На початку 1870 року з'явилася програма братства - «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути справжньою українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти винятково українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які почали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю егідою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму.
Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у1868 р. товариства «Просвіта».
Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.
Висновки
українське національне відродження драгоманов
Виникнення та поширення в Європі, у тому числі і в Україні, нових ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї пропагували. У Східній Європі їх називали інтелектуалами, або інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. Інтелігенцію об'єднувала вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Саме в І пол. XIX ст. на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкрито раніше — 1661 p.). Вони стали не просто науково-освітніми центрами регіонів, а й провідниками української історії та культури. Не пов'язана вже з дворянством, нова інтелігенція дедалі більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а представникам простого народу. Саме серед народу інтелігенція шукала джерела свідомості та національної сили. Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населення, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість.
Список використаних джерел
1. Довідник з історії України. Т.1-2. – К., 1993, 1995.
2. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1-2. – К., 1991.
3. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. – Львів, 1996.
4. Історія України / За ред. Б.Н. Лановика. – К., 1999.
5. Історія України / За ред. В.А. Смолія. – К., 2002.
6. Українське державотворення. Невитребуваний потенціал. Словник-довідник. – К., 1997.
7. Універсальний словник-енциклопедія. – К., 1999.
8. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки неписаної історії. – К., 1993.