На території Руської землі інтенсивно формувався феодальний лад. Сімейна община щодалі більше розпадалася на індивідуальні господарства, посилювалася влада племінної знаті. Але розшарування було ще малопомітне, а дії правителів обмежувало народне віче. Демократична форма правління сприяла зміцненню єдності й могутності Руської землі. Та й самі князі заради цього використовували найменші можливості, у тому числі й нову релігію.
4. Християнізація слов'янських князів
Виникнувши у першій половині І ст. н. є., християнство в IVст. стало державною релігією Римської імперії. Релігія простих людей швидко поширилась у світі, зокрема й в Україні. Є стародавня оповідь про те, як Подніпров'я та Новгородську землю відвідав апостол Андрій Первозванний і проповідував серед населення християнство. Цим займалися й інші проповідники, про що свідчать металеві формочки IV— Vст. для виготовлення хрестиків. Є дані про те, що в першій половині IXст. деякі старійшини руських племен хрестилися в Сурожі. Але це не означало, що все населення Руської землі прийняло нову релігію.
У 60-х рр. IXст. під час одного з походів на Константинополь відбулося хрещення князя Аскольда і його найближчого оточення. Патріарх Фотій виконав обряд хрещення, а потім в енцикліці записав, що руси проміняли язичництво на "чисте християнське вчення". Про хрещення Аскольда писали не тільки візантійські автори, а й руські літописці. Щоправда, їхні твори не дійшли до наших днів, але ними користувався історик В. Татіщев і тому небезпідставно назвав Аскольда першим мучеником Русі. А те, що його ім'я не внесено до святців, вчений розцінював як забуття історії. Руси прийняли митрополита й виділили йому резиденцію в Переяславі. З його прибуттям у Середнє Подніпров'я християнство стало активніше поширюватися серед місцевого населення.
Проте більшість наших предків продовжувала поклонятися язичницьким богам. Найголовнішим із них був Перун — бог грому, блискавки, війни та зброї. Поряд з ним стояли Дажбог — покровитель сонця, Стрибог — покровитель вітрів та інші божества. Кожне плем'я мало своїх богів. Люди вірили в духів предків, лісовиків, водяників, русалок, домовиків, тобто обожнювали сили природи, серед якої проходило їхнє життя. Для ритуальних дійств вони збиралися в святилищах чи інших затишних місцях у лісі, на березі річки, де виконували язичницькі обряди й приносили жертви. Цим самим люди знаходили собі душевний спокій, гармонію дій та помислів, віру в допомогу вищих сил і так вивищувалися над природою. Віра допомагала предкам пройнятися любов'ю до всього живого, і недаремно вони вважали за смертний гріх карати тих, хто чимось провинився, чи каліцтвом. При цьому люди воліли обмежуватися штрафами, триманням винуватця у порубі або в крайньому разі перетворювали його на невільника й примушували тяжко працювати.
Отже, стародавнє різноетнічне населення території нинішньої України пройшло в своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки. Були створені відповідні цим етапам типи суспільно-господарської організації життя: первісна палеолітична та родова общини, племінна структура, станово-класове суспільство. Особливе значення для історичного прогресу на наших землях мала тисячолітня епоха античної цивілізації Північного Причорномор'я. Давньогрецькі міста-держави активно впливали на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й віддаленіших племен, у тому числі слов'янських. Давні традиції зв'язків з культурою Південно-Східної Європи перейняла згодом Київська Русь.
Література
1. Борисенко В. Курс української історії. — К., 1996.
2. Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. — К., 1991— 1996. — Т. 1—9.
3. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Л., 1991.
4. Законодательство Древней Руси // Российское законодательство X—XXвв. — М., 1984. — Т. 1.
5. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
6. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.
7. Кісь Я. Етногенез слов'ян. — Л., 1985.
8. Котляр Н. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. — К., 1986.
9. Котляр М. Полководці Давньої Русі. — К., 1991.
10. Курс лекцій з історії України та її державності. — Л., 1997.
11. Літопис Руський. — К., 1989.
12. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993.
13. Повість минулих літ // Літопис Руський (за Іпатіївським списком). — К., 1989.
14. Пономарьов А. Українська етнографія. — К., 1994.
15. Самчук В. Культура південних та західних словян. — Миколаїв, 2002.
16. Сахаров А. Дипломатия Святослава. — М., 1991.
17. Толочко А. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — К., 1992.