію в регіоні, церковну організацію, підпорядкування церков, адміністративне управління та ієрархію римо-католицької, греко-католицької та православної церков. На збереженість церковних архівів впливала соціально-політична ситуація на Правобережжі у 18 ст. Через безперервні конфлікти католицькі ієрархи не мали постійної резиденції, що призводило до розпорошення архівних комплексів.
З діяльністю найбільших землевласників Правобережжя – князів Любомирських, Сангушків, графів Потоцьких та ін. пов’язане формування магнатських архівів. Крім юридичних актів, у них зберігалось офіційне і приватне листування.
Важливим етапом у розвитку архівної справи було заснування історичного архіву у Львові, Центрального архіву давніх актів у Києві, Харківського історичного архіву, а також формування документальних колекцій і наукових архівів науково-історичних товариств. Цікаво, що огляди, описи, каталоги архівів і документальних колекцій наукових товариств публікувались в історичній періодиці, виходили окремими виданнями.
Поширеним явищем у 18 ст. на Україні було колекціонування писемних пам’яток приватними особами. Серед приватних документальних зібрань 19 ст. відомими і важливими у науковому відношенні були архіви історика О. Лазаревського. Історика М.Маркевича, дослідника А.Скальковського, М.Судієнка, музеєзнавця П.Потоцького. Характер і тематика приватних документальних зібрань зумовлювались особистими науковими інтересами збирача, його соціальним оточенням, видом занять.
5. Архіви в Україні в 19 – поч. 20 ст.
В 19 – поч. 20 ст. розпочавсь процес реорганізації архівної справи у Росії. Звичайно, він мав відголос і в Україні. В 1820 р. барон Г.Розенкампф подав ідею централізації архівів. Для управління об’єднаними архівними фондами він запропонував створити Головне управління архівами, яке б підпорядковувалося Державній раді. Йшлось і про необхідність фахової підготовки архівістів. Взагалі, активізація архівного руху в цей період була спричинена:
· загрозливим розмахом нищення документів;
· зростанням інтересу до архівів, у зв’язку з розвитком історичної науки і потребами суспільного життя.
Новий проект архівної реформи запропонував М.Калачов. Він вважав, що архіви повинні поділятись на поточні, довідкові при кожній установі й центральні історичні (їх передбачалось створити при центральних міністерствах та інших вищих урядових установах, а також у кожній губернії). Була пропозиція створити Головну архівну комісію, що відала б всіма архівами Росії і визначала б порядок знищення архівних документів. В результаті реалізації цього проекту, в Петербурзі створено Археологічний інститут, що займався професійною підготовкою архівістів. З ініціативи цього закладу були створені губернські вчені архівні комісії. Вони займались питаннями:
· розбирання документів, призначених до знищення;
· виділення важливих в історичному плані документів;
· складання описів і покажчиків;
· передання документів на зберігання місцевих історичних архівів.