Літературний успіх приносить Лондону суттєві грошові прибутки, він має змогу подорожувати до Південної Африки, Англії, на Далекий Схід. Лондон пише численні нариси про свої враження і спостереження, багато говорить про класову боротьбу, схвально відгукується про російську революцію 1905 р., мріє про перемогу робітників (8. с.12 ).
У 1097 р. Джек Лондон здійснив свою заповітну мрію: вирушив у подорож на власній яхті «Снарк». Подорож тривала майже два роки.
Це був час творчого розквіту Лондона. Він написав свій найкращий роман «Мартін Іден», де змалював трагічну долю митця, талановитого вихідця з низів суспільства, а також роман «Залізна п’ята», численні оповідання про життя на островах Тихого океану. Після плавання Лондон стає дуже знаменитим письменником. Перед ним запобігають, до нього підлещуються. Але його вже не приваблює світська суєтність, він мріє про ідилічне сільське життя, будує ранчо в знаменитій Місячній долині в Каліфорнії.
У цей період творчості Джек Лондон змальовує романтичну патріархальну утопію в романах «Місячна долина» та «Маленька пані великого дому»; захоплюється містичними теоріями про подорожі безсмертної людської душі через століття в романі «Міжзоряний мандрівник» (3.с.209).
Лондон пішов з життя у віці 40 років, дуже рано розтративши себе та проживши коротке, але бурхливе життя. Та до створеного його талантом літератури поверталася так часто і черпали з його досвіду так щедро, що більшість його творів є сучасними й сьогодні (4.с.10).
Розділ 2. «Джек Лондон, деньги, любовь, страсть»
За своє недовге життя Джек Лондон відчув і байдужість законодавців літературних мод, і популярність, якою до нього не користувався жоден американський письменник, і біль майстра, що відчував, як слабне рука. Він встиг написати дивовижно багато. «Черепахи Таскана», остання книга, яку автор ще тримав в руках, була сорок третьою за рахунком, і ще сім чекали своєї черги у видавництві «Макмілан». В архіві письменника збереглися тисячі сторінок не виданої ще прози, репортажів, планів (2. с.235).
І все це за якихось вісімнадцять років роботи, методичної – п’ять сторінок щодня – і надзвичайно інтенсивної, ніби якась сила керувала ним, приковувала до робочого столу, змушувала писати ще і ще, щоб бути лідером перегонів, стати найвідомішим.
Такого ритму не міг витримати і самий міцний творчий організм. Самоповторення, штампи, беззмістовні оповідання і цілі книги виявлялись невідворотними. Гірше того – потік, очевидно такий повноводний, ставав мілкішим, а спостерігачі, зачаровані його стрімкістю, висували припущення, що він ніколи і не був глибоким. Склалось шаблонне уявлення про Лондона як письменника поверхневого, розважального, ледве не міщанського, і його з легким серцем викреслили з «серйозних» історій літератури (9. с.4-5 ).
Викреслили в Америці. Лондон як і раніше користувався визнанням за її межами, особливо в Росії. Його прекрасне оповідання «Любов до життя» дуже сподобався Леніну. Про Лондона тепло відгукувалися Горький, Купрін, Леонід Андрєєв. Він і сьогодні залишається у нас самим популярним, самим улюбленим з письменників – американців. І річ тут не лише в привабливості його книг. Лондон близький нам як людина, що любила і пропагандувала російську культуру (1. с.6).
Але нехай не зникне за деревами ліс, за промахами – піднесення. Один з близьких друзів Лондона, дочка емігрантів з Росії Анна Струнська, яка в 1905 році присилала письменнику детальні листи з революційного Петербурга, що стали в нагоді при роботі над «Залізною п’ятою», згадує : « Он заплатил слишком дорогую цену за то, что получил… Его успех оказлся трегедией его жизни». Уточнимо, не скільки власні ілюзії, скільки підкорююча його система буржуазного підприємництва в мистецтві, була причиною творчої драми Лондона, - можливо, самою тяжкою в історії американської літератури. Як не згадати героя того ж оповідання «Любов до життя»: на кораблі, що підібрав його – коли він став шматком живої матерії, що врятувався лише завдяки неймовірним зусиллям волі, він робив запас сухарів та інспектував кладочки з провізією, тому що його мучила невідступна пам’ять про голод. І Лондона до кінця днів переслідували видіння його ранніх років, коли він віддавав під заставу свій єдиний костюм, а поштар кожного ранку приносив йому пакети з рукописами і резолюціями чергового редактора: « Не підходить» (1.с.7).
Лондон був першим американським письменником, який відкрито заявив, що визнає лише один шлях вирішення корінних суспільних питань – революцію та перехід до соціалізму. В юності Лондон прочитав «Комуністичний маніфест», що перевернув усе його уявлення про життя; десятиліттями він був тісно пов’язаний з робочим рухом, як ніхто інший з літераторів Заходу зрозумів грандіозний історичний сенс першої російської революції і створив «Залізну п’яту», від якої поспішили відмежуватися не лише видавці Лондона, але і більшість його товаришів по Соціалістичній партії, які все ще знаходились у владі реформістських ілюзій. І разом з тим пристрасне, багаторічне захоплення «соціалістичним дарвінізмом» Герберта Спенсера, який поширював закони еволюції на суспільне життя; завороженість мальовничими, романтичними пасажами Фрідріха Ніцше, в яких німецький мислитель прославляв «бунтаря від природи», який кидає виклик хиткому, анемічному світу, де «стадный инстинкт толпы» всевладний (10.с.118).
Маяковський точно сформулював той погляд на Лондона, який сформувався у масового читача. «Вы говорили: «Джек Лондон, деньги, любовь, страсть» - це рядки з «Хмаринки в штанях», написаного, коли Лондона знали ледве чи не виключно по його північним новелам.
Але, крім «грошей» та «пристрасті», був ще «Мартін Іден», була «Залізна п’ята», були новели північного та полінезійського циклів, багатьом з яких судилось довге життя в мистецтві. Є один безпомилковий критерій створених художником цінностей – час. Якщо витвір мистецтва володіє справжньою значимістю, він повинен не просто сприйматись через багато десятиліть після свого створення. Він повинен сприйматися по-новому, бо з ходом часу в ньому проступають такі грані сенсу, які не могли бути поміченими сучасниками і виявились лише з накопиченням нового, більш складного та ідейного змісту. Кращі книги Лондона витримали цю перевірку.
Щоб підкріпити такий висновок, навіть немає необхідності посилатись на те, що досвід Лондона не пройшов безслідно для найвідоміших американських письменників ХХ століття – ні для Хемінгуея, ні для Фіцджеральда, ні для Стейнбека, ні для Вулфа, свідомо чи несвідомо доторкались до нього в своїх творчих пошуках.
Достатньо просто повернутися до цих книг. Зачитані в дитинстві до дірок, вони нерідко потім роками стоять на книжковій полиці, чекаючи нового покоління підлітків. А якщо, ставши дорослими, ми знову відкриваємо їх, то частіше всього – для того, щоб почерпнути заряд енергії, мужності, наполегливості, ожививши романтичне відношення до життя, яке колись виховував у нас суворою романтикою лондонський художній світ.
Навчати справедливості та стійкості у випробуваннях – одна з благородних цілей мистецтва. Цій меті служили книги Лондона, і в кожному, хто їх читав, залишається відблиск їхнього світла, навіть якщо сьогодні ми цього не усвідомлюємо (11. с.14 ).
Однак до класиків для юнацтва він був віднесений надто рано. Він набагато складніший. В його книгах відкривається сьогодні щось дуже співзвучне нашому часу – епосі науково – технічної революції, космічних польотів, тривог за майбутнє планети. І близьким, співзвучним виявляється не лише коло проблем, що хвилювали Лондона, деякі зовсім не втратили своєї актуальності, але і сам склад образного мислення, саме лондонівське сприйняття людини, природи, світу.
Ф.- Л. Паті писав про Лондона: «Никакой другой американский писатель не жил жизнью, которая вполне выражала бы его время». Це був зовсім не комплімент, на думку Паті, Лондону якраз не вистачало дистанції, погляду з боку, з досягнутої генієм вершини. Паті був водночас правим і неправим. Лондона, дійсно, не можливо було відірвати від його епохи, якою визначені його творчі пошуки – і плідні, і безперспективні. Але точно так само Лондона неможна «замкнути» в рамках його часу, як замкнути в рамках трьох єдностей світ класицистичної трагедії. Лондон виривається з цих кордонів, він передбачає колізії, які в повній мірі виявляються лише через багато десятиліть після його смерті, передчуває напрям художніх пошуків.
Сьогоднішнього читача все більше дивує в Лондоні надзвичайно сильне та стійке відчуття «світу за горизонтом» - величезного, мальовничого, який захоплює можливостями, який лежить десь за буденним горизонтом і манить до себе, змушує знову і знову кидати налагоджений побут і «шляхом пригод» відправлятись на пошуки справжнього життя. Сам Лондон згадував, що цей «простягнутий за горизонтом світ» він відкрив для себе ще хлопчиком на полицях міської бібліотеки Оукленду, де проживала його родина. Але відкриття відбулось, мабуть, все – таки раніше, і Конрад, Мелвілл, Толстой, якими зачитувався в юності Джек, лише допомогли усвідомити ту ранню цікавість до іншого життя, до незнаних людей, країн – як творчу цікавість. А підживлювало цю цікавість саме життя (12.с.9-10).