Така оцінка зовсім не виключає думки інших японських істориків, які називають події на Халхін–Голі «другою російсько–японською війною». Дослідники в своїх працях також говорять про них, як про «неоголошену» або «локальну війну» оскільки бої були надзвичайно жорстокими і напруженими і продовжувалися майже півроку – з травня до середини вересня 1939р.
Хто ж був ініціатором військового конфлікту в районі річки Халхін–Гол – політичне і військове керівництво країни, або це була в значній мірі самостійна акція Квантунської армії, які ніби вийшли із підкорення Генеральному Штабу, що до цих пір стверджує значна частина японських дослідників, в тому числі і К. Танака?
В радянській історичній науці на протязі майже п’яти десятиліть не дивлячись на відсутність прямих доказів стверджувалось, що ті загальні агресивні задуми Токіо у відношенні СРСР і МНР мають пряме відношення до подій в районі річки Халхін–Гол. В числі прихильників такого підходу є військовий історик Е.А. Горбунов, який викладає ці плани в своїх книгах «20 серпня 1939» і «Крах планів «Оцу». При цьому особливо підкреслювалося, що цей план був розроблений і затверджений восени 1938 р. не командуванням Квантунської армії, а якраз Генштабом імператорської армії. Такої ж точки зору дотримується і А. Кошкін.
Іншої оцінки дотримуються сьогодні і ряд російських вчених. У підручнику по історії Японії, наприклад, відмічається: «Як і при конфлікті у озера Хасан, в цьому випадку мала місце самовільна акція командування Квантунської армії. Не поставивши до відома Токіо, вони розробили план захоплення частини монгольської, а потім і радянської території з виходом до транссибірської магістралі.»
Одним із перших проти односторонньої трактовки цих подій виступив військовий історик В. Вартанов в своїй статті «Халхін–Гол: що під позолотою?». Як і всі інші дослідники, він не висловлює сумніву в агресивності і антирадянській направленості японських планів по відношенню до СРСР в ті роки. Але аналіз обстановки в регіоні і внутрішнього положення в Японії якраз на середину 1939 р., на його думку, свідчить про те, що втягнення у відкритий широкомасштабний збройний конфлікт з Радянським Союзом японським правлячим колам було невигідно, і вони спеціально цього не планували. Японська регулярна армія була глибоко втягнута у війну в Китаї, вже на протязі двох років вела важкі бої на два фронти – проти регулярних військ Чан Кайші і могутнього партизанського руху в тилу. В Японії вичерпувалися сировинні ресурси, росли втрати особового складу, посилювалися антивоєнні виступи в самій армії і в країні і т. д. Хіба можна було серйозно розраховувати на завоювання МНР, вторгнення в СРСР, окупацію Забайкалля з двома піхотними полками і частинами посилення – в загальній кількості трохи більше 10 тис. чоловік, а якраз ці японські частини брали участь в початковій стадії конфлікту? Подібну точку зору поділяє і О. Кириченко.
«З нашої точки зору, – пише В.Варопанов, – бойові дії, як це не здається несподіваним, носили випадковий характер і були обумовлені нерозберихою в цьому районі з лінією кордону. Протягом ряду років між монгольською і маньчжурською сторонами з цього приводу проводилися консультації; але єдиної точки зору вироблено так і не було».
Таку ж позицію в своїй статті «СРСР і японська агресія 1937–1941 рр.» займає В.П. Сафронов. Автор вважає, що цей конфлікт виник як черговий прикордонний інцидент із–за розходження сторін у визначенні кордону чи то по картах чи на місцевості.
На основі цього ряд російських вчених стверджують, що тодішні претензії японців були обґрунтованими, а винні в конфлікті монгольські власті, які розмістили на спірній території прикордонні пости. Відомий японський військовий історик І. Хата на основі власних досліджень теж приходить до висновку що «… з об’єктивної точки зору, радянський підхід у відношенні кордону здається більш переконливим».
На початку конфлікту обидві сторони розглядали його як звичайний інцидент. Вони обмінялися декількома взаємними протестами – перший із них був адресований уряду МНР. Але навряд чи буде правильним розглядати конфронтацію випадковим збігом обставин. Вона визрівала ще і тому, що часті і дрібні прикордонні інциденти нагромаджувалися і створювали сприятливий грунт для протистояння.
Важко не погодитися з думкою російських дослідників, що конфлікт на Халхін–Голі, крім військово–силового, мав явно політико–дипломатичний вимір. Розв’язавши крупно масштабні бойові дії, і Радянський Союз, і Японія прагнули здобути для себе максимальну політичну користь і, в першу чергу, продемонструвати свою боєздатність перед потенційними союзниками, оскільки в Європі і США існували досить серйозні сумніви у здатності СРСР і Японії виступити в якості надійних і боєздатних партнерів у майбутніх коаліціях, склад і конфігурація яких тоді ще не були остаточно прояснені. Послідуючі дипломатичні кроки як Радянського Союзу так і Японії підтвердили ці висновки російських дослідників. Кожна із сторін шукала можливі виходи із ситуації.
халхін гол бойовий армія монгольський
Джерела та література
1. Касатонова Е. Правда и вымыслы о Халхин–Голе // Азия и Африка сегодня. – 2007. – №12. – С. 59–69.
2. Кириченко. Халхин–Гол: завеса тайны спадает // Япония сегодня. – Август 1999. – С. 8–9.
3. Симонов К. На той, необъявленной. Из дневников «Далеко на Востоке» 1948–1968 гг. // Япония сегодня. – Август 1999. – С. 10–11.
4. Лазарев А. на пути к большой войне // Япония сегодня. – Август 1999. – С. 14–15.
5. Афанасьев В. Халхин–Гол в ретроспективе большой войны // Отечественная история. – 1995. – №5. – С. 67–85.
6. Кошкин А. Японский фронт маршала Сталина. Тень Цусимы длиною в век. – М., 2004. – С. 46–65.