Теологія історії раннього християнства
Виникнення та розповсюдження християнства відкриває нову еру в розвитку історіософської парадигми, яку зазвичай називають «Священною історією». В це поняття закладений акт морального становлення людства на шляху до пізнання Бога, до злиття з ним.
В нових історичних умовах епоха Античності в суспільній свідомості міцно пов’язується із язичництвом, тому подолання релігійної дихотомії набуває тотального характеру, включаючи до сфери своєї діяльності всі форми духовного життя. Цей процес цілком закономірно розповсюдився і на царину філософського осмислення історичних реалій; принісши з собою зміну світоглядних орієнтирів в методологію філософсько-історичного пізнання, а також нове розуміння характеру та мети історичного руху. Ключовою проблемоювнових історичних умовах стає поєднання земного життя і вічних критеріївсенсу буття. В цьому контексті людська історія виступає як деяка абераціябожественного задуму, адже питання про свободу волі і вибору не втрачає своєї актуальності. Розвиваючись в цьому річищі, філософія середньовіччя досягла значних висот в рівні філософської та історичної рефлексії.
Найбільш завершений виклад теології раннього християнства подано в праці Августина Аврелія (354–430 рр.); єпископа м. Гіппона, «Про місто Боже». В центрі священної історії Августина знаходиться життя та смерть Ісуса Христа – події історії людства, що передували ньому факту, явились приготуванням його; а все, що сталося і станеться після смерті Христа – своє найвище пояснення отримає саме в його особі. Іншими словами, догмати віри розкриваються в християнстві в термінах датованої людської історії, символ віри перетворюється на розповідь про різним чином «засвідчені» історичні події. У цьому плані християнство – релігія суто історична.
В праці Августина термін «історія» розкривається головним чином як розповідь про діяння Бога, тобто як священна історія. Джерелами для її реконструкції є не тільки історичні оповіді Старого та Нового Заповітів, але й містичні пророцтва – «Книга пророка Даниїла» та «Об’явлення св. Івана Богослова».
Протилежністю до історії священної є історія світська«профанна». Сама по собі «профанна» історія не становила предмету уваги для Августина, оскільки була позбавлена внутрішнього смислу. Свій сенс «профанна» історія набуває лише в контексті священної – адже тільки священна історія розкриває кінцеві причини та значення подій історії світської. Проте мова йде не про дві історії, а про одну-єдину людську історію. Але ця історія, по-перше, розгортається в двох планах – смисловому (у сфері небесній) та подійному («діяння»); по-друге, складається з двох родів принципово відмінних «діянь» – людських та «небесних». Цим і визначається вирішальне значення ідей божественного промислу – провіденціалізму – для осягнення історизму «Міста Божого».
Згідно з концепцією Августина, в якій відчувається вплив широко розповсюдженого на ті часи дуалістичного вчення маніхеїв, світ історії – це споконвічна та непримиренна боротьба двох «міст» – «міста» Божого та «міста» диявола. Колена особистість божественною волею включена від народження в цю боротьбу.
Історіософське вчення Августина відстоює лінійний рух історичного процесу, коли все суще в часі має свій початок і кінець. Сенс історії полягає в тому, що шлях до спасіння має набути справді глобального характеру, тобто повинна відбутись християнізація всього людства.
Августин був першим християнським теологом, який на основі інтерпретації Ієроніма книги Даниїла розвинув положення про те, що історія розгортається послідовно зі Сходу на Захід – від Вавилону до Риму.
Іншою новацією християнської історіософії була ідея розвитку. У Августина ця ідея була виражена в містичній формі та відобразилась у запропонованих ним способах періодизації історії. Августин пропонує три способи періодизації історії: космологічний, алегоричний та біологічний і встановлює серед них свого роду порядок переваги.
Космологічна періодизація історії полягає у виокремленні трьох великих перодів (еонів) у розгортанні священної історії: 1-й період тривав до встановлення «Закону Божого»; 2-й період проходив під знаком закону (тобто Старого Заповіту); 3-й період – це період «Божої милості», початок якому покладено втіленням Христа. Цей період триватиме до другого пришестя та Страшного суду.
Досить довгий характер кожного із названих періодів вимагав подальшого, внутрішнього їх поділу. Це завдання вичерпувалось за допомогою періодизації тієї ж історії, заснованої на алегоричному тлумаченні біблійної розповіді про створення світу за «шість днів», причому колений із днів міг тривати у земному вимірі скільки завгодно років. «Перший день» – це час від Адама до Всесвітнього потопу. «Другий» починається від Ноя і закінчується Авраамом. Наступні «дні» також пов’язані з подіями Старого Заповіту аж до останнього, шостого, який почався з приходом у світ Христа і триватиме до Кінця світу.
Біологічна періодизація, що була запозичена Августином у римського історика Аннея Флора, полягала в поділі історії відповідно до шістьох вікових періодів в житті людини (дитинство, отроцтво, юність, друга юність, зрілість та старість). В Августиновій періодизації яскраво виявився фіналізм його концепції, есхатологічний її зміст. Провіденційність його вчення втілюється в ідеї «шостого дня», шостої епохи в людській історії, що, як і старість, є «останнім віком» земного буття.
Отже, твір Августина вміщує не філософію історії, а її теологію, тобто історію, досліджену через призму християнської концепції. Августин підніс історію, але не обґрунтував її логіку. Він показав, як можна розуміти історію але залишив без уваги питання, як треба її історіографічно організувати. Перетворення Бога – у формі провидіння – у рушійну силу історії по суті означало, що історичний процес є дещо зовнішнє стосовно людства. На рівні емпіричного розгляду історії Августин бачить причинні зв’язки; на рівні ж провіденційного її бачення він пояснює все те, що відбувається в історії, телеологічно, тобто кінцевою метою.
Схема історії, викладена Августином, дала середньовічній думці масштаб та шкалу значень, розставила основні віхи та вказала фінал.
Першою універсально-історичною розповіддю, створеною при безпосередньому впливові концепції Августина, був твір іспанського священика Павла Орозія «Сім книг» історії проти язичників». Задумана як додаток до «Міста Божого», ця праця, як того вимагало поставлене Августином завдання, Ч зосереджена на «місті земному» і розкриває ті катаклізми, що спіткали людство до утілення Христа. Метою праці було заперечити звинувачення язичницьких авторів щодо християнства як релігії, що призвела до загибелі культурного світу.
Ще одним прикладом християнської історіографії того часу є «Церковна історія» Євссвія Кесарійського. Догмат божественного промислу, який проходив через усі попередні етапи історії, підштовхнув Євсевія до спроби створення універсальної хронології історії різних народів, в центрі якої – утілення Христа. По суті, Євсевій заклав основи тієї хронології історії, в якій події датуються або за нисхідною («до Різдва Христового»), або за висхідною («після Різдва Христового») хронологією, систематично розробленою в VII ст. Ісидором Севільським і в VIII ст. спопуляризованою англосаксонським кліриком та істориком Бідою Венерабілісом.
Теологія історії ХІІ-ХШ ст.
Порівняно з теорією Августина, теологія історії набула певної еволюції, починаючи з XII ст., що було пов’язано із привнесенням в християнську історіософію елементів історичної причинності. Проте, як і раніше, дослідження відбувалось через призму християнської екзегези.
Одним із ранніх представників школи історико-симовлічної екзегези був монах-бенедиктинець Руперт фон Дейтц (помер у 1129 р.). Після Оригена він продовжив обґрунтування «духовного» розуміння священного писання як історії. Гак, згідно з доктриною троїчності Бога, фон Дейтц поділив всесвітню історію на три епохи: час Отця, час Сипа та час Духа Святого (що включав і кінець історії). Кожну епоху він поділив на сім «часів» – це були етапи поступального духовного розвитку людства. В цій періодизації новизною відрізнялась тільки третя епоха.
Молодший сучасник фон Дейтца – Герхох фон Рейхерсберг (1083–1169 рр.), створив історичну схему, в центрі якої знаходилась метафізична ідея церкви як начала, що організує подійну багатоманітність конкретної історії церкви. Лейтмотив його писань – ідея безперервного впливу Бога на хід історії роду людського. Особливістю його історіософської схеми є те, що основний акцент в священній історії пов’язується із третім образом Трійці – Духом Святим. В цьому полягала важлива новація: в періодизації священної історії відкрилась можливість для включення в божественний промисел нового історичного досвіду.
Вершиною геології історії першої половини XII ст. були погляди французького каноніка Гуго із Сен-Віктора (помер у 1141 р.). У своїх коментарях до Біблії Гуго, поряд із визнанням впливу провидіння, наголошує на важливості вивчення впливу конкретних історичних умов та усвідомлюваної діяльності самої людини. В результаті вперше, хоча і в рамках священної історії, з’явилась проблема: об’єктивні умови та процес їх усвідомлення.
Історію людства після гріхопадіння Гуго поділяв на три стадії: 1-й період – від гріхопадіння до Авраама – тривав 2000 років, це був період, коли людина не знала Бога і жила в найбільш примітивних умовах; 2-й період – від Авраама до утілення Христа – характеризувався наявністю писаного закону, в цей час люди усвідомили необхідність приходу Мессії; 3-й період розпочався із втілення Христа. Відмінною його рисою була заміна етики закону етикою благодаті. Ця епоха є завершальною і буде продовжуватись до кінця світу.
Найбільш цікавим в концепції Гуго є те, що рушійною силою історії оголошуються спільні зусилля людини та її Творця. Іще однією особливістю концепції Гуго є універсальний, тотальний характер процесу історичного розвитку людства – оскільки він охоплює не тільки сферу релігії, але й сферу світського («профанного») життя.