У 1812 році після чергової військової перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою цей край перейшов під скіпетр російських самодержців.
За приєднання Бессарабії до Росії уряд турбувався устроєм знову приєднаної області за зразком внутрішніх губерній, наскільки те дозволяли місцеві умови, і 29 квітня. 1818 було видано статут освіти Бессарабської області, і тоді ж засновані були присутні місця по всіх частинах управління[8;20]. Найважливішою особливістю пристрою Б. області було установа бессарабського Верховної ради, встановлення вищого порівняно із звичайними губернськими місцями і в багатьох місцях заміняючого головне управління. Головою в цій Раді, який мав адміністративно-судовий характер був повноважний намісник Б. області, звання якого було потім сполучено з званням новоросійського генерал-губернатора, що проживав в Одесі. Головним особою губернського управління був цивільний губернатор; частина урядова і казенна зосереджувалася в обласному уряді. Статут 1818 був замінений "Установою для управління Б. області" 29 лютого 1828 р., за яким управління області більш підходить під загальне губернське управління, ніж колишнє, головне губернське начальство підлегле тим же центральним органам, як і у внутрішніх губерніях, одна тільки обласна рада, яку замінила колишня Верховна рада, становить особливість цієї області[8;20]. У 1854 р. на Б. область було пошириться загальна установа губернських управлінь, а в 1873 р. область перейменована в губернію.
Бессарабія використовувалася як плацдарм для вторгнень в Молдавію і далі на Балкани. У 1853, без оголошення війни, російська армія вступила до Молдови, що призвело до початку Кримської війни. У 1856 південна частина регіону, прилягала до Дунаю і нижньому плині Прута, увійшла до складу Молдавського князівства, що об'єдналися в 1859 з Волоським князівством в складі держави Румунія. По Берлінському трактату1878, південна Бессарабія без дельти повернена Росії.
За переписом 1897 року в Бессарабській губернії було 1933436 жителів (991 257 чоловіків і 942 179 жінок), з них у містах 304182 (у губернському місті Кишиневі - 108 796). Відповідно до перепису 1897 «47,6% жителів Бессарабії були молдаванами, 19,6 - українцями, 11,8 - євреями, 8 - росіянами, 5,3 - болгарами, 3,1 - німцями, 2,9 - гагаузів ». [10;300] Чисельність молдаван знизилася з 1859 року 7,3%. [10;234] Міста і більшість сіл були багатонаціональними. Молдавани, болгари, гагаузи, німці жили, в основному, в селах. 37,2% городян становили євреї, 24,4 - росіяни, 15,8 - українці, 14,2 - молдавани. [10;300] На думку деяких вчених, чисельність росіян в Бессарабії була завищена і становила менше ніж 8,1% (155 , 7 тис.), так як до росіян були зараховані і частина українців і білорусів. За розрахунками В. Зеленчука, кількість росіян дорівнювала 123,1 тис. осіб. [10;125] І. В. Тютюн наводить цифру в 100 тис. чоловік[10;300]. Перепис 1897 року також свідчить, що росіяни грали помітну роль .
Нову сторінку в історії Придунав'я відкривають українські козаки, які вели боротьбу з турками і татарами. Після розгрому Запорізької Січі козаки активно освоювали землі Придунав'я. З 1746 року з'являється поселення липованських, яке пізніше було перейменовано в посад Вилкове.
Буджак входив до складу Османської імперії до 1812 року. У Російській імперії назва Буджак використовувалося для опису південній степовій частині Бессарабської губернії, у свою чергу входила до більш великого історико-етнографічного регіону Новоросії.
Буджак здавна відомий своїм строкатим етномовним складом населення в цілому. Жоден з народів не складає в Буджак більшості, при цьому частка українців у ньому (40%) майже вдвічі нижче ніж по країні в цілому (78%) і в півтора рази нижче ніж в Одеській області зокрема (60%)[12]. Висока частка болгар, молдаван, гагаузів; частка етнічних росіян відповідає загальноукраїнській.
Назва регіону походить з турецької мови Буджак (кут) - так називалася степова територія, що лежала між турецькими фортецями Ізмаїл, Бендери та Акерман (нині Білгород-Дністровський). Альтернативне найменування регіону - Акерманщина походить від турецької кальки слов'янського назви найбільшого міста регіону - Білгород – Дністровський, тобто біла фортеця), який наприкінці середньовічного періоду займала Османська імперія. У XV-XVIII століттях регіон займала буджацька орда (Акерманськая/ Білгородська орда), представники якої - кочові тюрки - ерюкі прийняли іслам і були лояльні Кримському ханству і турецькому султанові і постійно конфліктували з запорізькими козаками. У результаті змішування кількох кочових тюркомовних племен між гирлами Дністра і Дунаю до початку 18 століття склався і місцевий тюркський етнос - буджацькі татари. [10;125]
Релігійне життя буджакського краю характеризувалось проникненням ісламу. Перші згадки про прийняття ісламу населенням Північного Причорномор'я стосуються печенігів. Печеніги - тюркомовні кочівники, прабатьківщиною яких були землі сучасного Північно-Західного Казахстану. Після поразки, завданої йому Огузам, кипчаками і хазарами в кінці X ст., велика їх маса просувається на захід і, вигнавши з степів Східної Європи угорців, стає повновладними господарями цих земель майже на півтора століття. У цей час печеніги заселяють і Буджак.
Із золотоординського часу збереглися матеріальні свідоцтва присутності мусульманського населення на території Буджака. Так, багаторічні розкопки середньовічного Акермана показують, що у той час він був значним містом, тісно зв'язаний своєю культурою і, ймовірно, населенням з центральною частиною Золотої Орди.
Відомий дослідник географії Золотої Орди В. Л. Егоров пише: «Впродовж першої половини XIV ст.. Акерман був крупним морським портом Золотої Орди. Одночасно з цим містом був значний ремісничий центр, виробництво якого було розраховане не лише на задоволення внутрішніх потреб». [11; 31; 35] Житла, які були досліджені на городищі, «підкреслюють тісний зв'язок міста з центральними районами Золотої Орди. Особливо добре це виявляється в окремих межах Особливо добре це виявляється в окремих межах побутового пристрою жител.» [11; 79].
Судячи по знахідках золотоординських монет, місто було залишене монголами в 60-х роках XIV ст, але наголошується, що життя міста не урвалося миттєво в результаті військового нападу, а завмирало повільно. Можливо, Акерман був покинутий монголами пізніше за інші населені пункти Буджака під пінним для поста натиском з півночі Молдавського князівства [11; 79-80]. Як би то не було, не викликає сумнівів, що в першій половині XIV ст. в Акермані було мусульманське населення, швидше за все, тут знаходилися і культові мусульманські споруди, хоча прямих свідоцтв цього доки не відомо. Непрямі дані, які можуть підтвердити це припущення, дають розкопки іншого золотоординського міста, хоча і не на території.Буджака, але в його кордонів, в сучасній Молдові – Старого Орхея, в якому у той час існувала мечеть (збереглися залишки мінарета і міхраба), її площа складала 3000 кв.м. [11;141-142].
Інше крупне золотоординський місто Буджака, де, ймовірно, мало місце мусульманське життя, це – Килія, відомий за письмовими і картографічними джерелами того часу як значне портове місто. Але археологічні розкопки міста не проводилися і особливості його внутрішньому життю залишаються невідомими [11; 80].
Біля сучасного села Маяки при переправі через Дністер були виявлені залишки мечеті і декількох кам'яних будов, які приписуються цьому ж часу [11, 159-160]. Проте археологічні розкопки тут не проводилися і, можливо, ці споруди залишилися тут не із золотоординського, а з пізнішого – турецько-ногайського часу. У золотоординський період іслам вже міцно укоріняється серед широких мас населення. Цей факт підтверджується змінами похоронного обряду в порівнянні з попереднім часом. Хоча в нім продовжують зберігатися деякі давньотюркські язичницькі елементи, проте, інші особливості вказують на вплив ісламу. Кочівники Буджака, як і в попередній період, продовжували ховати небіжчиків в курганах попередніх епох, поховані, як і раніше, були орієнтовані головою на захід, але, при цьому, їх особи частенько стали розвертати на південь, або ховали головою на південний захід і особою на південь. Такий поворот обличчя небіжчика може бути пояснений прагненням орієнтувати його на киблу.У цей період перестають класти в могилу частини жертовної тварини, і скорочується кількість могил, в яких виявлений супровідний інвентар. У ряді могил біля грудей, навпроти стоп, за потилицею, біля стегна були виявлені камені
Таким чином, можна зробити висновок про те, що чисельні пам’ятки підтверджують , що саме печеніги започаткували проникнення ісламу до Буджаку. Проте, в широкі маси степовиків в цей час іслам, по всій видимості, ще не проник. Більш сприятливі умови для поширення ісламу до Буджаку склалися після того , як ця територія увійшла до складу монгольської держави Джучідов-Чингізидів. Сталося це, на думку більшості фахівців, після західного походу монголів 1236-1242 ст. [27, 32-33].
Третій етап історії ісламу в регіоні визначається його захватом християнською Молдавією, що панувала тут біля століття, – з кінця XIV до кінця XV вв. Невідомо, чи пішло все мусульманське населення з Буджака або якась його частина продовжувала тут кочувати, визнавши нового сюзерена, але, в усякому разі, на розвиток ісламу не могло не вплинути входження Пруто-дністровського межиріччя в християнське князівство. Четвертий етап історії ісламу Буджака умовно можна пов'язати з початком закріпленнятут Туреччині і переселенням нею на ці території кочівників-ногайців.