Кошовий Запорізької Січі Кость Гордієнко та старшина підписали з Орликом документ, відомий як Бендерська Конституція (або Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького), що був затверджений 10 квітня 1710 року.
Скорочений текст Конституції, підготовлений Орликом, Войнаровським і Григорієм Герциком латинською мовою, був знайдений у бібліотеці-архіві замка Дентевіль (Східна Франція), який належав дружині Г. Орлика. Цим документом установлювалася конституційна гетьманська монархія.
Обраний козаками-вигнанцями гетьманом після смерті Мазепи, Пилип Орлик понад тридцять років намагався домогтися незалежності України за допомогою Швеції, Оттоманської Порти, Криму, Польщі, членів Ганноверської ліги Франції, Голландії й Данії. Мазепинці встановили контакти з Буджацькою та Кубанською ордою, донськими козаками, башкирами, казанськими й астраханськими татарами.
Хоча діяльність Орлика та мазепинських емігрантів не принесла волі Україні, саме його активні дипломатичні зусилля змусили уряд Росії проводити більш помірковану політику на Гетьманщині. З іншого боку, активність української еміграції спонукала російський уряд відкрити сезон полювання на її керівників. Спершу імперія помстилася родинам емігрантів, що залишилися в Україні. (Хіба не схожими методами користувалися сталінські сатрапи з катівень НКВД? Вони так само вирізняли окрему категорію - дітей і дружин ворогів народу.) Рідних і близьких заарештовували й кидали до в'язниць. Тих емігрантів, хто не піддавався на умовляння, Петро І викрадав з територій чужих держав, нехтуючи нормами міжнародного права. Так, у 1716 році був викрадений із Гамбургу племінник Мазепи Андрій Войнаровський, що вважався головним суперником П. Орлика в суперечці за спадщину Мазепи. Низові козаки підтримали кандидатуру Андрія Войнаровського. Але той чомусь передумав.
Войнаровський був надзвичайно колоритною особистістю. Мав блискучу освіту й був вхожим у вище суспільство європейської знаті. Так, Войнаровський дружив із блискучою графинею Авророю Кенігсмарк, у великосвітському салоні якої збирався весь цвіт тодішньої європейської аристократії [6, 501].
Спецоперацією з викрадення Войнаровського керував Румянцев, той самий, який до цього за наказом царя викрав його сина - царевича Олексія. Войнаровського схопили й перевезли в Російське консульство.
Гамбурзький магістрат був невимовно обурений такими нахабними діями агентів російського царя на території вільного міста. Спалахнув гучний міжнародний скандал. Щоб загасити його, царські представники були змушені обіцяти Войнаровському, що при поверненні в Україну його амністують. Войнаровський повірив. Однак був жорстоко обманутий. Він провів сім років у страшній Петропавлівській фортеці й загинув у її казематах. Мученицька доля племінника Мазепи надихнула поета-декабриста К. Рилєєва на створення поеми «Войнаровський». Така ж доля спіткала й наказного полтавського полковника Григорія Герцика, який жив у Варшаві під чужим ім'ям.
Російські агенти прагнули «зрушити землю й небо», щоб схопити родину Пилипа Орлика, а за його сина Григорія давали золотом вагу його голови.
(Багато чого з методів Петра І потім перейшло в практику радянського тоталітарного режиму. У 20-30-х роках XX століття Закордонний Особливий центр НКВД провів серію терористичних акцій за кордоном, у ході яких були викрадені й убиті політичні противники радянської влади та особисті вороги Й. Сталіна: отаман Дутов, генерал Кутепов, Енвер-паша, Л. Троцький.)
Більш слухняним українцям дісталося почесне правона ударну працю на славу імперії. Тільки за останні п'ять років свого життя Петро залучив до різноманітних будівельних робіт сто п'ятдесят тисяч українців. Розкішна столиця імперії на Неві, що будувалася в північних болотах у 1721-1725 роках, стала могилою для понад двадцяти тисяч козаків.
Разом із представниками інших народів українці гинули від вологості, виснажливої праці й холоду на будівництві каналів: Волго-Донського, Ладозького та Біломорського (ці ж грандіозні будівництва свого часу завершував Й. Сталін). І не було ніякого перебільшення, коли Т. Шевченко писав, що Петро Великий «поставив столицю на їх трупах катованих».
Завойовник квапився закріпити військово-політичну перемогу типово колонізаторськими методами. До 1708 року навіть росіяни, не кажучи вже про іноземців, не мали права без дозволу гетьманської адміністрації селитися в Україні.
Після придушення Петром І виступу українців під проводом Івана Мазепи стрімко зростає чисельність росіян в Україні. За підрахунками харківського історика В. Скляра, за 1719-1897 роки їхня кількість збільшилася в п'ятдесят два рази, тоді якукра-їнців тільки в чотири рази. Ці демографічні зміни на користь завойовника підкріплювалися процесом русифікації, початок якому був покладений саме в Петровські часи. Петро І політику русифікації оформив у систему. Першим же русифікаторським документом може вважатися маніфест царя Олексія Михайловича «Най-тихішого», батька Петра І, про угоду з Б. Хмельницьким, в якому українцям давали таку вказівку: «Поділ із поляками створіть як вірою, так і чином; хохли, що у вас на головах, пострижіть» [3, 224].
Такою була кара для всієї нації за малодушність, виявлену її елітою та народом у вирішальний момент, коли був найунікаль-ніший історичний шанс реалізувати європейський вибір України. У 1709 році, коли населення поставили перед вибором - Європа чи Євразія, простий народ через ненависть до старшини й гетьмана зробив вибір на користь імперії і на двісті з лишком років потрапив під її залізну п'яту.
Таким чином, наслідки поразки мазепинців під Полтавою були справжнім шоком для України. День битви під Полтавою варто було б оголосити днем національної жалоби. Ми й дотепер відчуваємо наслідки полтавської «вікторії» Петра.
Спроба звільнитися з-під влади імперії за допомогою Заходу, але без мобілізації зусиль усієї нації була невдалою. Після цієї битви ліквідація козацької аристократичної республіки стала питанням часу.
Головний урок старшинської революції 1709 року полягає в тім, що була ще раз продемонстрована самоцінність національної свободи й державної незалежності - ідей, які не можна вимірювати жодними матеріальними благами, бо, як помітив Сомерсет Моем, люди, які ставлять особистий матеріальний добробут вище за волю свого народу, втратять не тільки свободу, але й самі ці матеріальні блага.
Народ, який заради «ласощів нещасних» зрікається прав свого політичного первородства, приречений на те, щоб бути м'ясом на бенкеті історії. Якщо ми забудемо цю прописну істину, Україну може очікувати новий, ще більш кривавий погром з боку наступників Петра. Необхідна духовна консолідація українського суспільства навколо своєї національної еліти в критичні моменти національної історії.
Як казав соратник Ю. Пілсудського в боротьбі за незалежність Польщі генерал Е. Ридз-Смігли, патріот має право рятувати Батьківщину навіть проти волі більшості її населення, особливо, якщо ця більшість настільки розбещена, що розгубила не лише останні рештки національної гідності, але й елементарне почуття самозбереження [8, 210].
Мазепа став символом самостійництва, державницьких устремлінь українського народу, він органічно вписується в традицію національно-визвольної боротьби. Як символ він був і залишається для імперії довічним нагадуванням про смерть. Як стверджував М. Костомаров, «у глибинідуші кожного українця живе Мазепа». Щоправда, великий російський та український історик розглядав Мазепу як «злощасного зрадника», але по суті з його судженням може погодитися як «українофіл», такі «українофоб», вкладаючи в нього кожен своє.
Висновки
Отже, у даному науково-дослідному завданні я намагалася повернутися до тих історичних аргументів, які показують нам Мазепу як спадкоємця попередньої державної політичної традиції, як людину, яка шукала альтернативного шляху для України і її рішення базувалося на підставі попереднього історичного досвіду.
На мою думку, ближче за всіх до розуміння Мазепи наблизився український публіцист Дмитро Донцов. За його словами, гетьман є «трагічною фігурою нашого ренесансу», яскравою особистістю, великою в добрі й злі, і в тім, «як він не задовольнився ласкою і благодіяннями царя, і «зрадив» його, як він не задовольнився дочірньою любов'ю хрещениці, а лише хотів її «вуст коралових», як він <...> і в 70-літньому віці зберіг вогонь і блиск молодості в очах, і як він упав жертвою апатії стомленої країни своєї...»
Список використаних джерел
1. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський. Історичні есе. - Львів.: "Червона калина", 1991. - 255 с.
2. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя і пориви великого гетьмана / Автор. пер. з франц. М.Рудницького. - Київ: Вид-во СП "Свенас", 1991. - 136 с.
3. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.: Видавництво "Україна", 2003. - 240 с.: іл.
4. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. - К.: Вид.дім "КМ Академія", 2005. - 304 с.
5. Павленко С. Іван Мазепа. – К.: Видавничій Дім "Альтернативи", 2003. - 416 с.: іл.
6. Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. - К.: Вид. дім "КМ Академія", 2004. - 602 с.
7. Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. - К.: Видавничий центр "Просвіта", 2006. - 551 с.
8. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. - К.: Либідь, 1994. - 240 с.