У період феодалізму виникає поняття нейтралітету, що істотно відрізнялося від сучасного, означаючи надання послуг обом воюючим сторонам, а іноді навіть тільки однієї з них на шкоду іншої.
Найбільш широкий розвиток одержав нейтралітет у морській війні, тому що від її особливо сильно страждала торгівля нейтральних держав. У період феодального абсолютизму виникли інститути військової контрабанди й блокади, регульовані морськими звичаями. В одному зі збірників морських звичаїв, що діяли в XIII–XV ст. на всьому узбережжі Середземного моря, а також у торговельних містах Італії, Франції, Іспанії, Англії, існувало правило, відповідно до якого ворожий вантаж підлягав захопленню на нейтральному кораблі, але нейтральний вантаж підлягав захопленню тільки у випадках військової контрабанди або якщо його корабель, що провозив, порушував блокаду ворожих берегів. Військовою контрабандою визнавалися предмети, що слугували для ведення війни (зброя, військове спорядження й ін.).
У так званому «Морському керівництві», у якому були зібрані морські закони, що діяли у Франції, Іспанії, Італії, Фландрії й Англії в XV ст., зберігалися також постанови про військову контрабанду. Під час боротьби Англії проти повсталих американських колоній, на стороні яких виступали Франція й Іспанія, Росія 28 лютого 1780 р. видала свою Декларацію збройного нейтралітету, що поступово одержала загальне визнання. У Декларації проголошувалося, що всі воюючі держави повинні неухильно поважати права нейтральних держав, недоторканність нейтральної торгівлі й що для дотримання цього нейтралітету й цієї недоторканності будуть спеціально споряджені військові кораблі нейтральної держави.
Війна в період феодалізму завершувалася або підписанням мирного договору, або підпорядкуванням країни, що зазнала поразки. Мирному договору іноді передувало перемир'я, що могло тривати десятків років або навіть безстроково, причому воно вважалося неостаточним, а встановлений їм мир міг бути в будь-який час безкарно порушений.
Висловлення про міжнародне право й міжнародні відносини в період раннього феодалізму й середньовіччя належать головним чином служителям католицької церкви. Це пояснюється тим, що ченці і єпископи намагалися обґрунтувати не тільки світську владу папи в межах його територіальних володінь, але і його духовну владу над всіма католиками, юридично виправдати домагання папи на роль верховного судді й арбітра в міжнародних відносинах, додати видимість законності грабіжницьким хрестовим походам, кривавим розправам над селянськими й народно-визвольними рухами. Подібні концепції розвивалися, зокрема, у здобутках єпископа Августина (354–430 р.) «Про державу божу»; ченця Граціана (XII в.) «Декрет Граціана»; богослова Фоми Аквінського (1225–1274 р.), який висунув ідею світової держави на чолі з папою.
У період феодалізму виділяється спеціальна корпорація юристів, яка виражає інтереси буржуазії, що народжувалася. У числі юристів були передові для свого часу мислителі, які чимало сприяли формуванню нових буржуазно-демократичних принципів міжнародного права. Попередники родоначальника науки міжнародного права Гуго Гроція – Франциско Суарец (1548–1617 р.), Франциско де Вітторіа (1480–1546 р.), Альберіко Джентілі (1552–1608 р.) і ін. – виступали проти феодального свавілля й феодальної ієрархії, обґрунтовували природні права держав на рівноправність і невтручання, засуджували хрестові походи, відстоювали права іноземців і привілеї послів.
Гуго Гроцій (1583–1645 р.), виступаючи виразником інтересів голландської буржуазії, що страждала від свавілля Іспанії й Великобританії на морях й океанах, видав в 1609 році книгу «Вільне море», у якій відстоював рівну для всіх волю плавання по морях й океанам. У своїй відомій праці «Про право війни й миру» (1625 р.) Гроцій визначив міжнародне право як право, що «одержує обов'язкову силу волею всіх народів або багатьох з них». Розуміючи природне право як антипод «права сильного», Гроцій зробив висновок, що воно повинне лежати в основі позитивного міжнародного права, закріпленого в договорах і звичаях.
Послідовники Гроція утворили три школи – природно-правову, позитивну й змішану. Найбільше відомим представником першої школи був С. Пуффендорф (1632–1694 р.), який доводив, що міжнародне право не що інше, як природне право, яке заперечувало самостійне значення ув'язнених у результаті угоди між державами позитивних норм і який возводив природне право над державами. Цю концепцію широко використав англієць Гоббс (1588–1679 р.) для обґрунтування того, що війни між державами нібито є природним станом.
Позитивна школа міжнародного права (Мозер – у Німеччині, Зеч – в Англії, Бінкерсгук – у Голландії) ототожнювала міжнародне право з договірним правом, зосереджуючи свою діяльність на дослідженні й систематизації договорів.
Продовжувачами передових для того часу концепцій Гроція були представники змішаної школи, і насамперед Емер де Ваттель (1714–1767 р.).
Паралельно з розвитком науки міжнародного права в Західній Європі й зовсім від її незалежно розвивалася ця наука в Росії.
Максим Грек (близько 1480–1556 р.) радив государям діяти по справедливості, не прагнути до завоювань, зберігати мирні відносини з усіма християнськими державами й захищати іноземців.
Ю.К. Крижанич (1618–1683 р.) переконливо обґрунтовував неспроможність спроб включити Московську державу в систему європейської ієрархії католицьких феодальних держав на чолі з папою й імператором. Він вимагав строгого дотримання міжнародних договорів і засуджував Макіавеллі з його твердженням про те, що дозволено все, що корисно государеві. Крижанич відстоював невтручання в чужі справи й виступав рішучим супротивником політики завоювань. Він різко засуджував релігійні війни.
В.Т. Золотницький (народ. в 1741 р.) висловлював думку, що государі не зобов'язані дотримуватися міжнародних договорів, що суперечать природному праву. Приділяючи особливої уваги недоторканності послів, Золотницький, разом з тим, відзначав, що вони зобов'язані поводитися лояльно відносно країни перебування і її государя. Він констатував, що справедливою варто визнати таку війну, «яку відвернути не можна без понесення своєї образи, що перевершує війну».
1. Анцелевич Г. Міжнародне право. – К., 2003.
2. Баскин Ю., Фельдман Д.И. История международного права. – М., 1990.
3. Кожевников Ф. Международное право. – М., 1987.
4. Международное право. Учебник (под ред. Блатовой Н.). – М., 1987.
5. Международное право: Учебник (под ред. Моджоряна Л.). – М., 1970.