З метою зміцнення своєї влади Л. Кучма вів послідовний наступ на позиції Верховної Ради. Значним кроком у цьому напрямі мало бути проведення у життя рішень "Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою", проведеного 16 квітня 2000 р. Вони передбачали зміцнення позицій Президента відносно Верховної Ради. Проте, це суперечило демократичній системі противаг, збереження якої обстоював Захід. Іншим кроком, що забезпечував зміцнення існуючого ладу, було збереження старої змішаної системи виборів, яка передбачає обмежений вплив політичних партій на їх результати. З метою збереження стабільності ситуації значно збільшено чисельність української міліції.
До 2000 р. було завершено приватизацію присадибних ділянок, в результаті чого 6,1 млн. селян отримали сертифікати, які підтверджували, що вони є власниками земельного паю. Так у селі запроваджувалося приватне господарювання. Успіхи аграрної реформи не забарилися відбитися на товарному виробництві основних продуктів. У 2002 р. Україна серйозно заявила про себе, як про одного з основних світових експортерів пшениці.
Відбувалося розширення приватного та корпоративного сектору в промисловості. На початок 2001 р. понад 70 відсотків загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Серед факторів, які стримували економічний розвиток були низький рівень економічної свободи та високий — економічного ризику, що зумовили низький рівень іноземних інвестицій (4,2 млрд. дол. на початок 2001 р.), тінізація (до 60 відсотки) та криміналізація економіки.
Проте, не зважаючи не деякі успіхи у реформах ситуація в Україні не змінилися в кращу сторону. За індексом розвитку, що розраховується виходячи з рівня життя, його тривалості та освіти населення, Україна за 1994—2000 рр. скотилася з 45 на 95 місце серед 175 країн світу. Майже повне зупинення великої промисловості, скорочення обсягу сільськогосподарського виробництва, масове безробіття, падіння життєвих стандартів, наростання хвилі злочинності і скорочення тривалості життя — такі основні риси України другої пол. 1990-х. Економічна незабезпеченість населення вважається причиною того, що приріст перестав забезпечувати просте відтворення населення в Україні ще у 1980-х рр. Економічний занепад та керована згори деморалізація суспільства прискорили безупинне з 1993 р. зменшення чисельності населення України — демографічну кризу. 5 млн. українців опинилися на заробітках за кордоном, а 0,5 млн. українок дітородного віку зайнято у сексіндустрії теж за кордоном. Крах влітку 2001р. потужного банку "Україна", що мав філії у всіх райцентрах держави, є показником безупинності маховика корупції у вищих ешелонах влади.
Наслідком проведення виборів у березні 2002 р. було формування демократичної опозиції. Його головною складовою став блок партій "Наша Україна" на чолі з Віктором Ющенком. Поряд з ним до опозиції увійшли Соцпартія Олександра Мороза, блок Юлі Тимошенко та Компартія Петра Симоненка. Вибори 2002 р. продемонстрували зрілість партійної системи українського суспільства, падіння впливу лівих сил (Комуністична партія Петра Симоненка (140 000 членів) взяла 21,8 відсотків голосів виборців, на виборах 1998 р.— 24,7 відсотків), Соціалістична партія України на чолі з Олександром Морозом — 7,3 відсотки, у 1998 р.— 8,6 відсотки).
Серйозна поразка номенклатурно-олігархічних партій об'єднаних у виборчий блок "За єдину Україну" (Народно-демократична партія Валерія Пустовойтенка, Аграрна партія України Михайла Гладія, партія "Трудова Україна" Сергія Тигипка, партія "Відродження регіонів" Віктора Януковича взяли вcього 11,8 відсотка, у 1998 р.— загалом 14,2 відсотки.
Серйозно фінансована Соціал-демократична партія (об'єднана) Віктора Медведчука, що налічує 150 000 членів та має відділення у всіх райцентрах України, зібрала лише 6,3 відсотки голосів (у 1998 р.— 4 відсотки).
Тріумфом демократії можна назвати перший результат (23,6 відсотка) правоцентристського блоку "Наша Україна" в який увійшов розділений Народний Рух України (55 000 членів; у 1998 р. блок НРУ-ПРП набрав 15,2 відсотка).
Блок партій "Батьківщини" та Української Республіканської партії Собор Анатолія Матвієнка та Левка Лук'яненка набрали 7 відсотків голосів. Партії "Демсоюз" Володимира Горбуліна, зелених Віктора Кононова та ін. внаслідок поразки на виборах 2002 р. практично зійшли зі сцени. Закономірною була поразка Прогресивної Соцпартії на чолі з Наталею Вітренко, скомпрометованої "терактом" у Нікополі під час виборів 1999 р.
В нагороду за підтримку, надану владі під час недавніх виборів, у листопаді 2002 р. донецький клан в особі губернатора Віктора Януковича, отримав посаду голови уряду (10-й прем'єр міністр за 11 років незалежності). Спроба змінити одночасно і Голову Нацбанку продемонструвала, що роздача посад в Україні — це лишень плата за лояльність до Президента і нові призначення ні в якій мірі не залежить від професійних якостей того чи іншого чиновника. Загалом, у новому складі уряду, як ніколи, не знайшлося місця для представників національно-демократичних сил. Як продовження політики загравання з Росією сприймається призначення віце-прем'єр міністром з гуманітарних питань одіозного колишнього першого глави Адміністрації Президента (1994—1995 рр.) Дмитра Табачника, історика за фахом.
Основним підсумком правління Леоніда Кучми є проведення довгоочікуваних економічних реформ, прийняття Конституції та впровадження гривні, що ознаменувало всебічне утвердження Української держави. Протистояння олігархів (влади) та політичних партій сприяло появі організованої опозиції.
3. Діяльність Української держави на світовій арені (1995 — 2005)
Певні успіхи адміністрації Леоніда Кравчука на міжнародній арені стали добрим підгрунтям для успішної міжнародної діяльності нової адміністрації Леоніда Кучми.
Проголошення курсу реформ та відмова від статусу ядерної держави вивели Україну зі стану міжнародної ізоляції. Восени 1994 — весною 1995 р. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк підписали ряд умов з українським урядом про фінансову допомогу українським реформам. Сильно змінилася й українська політика США. У списку країн, які одержували державну допомогу США, у 1996 р. Україна зайняла одне з найперших місць, уступаючи лише Ізраїлю й Єгипту. Білий дім дав недвозначно зрозуміти, що зацікавлений в існуванні самостійної української держави як у гаранті політичної стабільності в Центральній і Східній Європі.
Активізація зовнішньополітичної діяльності України у західному напрямку виявилося в тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжурядових міжнародних організацій, зокрема, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції і розвитку, у тому ж році стала повноправним членом Ради Європи. Відносини з НАТО, які розпочалися з підписання у 1994 р. програми співробітництва "Партнерство заради миру", дедалі зміцнюються. У липні 1997 р. в Мадриді підписано “Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО”, а в 2001 р. Програму співробітництва на період до 2014 р. Авторитет Україні приносить участь у миротворчих силах ООН у гарячих точках світу. Протягом 2000—2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради безпеки ООН, безпосередньо впливаючи на вирішення найважливіших проблем сучасності.
Українська зовнішня політика мала багатовекторний характер — Україна проголошувала стратегічне партнерство одночасно як з Росією, так з США, Великобританією, Німеччиною і Польщею.
У зовнішній політиці відбувся перехід від "багатовекторності" до зміцнення економічних зв'язків з Росією та декларування вступу у НАТО. ГУУАМ (консультативний форум України, Грузії, Молдови, Азербайджану та Узбекистану) створений у 1997 р. на противагу СНД, де домінує Росія, щоправда, у 2002 р. пережив кризу: Узбекистан призупинив своє членство у цій організації, як наслідок появи американських баз на його території та більш тісного співробітництва з Америкою. Основним напрямком співпраці тут є створення євразійського транспортного коридору, військово-технічне та економічне співробітництво.
На вимогу Заходу Україна у 2001 р. закрила Чорнобильську АЕС, не отримавши в повній мірі обіцяних компенсацій.
Таким чином, протягом останніх років Україна змогла суттєво зміцнити свій авторитет на міжнародній арені. Більш конкретних обрисів набув західний вектор політики. Одинадцять років незалежності продемонстрували світові життєздатність Української держави. Очевидною стала важлива роль України як члена світового співтовариства, без якого неможливо вирішити багато міжнародних справ. Високий рівень українських технологій, значний освітній потенціал її громадян створили високий авторитет нашій державі. Підйом економіки та рівня життя на сьогодні залишається найважливішим стратегічним завданням влади.
український державність
Література
1. Бойко О. Д. Історія України. Посібник. Вид. 2-е, доп. – К.: Вид. центр Академія, 2002. – 656 с. (с. 566 – 647). Серія "Альмаматер".
2. Віднянський С. В., Мартинов А. Ю. Зовнішня політика України як предмет історичного аналізу: концептуальні підходи та перспективи // Український історичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 41 – 57.
3. Дещинський Л.Є., Панюк А.В. Міжнародні відносини України: історія і сучасність. – Львів. Т.1. 2002.
4. Курс лекцій з історії України та її державності / за ред. Л. Є. Дещинського. Львів, 1999. – С. 313 – 335.
5. Кульчицький С. В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // Український історичний журнал. – 2001. – № 2 – 4. – С. 3 – 22; 3 – 41.
6. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України. Навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2001. – 698 с.
7. Новітня історія України. Посібник. Вид. 2-е, доп. / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Н. Дрожжин та ін. – К.: "Вища школа", 2000. – 664 с.
8. Політична історія України. Посібник / Під ред. В.І. Танцюри. – Вид. 2-е, доп. – К.: Вид. центр "Академія", 2001. – 656 с. (с. 566 – 647). Серія Альмаматер.
9. Україна: друга половина XX століття. Нариси історії / під ред. П.П. Панченка. – К., 1997.
10. Українська державність у XX столітті: історико-політичний аналіз. / під ред. О. Дергачова. – К., 1996.