За час свого гетьманства Мазепа зарекомендував себе вірним ставлеником Москви.
Треба сказати, що на певному етапі союз із Москвою був дуже вигідним для гетьмана, оскільки сприяв зміцненню режиму його особистої влади. Мазепа зміг завоювати повну довіру царя й тим самим убезпечив себе від доносів старшини в Москву (а такі спроби неодноразово робилися - відомо понад двадцять доносів на Мазепу). Цар видавав донощиків Мазепі, а той уже передавав їх у руки катів. Маючи надійний тил у Москві, Мазепа міг не боятися старшинських змов та інших претендентів на гетьманську булаву.
За мірками того часу, Мазепа проводив доволі ефективну економічну політику, при цьому не забуваючи й про самозбагачення. При Мазепі поглиблюються процеси феодалізації українського суспільства, зокрема відбувалося подальше зростання старшин-ськогоземлеволодіння. А найбагатшим землевласником став сам гетьман. У його маєтках працювало понад 120 тисяч залежних селян. Мазепа був типовим українським олігархом, що будував своє благополуччя за рахунок народу. Але, як писав Поль Валері, «влада без зловживань утрачає свою привабливість».
При цьому не можна сказати, що Мазепа не приділяв увагу соціальному захистові своїх підданих. Він вжив низку заходів, спрямованих на пом'якшення становища простих людей. Так, на Лівобережжі панщина була обмежена двома днями на тиждень, булиліквідовані непопулярні в народі оренди. Однакчерез свою, в цілому, простаршинську політику Мазепа був украй нелюбимий простим народом.
Багатства, що нагромадив Мазепа, давали йому можливість зайнятися меценатською діяльністю. Період його гетьманства золотими літерами вписаний до історії української культури під назвою «мазепинське бароко». Зовнішня політика Гетьманщини йшла цілком у фарватері Москви, і тому гетьман не міг похвалитися якими-небудь значними зовнішньополітичними успіхами. Спроба закріпитися на Правобережжі, об'єднати розчленовану країну не вдалася через опір Росії, в інтересах якої було збереження дружніх відносин (зрозуміло, за рахунок України) з Річчю Посполитою, у складі якої тоді була Правобережна Україна.
Таким чином, завдяки добрим стосункам із російським царем Мазепа змігдосягти тимчасової стабілізації на Лівобережній Україні. Головною його заслугою слід вважати припинення громадянської війни - «Руїни», що тривала з часу смерті Б. Хмельницького.
До того дня, коли в похідний табір російського царя Петра І принесли звістку про перехід Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII, український гетьман досягнув значних висот у житті. Понаддвадцять років він був першою особою в Україні, заслужив прихильність з боку російського царя, про що наочно свідчать численні нагороди, привілеї й титули Мазепи. У 1700 році він одержує російський орден Андрія Первозванного, у 1702 році - польський орден Білого Орла. У 1707 році Мазепа став князем Священної Римської імперії.
За обсягом владних повноважень Мазепа був справжнім «самодержцем козацьким», «малоросійським королем». Даніель Дефо писав у книзі про Петра І, що гетьман не мав королівського титулу, але «він був рівним королю щодо влади, й в усякім відношенні був рівний, якщо заданих обставин не перевершував тодішнього польського короля Августа II».
І справді, наприкінці свого гетьманства Іван Мазепа мав усе, що може тільки бажати людина: владу, багатство, славу, щастя в особистому житті (любов вісімнадцятилітньої дівчини!). Що ж спонукало сімдесятисемилітнього старця ризикнути усім, чого він досягнув із такими величезними зусиллями й обміняти забезпечену старість на неспокійну та небезпечну долю вигнанця? [3, 156].
Англійський посол у Москві Чарльз Вітворт висловлював сумнів щодо того, що сімдесятилітній бездітний багатий гетьман, який мав права монарха, перейшов на бік Карла XII із корисливих спонукань. Навіть заклятий ворог Мазепи О. Меньшиков був змушений визнати, що гетьман «це учинив не для однієї своєї особи, але заради всієї України».
Чи можна вважати Мазепу зрадником? Так. Тоді, коли він вірою й правдою служив Росії. Але його зрада не була позбавлена патріотичних спонукань. Він сподівався, що покорою можна вберегти Україну від остаточної загибелі.
2. Причини та політичні умови укладення союзу з Швецією
Коли гетьман Мазепа перейшов на бік Карла XII, його вчинок був актом державної зради з погляду імперського права. «Зрада» Мазепи полягала в тім, що він задумав позбавити російського самодержця права володіння частиною государевих земель в Україні. У 1723 році, маючи на увазі всю історію взаємин Росії й України, Петро писав: «Понєже усім відомо, що від часу Богдана Хмельницького... ідо покійного Скоропадського всі гетьмани були зрадниками і яке велике бідство держава наше терпіла, а щонайпаче Мала Росія».
Навівши ці слова Петра, найвідоміший російський історик Є. Анісімов указує нате, що такий погляд узагалі характерний для імперського розуміння в Росії підданства різних народів, що входили до складу імперії, як акту незмінного й вічного, усяка спроба змінити який розцінювалася імперською свідомістю та законодавством, яке її віддзеркалювало, як пряма державна зрада.
Далі цей дослідник цілком справедливо зазначає, що самодержавство розглядало гетьманів України XVI - XVII століть так само, як російських князів і бояр XV століття, а саме не як васалів, а як «государевих холопів», тому вихід з підданства російського царя зі своєю землею був, за російським законодавством, злочином - «злодійством» і «зрадою».
Німецькому філософу Йоганну Готлібу Фіхте належить вислів: «Горе тим народам, чию історію написали їхні поневолювачі». Донедавна історичні події епохи Гетьманщини висвітлювалися виключно з погляду загарбника України. Згідно з цим поглядом, Мазепа - такий же зрадник українського народу, як і всі ті, хто коли-небудь насмілювався підняти прапор боротьби за незалежність своєї Вітчизни.
Насправді ж Мазепа рятував свою країну від страшної небезпеки, що загрожувала їй з боку імперії-монстра. Бо ж із приходом до влади Петра І у Росії встановився по суті тоталітарний політичний режим [8, 142].
Петра І вважають великим реформатором Росії. Хоча насправді зроблений ним перелому житті народу й країни слід характеризувати як тоталітарну революцію згори. Дотепер над нами тяжіє стереотипне сприйняття цієї суперечливої історичної фігури. Російська, а згодом і радянська література, а надто кіно (під особистим контролем Й. Сталіна), доклали чимало зусиль, щоб створити позитивний образ Петра І, показавши його тільки як такого собі реформатора-західника, освіченого історичного діяча. Так утворився героїчний ореол навколо цієї фігури.
Це була людина дійсно неабиякої енергії, що маладосить різнобічні інтереси: «і мореплавець, і тесля, і академік, і герой», а також стоматолог-зубодер (мішок з вирваними ним зубами дотепер зберігається в Кунсткамері) і кат, що брав участь у нічнихдопитах та особисто катував свої жертви (серед них і рідного сина Олексія). Він особисто голив не тільки бороди, але й рубав голови.
До речі, обрізання борід Петром можна розцінювати як глибоко символічний акт. Відомо, що в древніх слов'ян гоління бороди пов'язувалося з навертанням у рабство. Тому в Давній Русі бороди вільних людей на законодавчому рівні захищалися від такого безчестя [5, 221].
Сенс усього життя Петра І полягав у будівництві імперії, і саме на втілення цієї ідеї була спрямована вся його бурхлива енергія. Головним напрямком агресивної зовнішньої політики Россі було завоювання виходів до Балтійського та Чорного морів. При цьому захоплення чужих територій слід було розуміти як засіб захисту власної території. Однак реалізація загарбницьких планів була неможливою без модернізації середньовічного Московського царства. З цією метою, як писав російський філософ і богослов Г. Флоровський, цар Петро заснував «поліцейську державу». Він був одержимий тоталітарною ідеєю «побудувати й «регулярно укласти» все життя країни й народу, все життя кожного окремого обивателя заради його власної та заради загальної користі».
Якписав Є. Анісімов, «самодержавне правління вході реформ Петра різко підсилилося, набуло елементів тоталітаризму. Імперська політика багато в чім відтворювала риси внутрішнього ладу, заснованого на кріпосному праві, рабському менталітеті, повному безправ'ї станів, воєнізації й бюрократизації».
Як і його попередник Іван Грозний, Петро Великий вів безжалісну боротьбу з боярськими олігархами та з церквою. У1718 році цар заснував Святіший Всеросійський Урядуючий Синод замість колишнього Патріаршого правління, яке разом із Патріархом було скасоване. Головою церкви ставав сам цар. На чолі Синоду з 1722 року стояв обер-прокурор, особа світська, яка була «оком государевим» над усіма духовними справами. Петро не довіряв духовенству, а тому в 1721 році встановив над ним поліцейський нагляд - інститут так званих інквізиторів. Обер-прокурору Синоду підпорядковувався й доповідав протоінквізитор, а тому були підпорядковані провінціал-інквізитори, а вже їм - сонми рядових інквізиторів. Духовенство перетворюється на чиновників, «служивий клас».
У1722 році Петро І видав указ, яким попам настановлялося доносити про сповіді. Обов'язок доносити на підозрілих у селі посіяв розклад та епідемію доносів у середовищі духовенства.
Петро заснував при своєму дворі скандальну пародію на святіший Синод - «сумасброднєйший, всеплутєйший і всещутєйший собор» і на ньому богохульно висміював духовенство. «Собор» цей повинен був славити Бахуса пітієм непомірним. Він складався з п'яниць, що витворяли такі речі, про які не заведено писати. Не відставав від них і сам цар. Письменник Олексій Толстой стверджував, що Петро І знав матірний вислів, який складався із 161 слова! Ще при житті Петро І був прозваний своїм народом «Антихристом».