Події 1707–1708 рр., а саме перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни, прискорили процес підпорядкування інституту гетьманства російському урядові, Після Полтавської битви з 1709 р. при українських гетьманах постійно перебувають царські резиденти – бригадири.
Логічним продовженням політики уряду Петра І було створення у 1722 р. після смерті гетьмана Івана Скоропадського (1708–1722) Малоросійської колегії – державної установи у складі 6 російських штаб-офіцерів, що мали здійснювати вищі судові, фінансові функції та нагляд за діяльністю Генеральної військової канцелярії та гетьмана.
Після смерті Петра І (1725 р.) московська політика щодо України була неоднаковою: часом вживалися більш жорсткі заходи, часом наставало полегшення. Період пільг для України прийшовся на правління Петра П, коли було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727–1734).
Цариця Анна Іоанівна, яка вирішила повернутися до жорстких петровських заходів щодо України, у 1734 р. після смерті Д. Апостола знову скасувала гетьманство. Замість нього для управління Україною було створено Правління гетьманського уряду на зразок Малоросійської колегії.
За царювання Лізавети, дочки Петра І, коли проводився менш жорсткий курс щодо України, було востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750–1764).
Правління Катерини П – заключна сторінка в історії існування інституту гетьманства в Україні: у 1764 р. цариця, яка негативно ставилася до існування української автономії, скасувала гетьманство – тепер вже остаточно. У 1782 р. Гетьманщина була поділена на 3 намісництва (губернії), які разом складали Малоросійське генерал-губернаторство з росіянином на чолі.
Таким чином, на території Української держави, що сформувалася в ході Визвольної війни 1648–54 рр., склався і тривалий час існував своєрідний політичний та адміністративний устрій. Наявність таких важливих передумов, як широке народне представництво у державотворчому процесі, вплив традицій Запорозької Січі, зумовила республіканський, демократичний характер української козацької держави. Існування цієї держави можна датувати від 1648 р. до кінця XVIII ст. Фактично після Полтавської битви (1708 р.) існували лише зовнішні ознаки держави.
19. Суспільно-політичний та економічний розвиток Гетьманщини (XVIII ст.)
Після розподілу українських земель сусідніми державами Правобережжя, що входило до складу Польщі, поступово занепадало. Водночас все більшого значення набував політичний центр на Лівобережжі, який згодом одержав назву Гетьманщини.
Гетьманщина – це українська держава, що склалася в ході національно-визвольної війни 1648 – 4654 рр. і увійшла до складу Російської імперії на договірних умовах. Ці умови визначали автономний політичний, військовий, фінансовий, адміністративний статус України. Саме на території Гетьманщини, незважаючи на всі політичні обмеження, набули свого розвитку самобутні органи українського державного управління.
Політичний устрій Гетьманщини виглядав таким чином. Ядро української території складали козацькі полки, чисельність яких могла змінюватися (6, 10, 16). Головними ланками управління були генеральний, полковий та сотенний уряди.
Вищим законодавчим органом місцевого управління залишались козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Ради обирали й скидали гетьманів, козацьку старшину. Однак ради скликалися дедалі рідше, і найважливіші питання гетьман вирішував у вузькому колі козацької старшини. На радах були присутні представники царського уряду.
Обраний козацькою радою воєначальник козацького війська – гетьман – здійснював вищу військову, політичну, адміністративну, фінансову та судову владу, був головним розпорядником українських земель, затверджував на посадах полкову та сотенну старшину. Згодом кандидатура гетьмана стала призначатися заздалегідь царським урядом. Резиденції гетьманів у різний час розташовувались у Чигирині, Гадячі, Батурині, Глухові.
Наступна ланка управління – генеральна старшина, що у XVIII ст. складалася з дев'яти осіб. Вони здійснювали керівну політику у різних галузях управління: очолювали збройні сили, відали фінансами, судочинством, становили верхівку адміністративного апарату. Посади ці вважалися виборними, але з кінця XVII ст. виборність стала номінальною. Кандидатури висувалися у вузькому колі старшини і затверджувалися гетьманом і царським урядом.
Найвищим судовим органом був Генеральний військовий суд.
Наступна ланка управління – полковники і полкова старшина у складі 5 чоловік, які здійснювали і функції цивільної адміністрації на території полку. У XVIII ст. нерідкою вже була спадковість цих посад.
Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками і сотенною старшиною (З чоловіки). Посада сотника нерідко була спадковою; сотенну старшину призначали сотники і полковники.
Козаки, що мешкали в селах, входили до куреня, влада в якому належала курінному отаманові. Він підпорядковувався сотенному управлінню.
Своєрідний політичний устрій склався на Слобожанщині.
Міста в Україні другої половини XVII–XVIII ст. поділялися на «магістратські» (на магдебурзькому праві) і ратушні, що значною мірою підлягали полковій адміністрації.
Запорозька Січ зберігала давні традиції політичної організації та адміністративного устрою.
Основою економіки Гетьманщини було сільське господарство.
У цей період відбувається процес концентрації значної земельної власності в руках лівобережної старшини. Тогочасне старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій (тобто незалежній від службового становища) і тимчасово-умовній (коли землі видавалися за службу на певний строк). В 30-х рр. XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини перебували у приватній власності. В період правління Д. Апостола фактично зникла межа між спадковими і тимчасово-умовними володіннями. Зростає велике землеволодіння в Україні російських поміщиків. В цілому розвиток аграрного сектору наприкінці XVII–XVIII ст. характеризувався наявністю рутинної техніки і екстенсивного методу господарювання.
В цей період розвивається також промисловість, базовими підвалинами якої були ремесло та промисли. Провідними промислами в українських землях були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. Поступово формується мануфактура в своїх початкових формах.
20. Причини знищення Гетьманщини у другій половині XVIII століття
Після укладення Переяславської угоди в 1654 р. в Україні протягом тривалого часу зберігалася автономія, існували органи самоуправління. Тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вільностей, посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації цілеспрямованим розколом українського суспільства, хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.
За гетьманування Кирила Розумовського (1750–1764) були відновлені головні атрибути української автономії. Стривожена прагненням старшини до перетворення гетьманства у спадковий інститут Катерина II примусила Розумовського подати у відставку. 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу», де говорилося про звільнення К. Розумовського і нічого не згадувалося про вибори нового гетьмана. Вся повнота влади України зосередилися в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим.
Слід назвати такі причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.
1. Укріплення російського абсолютизму призводило до посилення тенденцій централізації, уніфікації, русифікації. Автономне існування України у складі Російської імперії дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією.
2. Політика царського уряду була спрямована на інкорпорування українських земель до складу Росії з метою максимальної експлуатації людських та матеріальних ресурсів України.
3. Розкол українського суспільства, який давав царському урядові змогу використовувати чвари між гетьманом та старшиною, між старшиною та селянами.
За таких обставин ліквідація автономії України була на той час явищем невідворотним.
Запорожжя відігравало помітну роль в політичному житті України у XVIII ст. Воно зберігало свою автономію у складі Гетьманщини. Коли гетьман І. Мазепа перейшов на бік шведів, Запорозька Січ (Чортомлицька) за наказом царя Петра І була зруйнована (1709 р.). Військо Запорозьке пішло униз по Дніпру і створило на турецькій території Олешківську Січ. Коли запорожцям було дозволено повернутися, вони заснували так звану Нову Січ.
Вдруге і остаточно Запорозька Січ була зруйнована у 1775 р. за наказом цариці Катерини II.
Серед причин її зруйнування слід назвати такі;
1. Суперечки, сутички між царським урядом і козаками за землі запорожців. Росія створила на Запорожжі цілу низку військових поселень; запорожці, зрозуміло, чинили опір.
2. Запорожжя було осередком соціального протесту пригнобленого люду. Сюди бігли кріпаки, запорожці нерідко очолювали селянські повстання. З поглибленням соціального розшарування на Запорожжі загострилися внутрішні протиріччя.
3. Після перемоги Росії у війні проти Туреччини (1768–1774) цариця Катерина II вважала, що Запорожжя вже не буде відігравати значної ролі в охороні південних кордонів. Життя показало, що це було помилкою.
4. Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорожжя зберігало свою автономію, тобто залишалося носієм української державності. Це здавалося царському урядові неприпустимим.
Зруйнування Січі, як і царська політика в українських землях в цілому. сприяло поступовому занепаду козацтва як соціального стану. Наслідки зруйнування Січі: