У 1308–1323 рр. в Галицько-Волинській державі правили сини Юрія – Лев П і Андрій. На міжнародній арені вони орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що дедалі відчутнішим був натиск Литви на північні окраїни князівства. Отже, хоч Галицьке-Волинське князівство мусило визначити формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику.
Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325–1340 рр.) – син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.
Галицько-Волинське князівство після падіння Києва продовжило на ціле сторіччя існування державного утворення на слов'янських землях і стало політичним центром майбутньої України.
11. Хід та наслідки татаро-монгольської навали на землі Київської Русі у XIII ст.
Наприкінці XII – поч. ХШ ст. у степах Монголії склалася могутня протодержава. Об'єднання монгольських союзів очолив Темучин, якого в 1206 р. обрали Чингізханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойовницькі війни проти сусідніх країн, У 1223 р. в битві на р. Калці 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе і Судебеєм розгромило дружини південно-руських князів. Через півтора десятиліття онук Чингізхана Батий почав завоювання князівств Київської Русі. На протязі 1237–1238 рр. монголи підкорили Північно-Східну Русь. У 1239–1240 рр. Батий захопив Південно-Західну Русь: Переяслав, Чернігів і оточив Київ. Єдиний раз для штурму руського міста Батиеві довелося зосередити всі свої сили. 74 дні кияни захищали своє місто. Останні захисники сховалися в Десятинній церкві і загинули під її уламками. Дуже мало киян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє місто. Після взяття Києва монголо-татари заволоділи Галицькою і Волинською землями. В 1241–1242 рр. війська Батия пішли в Західну Європу (були пограбовані землі Польщі, Угорщини, Чехії, Молдавії, Сербії, Хорватії, Боснії). Батий дійшов до Адріатичного моря і повернув у Пониззя Волги – тут монголи заснували свою державу – Орду (в історичній літературі її називають Золотою Ордою). Давньоруська держава перестала існувати.
Руські землі потрапили в васальну залежність від золотоординських ханів. Князі повинні були їхати до хана на поклон і отримувати від нього ярлик (грамоту) на княжіння. Хан залишав князів і бояр на їх місцях, за це вони повинні були сплачувати данину, підносити багаті дари і за його наказом виступати в похід зі своїм військом.
Князівства Середнього Подніпров'я – Київське, Чернігівське і Переяславське під час навали Батия понесли великі втрати. З середини ХШ ст. Києвом правили князі – безпосередні ставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центра Русі. Митрополит із Києва переїхав до Володимира на Клязьмі, а потім у Москву. Переяславське князівство після навали Батия перестає згадуватись в історичних документах. Галицько-Волинське князівство внаслідок нашестя було розорено, але залишилось найсильнішим із південно-західних князівств. Тут не було постійних баскаків і фіскальних переписів населення.
Наслідки монголо-татарської навали по різному висвітлюються в історичній літературі. З точки зору Гумільова Л.М. – золотоординського іга не було, а був союз Русі з Ордою, тому що руські князі використовували Золоту Орду в боротьбі за владу і кожний князь був відносно незалежним. мав свою дружину, карбував монети.
З точки зору інших дослідників – наслідки іга були надзвичайно важкими, тому що набагато скоротилось населення країни, були знищені і пограбовані міста – всього 49 з 74, в 14 із них життя не відновилось, занепало ремесло. Послабленням обороноздатності Русі скористалися польські, угорські та німецькі феодали, посиливши натиск на руські землі. Навала монголів загальмувала, але не зупинила розвиток слов'янських земель.
12. Політика Литви в українських землях у XIV-1 пол. XVI ст.
Терміни «Україна», «український» у контексті XIV–XVII ст. є умовними. Тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тож правомірним для означення цих територій є термін «Південна Русь» і «Південно-Західна Русь».
У «Повісті минулих літ» литовські племена згадуються як північні народи, котрі дають данину Русі. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації. Але у ХПІ ст. склалося нове державне утворення – Литовське князівство.
Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких лицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників – литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлено занепадом давньоруських земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя.
Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1380 р., коли литовці закнязювали на Волині й Галичині, Ці землі після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшли до Польщі. Потім впродовж одного – двох десятиліть під контроль Вільно перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля.
У другій половині XIII ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю територією, населенням, так і за рівнем соціально-економічного, культурного та політичного розвитку. Причина успіхів Литви на цих землях полягала головне в тому, що литовські князі не порушували місцевого складу життя. Вони не руйнували навіть удільної системи. Замість місцевого руського князя було садовлено якогось родича Великого князя Литовського, і його становлення до великого князя не змінювалось. Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона мала дати князя. Тому залишилася на місці вся попередня управа. Руські бояри ставали на службу Литовського Великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада в Литві не мала органів управи областями. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшли просто до Великого князя. Вища культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Військова справа, будування фортець, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд – усе це запозичалось у Русі. На корінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» і т.д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Руська віра – так звалося на Литві спочатку християнство – мала вже в XIII ст. своїх прихильників серед литовців. Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Столиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави. В складі цієї держави тепер етнографічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Історичний процес Західної й Південної Русі знайшов собі новий спільний осередок після того, як впали колишні осередки в Києві і в Галичині.
З початком XV віку майже всі українські землі (за винятком Закарпаття, та Буковини, що була під молдавськими господарями) були поділені між Польщею та Литвою. Тому, що політичне й громадське життя в литовській державі дуже скоро засвоювало собі форми польського ладу, то українське життя в обох державах, сполучених спільною династією й цілим рядом уній, розвивалось більш-менш в однакових умовах. В Західний Україні (Галичині й Холмщині) полонізація, введена зразу з великім натиском, досягла скоро тих успіхів, що верхні кола українського громадянства, потомки колишнього боярства й старших дружинників, спольщились і покатоличились. Край було поділено на воєводства. Землю роздав король польським панам і місцевім спольщеним. На цій землі заводились кріпацькі порядки, які вже існували в Польщі. Селяни губили право самостійно розпоряджатись своїм майном.
Ще за галицьких князів по великих містах Галичини оселилось багато чужоземних купців та ремісників: німців, поляків, євреїв, вірмен. Тепер за польського панування число їх ще збільшилося і вони захопили в свої руки усю торгівлю й промисли. Польські королі завели по містах самоврядування на німецький зразок, так зване «магдебурзьке право» з виборним магістратом і «лавою» суддів. Але до цього самоврядування, як і до всякої державної або громадської служби, допущено було тільки католиків. Православні міщани-українці були тим самим обмежені в громадських правах: навіть жити їм дозволялось тільки в окремих дільницях, як це було, наприклад, у Львові.
В Галичині та Холмщині, як і в самій Польщі, тільки шляхта брала участь у керуванні державними справами, посилаючи від кожного воєводства своїх послів на сейм. Та ще католицьке духовенство мало таке право, православне ж до того не допускалось. Тим самим український народ у польській державі втратив всі політичні права.
Спочатку польські королі думали просто навернути православних українців на католицтво тим, що хотіли на місце православних владик посадити католицьких. Але це їм не вдалося, бо всі верстви українського громадянства гостро тому спротивилися. Тоді вони залишили православну ієрархію, але на кожному кроці старались її обмежити, а на місце єпископів настановляли людей податливих, які не дуже енергійно чинили опір заходам польського уряду. Це все привело до того, що в XV ст. православна церква в межах литовсько-польської держави дуже занепала. Та простий народ і міщанство твердо держалися своєї віри, і поляки не могли тут нічого зробити. З другої половини XVI століття серед українського міщанства пішов рух до організації братств і підтримки православної релігії освітою та культурою.
Скасувавши автономію українських земель під князями, Литва поділила їх на воєводства й староства і завела свою адміністрацію. Не вважаючи на те. що литовська династія була спольщена й окатоличена, так само як і литовські пани, українське й білоруське панство зберігало в державі свій вплив і своє значення, хоч усе частіше траплялось, що багато їх переходило на католицтво. Головну масу земельної аристократії в Литовській державі складали нащадки українських і білоруських княжих та боярських родів. З них призначались представники вищої адміністрації, вони ж засідали в «Раді панів» коло князя. Католицький фанатизм з половини XVI століття дуже підупав, коли на Литві почало ширитись протестантство, яке знайшло собі багато прихильників серед магнатів (великих панів) та шляхти.