На відміну від інших форм соціального страхування, КЗпП (ст.188) не встановлював норм страхового забезпечення з інвалідності. Їх розміри визначалися практикою органів соціального страхування. В залежності від стану місцевих страхових коштів (фонду Б) губернські управління соціального страхування могли збільшувати розміри пенсій, але не більше 70% вартості бюджетного набору продуктів та предметів першої необхідності. При наявності в інваліда інших доходів, що перевищували середній заробіток, пенсія зменшувалася на розмір такого перевищення [9, с.25]. Така практика аж ніяк не укладалася із загальними принципами соціального страхування, за яких кожна особа, за яку сплачувалися страхові внески мала право на забезпечення у разі соціального ризику.
З 1925 р. нормативні акти з питань застосування законів СРСР і постанов РНК СРСР щодо пенсійного забезпечення робітників, службовців і членів їхніх сімей входили до компетенції Союзної ради соціального страхування. Її постанови і правила посіли провідне місце в пенсійному законодавстві. З метою створення єдиних для СРСР норм і умов забезпечення, поширилася практика прийняття загальносоюзних нормативних актів у сфері пенсійного страхування. Так, 28 серпня 1925 р. ЦВК і РНК СРСР затвердили перший загальносоюзний закон про пенсії за соціальним страхуванням - Положення про забезпечення в порядку соціального страхування інвалідів праці та членів сімей померлих або безвісно відсутніх застрахованих та інвалідів праці [4, с.340].
Окрім того, постановою НКП СРСР від 16 жовтня 1926 р. усю територію СРСР за розмірами пенсійного забезпечення було поділено на 5 тарифних смуг. Більшість території України, окрім східних промислових округів, потрапили до 5-ї найнижчої тарифної смуги із мінімально встановленим розміром пенсії [15, арк.174]. Із січня 1928 р. НК РСІ СРСР надав право союзним республікам самостійно розподілити округи за тарифними смугами для призначення пенсій по соцстраху [16, арк.77].
Страховим законодавством визначалася тривалість пенсійного забезпечення. Так, пенсії з інвалідності та у разі втрати годувальника призначалися із дня подачі заяви до моменту смерті, відновлення працездатності чи досягнення утриманцем 16-річного віку. Для осіб, зайнятих по догляду за дітьми виплата пенсій припинялася при досягненні останніми 8-річного віку [17, с.124]. Для отримання пенсії застраховані були зобов’язані протягом двохрічного терміну після припинення роботи за наймом, настання смерті чи оголошення рішення суду про визнання особи безвісти відсутньою подати письмову заяву в губернське управління соціального страхування, або ж у комітет страхової каси за місцем постійного проживання, подавши при цьому відповідні документи. Усі документи направлялися в комісію по призначенню пенсій при губернському управлінні соціального страхування. Під час обговорення положення про Народний комісаріат праці УСРР на засіданні комісії по розгляду законодавчих положень 26 жовтня 1926 р. було прийнято рішення утворити при наркоматі Головну комісію у пенсійних справах. Головсоцстрах УСРР мав право скасовувати рішення комісії, які були прийняті із порушенням процедури, або за протестом будь-кого із членів комісії [18, арк.7-8].
Отже, радянське пенсійне страхування, як окремий інститут забезпечення робітників та службовців у разі постійної втрати працездатності остаточно набуває функціональних ознак в період НЕПу. Основну масу забезпечуваних, відповідно до чинного законодавства становили інваліди праці та сім’ї, що втратили годувальника. Причини непрацездатності, здебільш, визначалися загальним захворюванням, однак із відродженням промисловості та розширенням залучення робітників до роботи на промислових підприємствах суттєво зростає частка пенсіонерів через виробничий травматизм та професійне захворювання. Лише із другої половини 1920-х рр. запроваджується пенсійне страхування старості та за вислугу років, проте воно стосувалося обмеженого контингенту застрахованих. Протягом вказаного періоду на систему соціального страхування радянським законодавством покладалося виконання невластивих функцій із виплати персональних пенсій та забезпечення пенсіонування героїв праці.
пенсійне страхування україна
Джерела та література
1. Рохлин А. Собесы, профсоюзы и инвалиды труда // Вестник социального обеспечения. - 1922. - №1-3. - С.10-14;
2. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.1. - Спр.61. - Арк.25;
3. СУ УССР. - 1922. - №4. - Ст.59;
4. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навчальний посібник. - К., 2005. - 405 с;
5. Семененко Ш. Экспертиза и контроль при утрате трудоспособности // Вестник социального обеспечения. - 1922. - №1-3. - С.12-14;
6. Кодекс законов о труде 1922 г. - Харьков, 1923;
7. Теттенборн З.Р. Советское социальное страхование. - Л.: Тип им. Гуттенберга, 1926. - 136 с;
8. ЦДАВО України. - Ф.2605. - Оп.1. - Спр.813;
9. Сборник постановлений и распоряжений по социальному страхованию. - Харьков: Уполнаркомтруд РСФСР при СНК УССР, 1923. - 332 с;
10. Вопросы страхования. - 1923. - №38-40;
11. Информационный листок ГУСС. - 1925. - №10;
12. Горбунов А.И., Гутерман Б.Н., Усиков А.Я. Действующее законодательство по социальному страхованию СССР и РСФСР. Под ред. проф.Е.Н. Даниловой. - М.: Гострудиздат, 1930. - 774 с; 13. Теттенборн 3. Пенсионное обеспечение инвалидов труда и членов семейств застрахованных. - М.: "Вопросы труда", 1927. - 76 с; 14. Баевский И.Л. Справочник застрахованого. Социальное страхование рабочих, служащих, инвалидов, безработных и членов их семей. - М.: Вопросы труда, 1923. - 174 с; 15. ЦДАВО України. - Ф.2851. - Оп.1. - Спр.757; 16. ЦДАВО України. - Ф.2851. - Оп.1. - Спр.922; 17. Баевский И.Л. и Эмдин Я.Р. Действующее законодательство по социальному страхованию. (С комментариями). Изд.2-е. - М.: Вопросы труда, 1928. - 582 с; 18ЦДАВО України. - Ф.2851. - Оп.1. - Спр.709.