Вершиною середньовічної, містично вираженої, ідеї прогресу в історії є вчення Иоахима Флорського (1132–1202 рр.), викладене в творі «Узгодження Нового і Старого Заповіту». Спираючись на власне тлумачення «Об’явлення св. Івана Богослова», Йоахим здійснив спробу протиставити Новому Заповіту, що вичерпав себе, нове «вічне євангеліє». Традиційну схему «зміни часів», що інтерпретувала зміну Старого Заповіту Новим як центральну подію історії спасіння, Йоахим замінив новою есхатологією історії, в якій Новий Заповіт був подоланий новим об’явленням. Історію людства він поділяв на три епохи, кожна з яких починається ще в рамках попередньої та послідовно змінюється під керівництвом одного з образів Трійці – Батька (або невтіленого Бога), Сина (утіленого Бога) та Святого Духа. Так, перша епоха почалась з Адама в страху та під знаком закону; друга епоха почалась у вірі та смиренні під знаком Євангелія; початком третьої епохи Йоахим проголошує сучасний йому час (на межі ХІІ-ХПІ ст.). Ця епоха, на думку монаха, була сповнена любові та радості і проіснує до кінця світу. Таким чином, у концепції Флорського було подолано христоцентризм у розумінні історичного процесу. Найбільш важливим часом проголошується сучасний і майбутній.
В концепції Флорського була вперше, хоча і в містичній формі, виражена ідея континуїтету – внутрішньої наступності історичних епох. Історію Йоахим уподібнив до дерева: його корені – цс події, що стались між творінням та народженням Христа; його гілки – діяння Христа, його плоди – діяння Христових учнів.
Таким чином, в пророцтві Иоахима істина християнства, що полягає в Новому Заповіті, втратила свою абсолютність та кінцевість. Ця істина виявилась відносною. її правдивість поширювалась лише на певну історичну епоху. Істина Нового Заповіту неминуче буде подолана істиною «вічного Євангелія», що відкривається людству в епоху Святого Духа. Істина, згідно поглядів Флорського, розкривається тільки в часі – поступово від одного періоду історичного руху людства до іншого. Безумовно, з часів Августина це була найграндіозніша теологія історії, яка загрожувала основам ортодоксального християнства.
Середньовіччя, попри усталену схему його інтелектуальної обмеженості та філософського догматизму, виявилося, одначе, досить плідною добою для історичної і філософської рефлексії та самоусвідомлення. Було створено цікаві історіософські конструкти, що протягом багатьох століть визначали розвиток історичної думки.
Історіософські ідеї в культурі Київської Русі
християнство теологія аврелій ранній
Процес філософського осмислення історичних реалій в епоху середньовіччя відбувався не лише на теренах Західної Європи. Доба середньовіччя стала визначальною для формування філософського мислення на теренах нашої держави.
Осягнення історії в культурі Київської Русі проходить на основі боротьби двох тенденцій: книжної, що йде від богослов’я, та народної, що постійно тяжіє до зближення із дійсністю та виражає політичні ідеї і тенденції свого часу. На перетині цих двох потоків і виникає основний фонд оригінальної літератури Київської Русі, де погляд на історію, розуміння сутності та шляхів розвитку людського суспільства конкретизується у зв’язку із вирішенням актуальних політичних задач – обґрунтуванням незалежності Давньої Русі перед загрозою гегемоністських претензій Візантії, патріотичної ідеї єдності землі Руської, засудженням міжусобної ворожнечі князів, що послаблювали могутність держави у боротьбі із чужоземними загарбниками.
Багато в чому передує та започатковує традицію осягнення історії у вітчизняній думці видатна пам’ятка давньоруської культури XI ст. – «Слово про закон і благодать» Іларіона. Серед основних характеристик «Слона…» насамперед необхідно відзначити підкреслену політичну загостреність, що спрямована до злободенних питань життя давньоруського суспільства того часу. Звідси і нове бачення завдань історіописання – це не створення абстрактних всесвітньоісторичних схем, а процес тлумачення їх відповідно до конкретних історичних та політичних завдань, які переслідував той чи інший діяч культури. Злоба дня та абстрактні схеми, в основному запозичені із християнської догматики, утворюють крайні потенціали напруги, між якими і проходить рух оригінальної історіософської думки. Сказаним пояснюються і ті своєрідні риси бачення історії, які притаманні «Слову…» як пам’ятці культури саме першої половини XI ст. Вони полягають у сповненому оптимізму ставленні Іларіона до сучасної йому дійсності. Він поєднує біблійну історію з історією Русі, що переживала в той час значний підйом у всіх сферах суспільного життя – звідси мажорний тон, що пронизує «Слово…». Іларіону притаманне відчуття поступового розвитку історії людства; уявлення про історію як процес, де на зміну віджилому непоборно приходить нове, де рух відбувається по висхідній лінії. Безперечно, такий погляд розвивається в межах провіденціалістського та теологічного уявлень.
Подієва структура «Слова…» Іларіона є багатошаровою. Перший шар, пов’язаний із сферою «вічного», представляє викладення епізодів «старозаповітньої» історії, що символізують вчення про закон та благодать. Другий шар передбачає тлумачення сенсу «старозаповітньої’» історії в контексті всесвітньоісторичного розвитку людства. Третій шар присвячено руському народу, в історії якого ніби повторюється історія всього людства. І останній, четвертий, шар присвячено характеристиці та оцінці сучасної автору дійсності.
Закладаючи основи характерного для давньоруської культури ‘ «панорамного» бачення, – що ніби з висоти охоплює єдиним поглядом всю «землю Руську», Іларіон намагається органічно вписати свій народ у всесвітній історичний процес. Руський народ, за Іларіоном, ніби відтворює у своїй історії ступені всесвітньоісторичного розвитку, що символічно позначені у Старому Заповіті.
Визначними пам’ятками історичної та філософської думки Київської Русі були літописи, найбільш відомим серед яких є «Повість минулих літ».
Сучасне буття усвідомлюється літописцем як історичне, а історія виступає як основна його іпостась. Історія розуміється в самому широкому смислі цього слова. Контекст, в який вписуються літописцем події сучасного йому життя – всесвітній, якщо враховувати тогочасні уявлення про масштаби світу. Безпосередньо діапазон реальної земної історії в «Повісті…» хронологічно досягає У-УІ ст. до н.е. Географічні рамки літописного оповідання охоплюють світ від Британії до Індії, Індонезії та Китаю. Ллє цим масштаби історичного контексту не вичерпуються – в нього включені також події «позачасової», «священної» історії, починаючи з шести днів творіння, історії житія «перших людей», всесвітнього потопу, поділу земель між синами Ноя і т.д.
Загальні позиції в підході до розуміння історії обумовлюють характер висвітлення питання про причини історичних подій. Переважаючою тенденцією тут є та, що розвішається в річищі провіденціалізму. Вищою причиною всіх історичних подій вважається божественне провидіння, від якого залежать продуктивні причини нижчого порядку. Проте, на відміну від західноєвропейської історіософської традиції, принцип провіденціалізму для київських книжників виступає як зовнішній, формальний; глибинний же аналіз явищ знаходиться в площині прагматизму.
Аналіз історіософських уявлень дозволяє зробити висновок і про характер розуміння часу як найважливішого параметра існування світу. В «Повісті…» знаходимо поліфонію різних типів, масштабів, систем сприйняття та виміру часу як специфічної особливості. Крайніми полюсами такого сприйняття є, з одного боку, міфологічне уявлення східних слов’ян, ч другого – погляд на рух земної історії в дусі християнського світогляду. Особливість давньоруського уявлення про час полягала в ієрархії часів – найбільш важливим вважався минулий час, адже, згідно з прагматичним поглядом на історію, саме в минулому знаходяться причини сучасних подій. Звідси йде порівняно слабкий інтерес в оригінальних давньоруських пам’ятках до майбутнього людства, яке в християнському світогляді зазвичай позначене напруженим очікуванням «кінця світу». Саме тому час літопису виступає зазвичай як минуле-теперішнє та теперішнє-минуле.
Отже, історіософські роздуми були досить популярними у київських книжників. Роздумами над сенсом історії просякнуті практично всі пам’ятки давньоруської писемності. Історіософські уявлення формувались на стику міфологічного та християнського світоглядів, що й зумовило певну специфіку становлення історіософської парадигми на Русі на відміну від решти Європи.
Використана література
1. Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. М., 1987.
2. Блок М. Апология истории, или Ремесло историка. М., 1987.
3. Вайнштейн О.Л. Западноевропейская средневековая историография. М. 1964
4. Гутнова Е.В. Историография истории средних веков. М., 1985.
5. Шапиро А.Л. Историография с древнейших времен до 1917 г. Учебн. пособие. М., 1995.
6. Бл. Августин. О Граде Божием: В 4 т. М., 1994.
7. Літопис руський. К., 1990.
8. Святий Августин. Сповідь. К., 1997.
9. Аверинцев С.С. Порядок космоса и порядок истории в мировоззрении раннего средневековья (Общие замечания) // Античность и Византия.М., 1975.
10. Бицилли П.М. Элементы средневековой культуры. Спб., 1995.
11. Коноплев И.А. «Два града» Блаженного Августина (онтологические основания философии истории) // Человек. 1998. №№1–2.
12. Лихачёв Д.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. Л., 1978.
13. Мильков В.В. Осмысление истории в Древней Руси. М, 1997.