Не всі чумаки сиділи взимку без діла. Нахили для збільшення капіталу охоплювали декого і з їхнього брата. Були й такі, що тримали по тридцять пар волів для чумакування, та ними ж після повернення з дороги землю обробляли, тримаючи спеціально для сільськогосподарських робіт найманців. У таких чумаків і грошовий обіг був набагато більший, та й кошти ішли в справу [4,63] .
В тогочасній Україні існували навіть цілі чумацькі слободи, тобто такі поселення, де селяни переважно займалися чумацьким промислом, або як ще називали, візництвом. Ці чумацькі «гнізда», як їх називали в ті часи, були відомі на півночі тогочасної України всі до одного. Оскільки тут чумацький промисел вели гуртом. У декого з них було від тридцяти до п’ятдесяти волів, а в декого при цьому в наймі ще було і десятин 100 чи 200 землі, знята на відкуп винокурня, ліс, ділянка на винному відкупу, осіб тридцять робітників та ще й тисяч сто асигнаціями чистогану. У XVIII столітті на Україні були слободи, що налічували до 3000 і більше осіб чумаків. В цих селах, як говорив сучасник, « не було жодного плуга й жодної борони». По господарській частині чумаки цих слобод лише заготовляли сіфно на зиму волам, а їх жінки доглядали корів та відгодовували птицю.
Ці чумаки вважали за сором для себе виорати і засіяти хоча б одну десятину землі. Лише їх дружини скопували невеличкі клаптики землі, де саджали дині, кавуни та іншу городину. З кожним роком чумацтво цих слобод ставало все заможнішим і заможнішим, і дивилось на своє ремесло вже лише з точки зору прибутку. Багато з них переставали ходити в далеку дорогу, а натомість, утримували в рік від двадцяти до сорока наймитів, яких відправляли з возами в дорогу, і лише вдома підраховували свої прибутки.
В цьому напрямку втрачалась старовинна самобутність чумака, проте бізнесові справи у нього були на висоті. Як бачимо, чумацтво протягом століть видозмінювалось, змінювались його самобутні характер та принципи.
Чумацький промисел набув великого розмаху на Черкащині. Задихаючись від малоземення, селяни цього краю шукали рятунку у відходництві. Особливо багато чумаків проживало в районах міст Звенигородки, Золотоноші, Лисянки, Чигирина. Розташоване на чумацькому шляху село Боровиця, що на Чигиринщині у XVIII – XIXстолітті було одним із значних осередків чумацтва на Україні [3,20].
В першій половині ХІХ століття численні чумацькі валки їздили до Криму по сіль з Вереміївки, Жовтина, Васютинець ( нині села Чорнобаївського району Черкаської області) та з села Гельмязева, що на Золотоніщині. За офіційними статистичними даними, лише в Золотонішському повіті на початку минулого століття було зареєстровано 2443 чумацьких фур.
Саме з цих повітів Черкащини рухались на одесу та Херсон чумацькі валки перевозячи туди пшеницю. Наявні внашому розпорядженні історичні документи є в цьому переконливим свідченням.
В середині ХІХ століття, коли солеторгівля скоротилася удвічі, чумаки за сезон перевозили 600 тисяч пудів риби. В такий спосіб чумацький промисел оживляв економічне становище в Україні. Хоч чумацтво по всій Україні поступово занепадало, на Лівобережній Черкащині, зокрема на Золотоніщині, воно ще тривалий час було одним із основних промислів. Чумакуванням у цьому краї займалися здебільшого козаки і селяни, рідше міщани і кріпаки.
Останнім чумаком Золотоніщини був Федір Мигаль, жительсела Вереміївки. Описав його художник Опанас Сластьон, який в 1878 році разом із художником Порфирієм Мартиновичем і Оленою Пчілкою побували у Вереміївці [3,21].
Чоловіки на Золотоніщині, за свідченнями вищеназваних осіб, носли довгі запорізькі чуби, вбиралися в старовинні сині жупани з вишитими, монашками із сусіднього монастиря закаврвшами та срібними різнофігурними фібулами – заствбками. Гостюючи у чумака Федора Мигаля,
Мартинович ті Пчілка стали свідками його розповіді про останніх чумаків Вереміївки, яких наприкінці 70-х років ХІХ століття залишилося три.
Чумакування, як промисел, в ті часи було нелегким з багатьох причин: примітивна техніка далекого транспортування, невпорядкованість шляхів і небезпечна дорога, бо мандрівників усюди вичікували розбійники-грабіжники, аби поживитися добром чумака. До того ж, його всюди підстерігали хвороби і найважливіша з них – чума [1,33].
Сучасні дороги далеко прогресивніші, та і сполучення між різними кінцями України набагато якісніше, ані ж те, яке було в роки чумакування. Проте, незважаючи на це, чумакипересовувались відомими на той час чумацькими шляхами. Що ж це шлях такий – чумацький?
Чумацький шлях – це торгово-візницький шлях, яким чумаки в XVI – XIXстоліттях возили сіль, а з України – хліб та інші сільськогосподарські продукти.
Одним із найвідоміших чумацьких шляхів був Ромоданівський. Це старовинний торгівельний шлях. Довжина його 207 км. Проходив Ромоданівський шлях Лівобережною україною з півночі на південь через Ромни, Лохвицю, Лубни, Кременчук. Цей шлях був частиною великого шляху з Росії до Криму. Характерною особливістю Ромоданівського шляху була порівняно невелика кількість переправив через річки : він минав піщані місця і великі населені пункти. До побудови залізниць у 1860-80-і роки Ромоданівський шлях був одним з найважливіших шляхів[2,55].
Торгові шляхи пролягали не тільки через українські землі; чумацькі валки їздили в Білорусію, Молдову, Польщу.
ВИСНОВКИ
Можна ще дуже багато розповідати про чумацтво на Україні, але ми даною працею не претендуємо на вичерпність, адже це надзвичайно широке і глибоке по своїй суті питання.
Виникнення і розвиток чумацтва було одним із проявів втягування широких мас у ринкові відносини. Протягом чотирьох століть – з другої половини XV століття тобто з часу виникнення, і до кінця ХІХ століття, чумацький промисел належав в багатьох місцевостях України до найважливіших, після землеробства і скотарства, занять сільського населення.
Насамперед, чумацький промисел сприяв зміцненню торгівельних відносин між окремими районами України і сусідніми територіями, зокрема, з Росією.
Чумацтво в свій час було найприбутковішим видом діяльності і дозволяло досить швидко сконцентрувати в своїх руках значні капітали. Серед чумаків було багато дуже заможних людей. Досить згадати, що саме з чумацького середовища постали великі українські землевласники і мільйонери Терещенки. Специфіка цього роду діяльності сприяла появі цілого культурного пласту, глибоко вкоренились у свідомість і світогляд українців.
Чумацтво широко відбувались у фольклорі, де склався цикл так званих чумацьких пісень, у творчості найважливіших українських діячів культури.
Фольклор, численні документальні свідчення про чумаків підтверджують їх єдність з народом і пошану для їх промислу з боку народу. «Чумаки були дуже справедливі, жили по правді», - так говорили про них сучасники. Були вони, як оповідають в народі, чесними, вільнолюбивими і розсудливими.
У другій половині ХІХ століття чумацький промисел занепав, у зв’язку із розвитком залізничного і водного транспорту. Але він залишив у житті нашого народу незгасну сторінку. Візнирцький транспорт у тяжкий для України період допомагав оживляти економічне , а відтак і політичне життя.
Із припиненням існування чумацтва, зник і цілий пласт своєрідної української культури.
Щоб зберегти пам’ять про чумацтво, необхідно поглибити дослідження цього унікального явища не лише в українській, але і в європейській історії.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
чумак промисел
1. Глушко М.С. Традиційний транспорт українців // радянська школа. – 1990. - №7. – С. 32-38.
2. Данилевський Г. Чумаки : худож.-док. Нарис. – К.,1992. – 110с.
3. Лазуренков В., Вовкотруб Ю. Каравани українського степу: науково-популярне видання. – черкаси: «Ваш дім», 2004. – 92с.
4. Приказки та прислів’я: взаємини між людьчи. К,1991. – 404с.