Походження Петра Калнишевського
Походив Петро Калнишевський з козацької родини села Пустовійтівки, яке за часів Гетьманщини входило до Роменської сотні Лубенського полку (тепер с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області).
Достеменно невідомо, звідки Калнишевські з`явилися в Пустовійтівці. Місцевою могла бути хіба що мати Агафія, з якою пов’язані чимало родичів бокової лінії, давніх тутешніх мешканців. Можливо, батько Іван переселився сюди з Правобережної України, з якої в останній третині XVII ст. чимало людей перебралося на Лівобережжя. Цілком можливо, що батько Петра походив з полкового міста Кальник, що на Поділлі; звідси – прізвище Кальниш, чи більш відповідний Кальнику варіант його написання – Кальнишевський.
Виникає багато запитань щодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис на могильній плиті, яка була встановлена через 53 роки після смерті П.Калнишевського, а також лист архангельського цивільного губернатора І.Мезенцова. Останній у 1801 р. визначив його вік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в’язня. У надпису зазначено, що П.Калнишевський народився на св. Петра – 20 червня. Точно відомо, що 20 червня 1768 р. ієромонах Самарського Феодорит надіслав йому поздоровлення.
Поява на Січі
Згідно з легендою, записаною в 1970 р. від старожилів с. Пустовійтівки, восьмирічний Петрик пас худобу за селом і зустрів запорожців; ті дали хлопцю покурити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя.
Насправді П. Калнишевський міг з`явитися на Січі лише після закінчення російсько-турецької війни 1735- 1739 рр. На його рішення, очевидно, вплинули родичі Андрій і Давид. Бо ж на Січі П. Калнишевського записали до Кущівського куреня, до якого належали саме ці його старші родичі. У реєстрі даного куреня за 1755 р. серед 460 козаків Петро згадується під 10-м номером.
Перша документальна згадка про перебування П. Калнишевського на Січі датована 1754 роком, коли він уже був на посаді військового осавула. 23 лютого 1754 р. ім`я військового осавула Петра Калнишевського згадується в листі кошового отамана Данила Гладкого з приводу розслідування зловживань козацького паланкового отамана, який недбало збирав податки до січової скарбниці. У 1757 р. П. Калнишевський збирав податки з м. Старої Самари (тепер Новомосковськ Дніпропетровської обл.). Він не допускав міщан до козацьких угідь доти, поки вони не сплатили Війську належні податки.
Від рядового козака до кошового отамана
Головним напрямком діяльності Калнишевського на посаді військового осавула була боротьба з Гайдамаками. У травні 1754 р. він вирушив до Бугогардівської паланки, щоб наказати козакам не ходити «в гайдамаки». Але ті мало зважали на застереження, навіть ледве не застрелили військового довбиша та писаря, а самого осавула «багато лаяли й прямо говорили, що від злодійства … пока слави не здобудуть не відстануть». Того самого року П. Калнишевський з великою командою козаків переслідував гайдамаків, які запекло оборонялися в рясно вкритому очеретом гирлі невеличкої річки поблизу Бугу. У червні 1754 р. П. Калнишевський схопив гайдамаків Павла Шерстка, Василя Табанця та Остапа Кожуха. Тоді також не обійшлося без кривавої сутички. На р. Ташлик між гайдамаками та загоном осавула виникла перестрілка, під час якої троє гайдамаків були вбиті, ще троє поранені, решта ж перебралася на другий бік річки. Полонених П. Калнишевським гайдамаків Кіш відрядив під конвоєм до Генеральної військової канцелярії Гетьманщини в Глухів.
4 вересня 1754 р. кошовий отаман Яким Ігнатович видав П. Калнишевському детальну інструкцію, надавши йому широкі повноваження. Осавул мав ретельно обстежити Запорозькі Вольності, особливо місцевість поблизу Гарду, вздовж Південного Бугу аж до Бузького і Дніпровського лиманів, а далі - вгору по Дніпру «й провідати, у яких місцях злодій, зібравшись кінно чи пішо, чатами стоять й міряться на польський і татарський кордон йти грабувати чи вже від них які злодійства вчинені». Прикметно, що військовому осавулові наказано в команду свою набирати «козаків запорізьких доброкінних і збройних, самих хазяїнів», тобто тих, хто був незацікавлений підтримувати гайдамаків. При цьому йому доручалося переловити якомога більше гайдамаків, доправивши в Кіш під надійною вартою.
П. Калнишевському доводилося також опікуватися організацією комісії з розгляду запорізько-кримських прикордонних суперечок, яка відбувалася у містечку Микитиному (сучасне м. Нікополь) у 1754р. Він мусив знайти помешкання для російського комісара І.Рославлєва, постачати провіант і фураж та забезпечити охорону запорізьких депутатів під час роботи комісії.
Наступного року військовим осавулом на Січі стає Парфен Чорний, оскільки у травні 1755 р. Калнишевський разом з писарем Іваном Чугуєвим у складі депутації Війська Запорізького був відряджений до Петербурга. Метою поїздки було домогтися скасування мита на товари, які ввозилися до Запорожжя, а також збільшення царської платні Війську Запорізькому. Для Калнишевського це була добра нагода ознайомитися з норовом вищої російської бюрократії та принципами, на яких трималася імперія. А одним із таких принципів незмінно залишалися хабарництво й бюрократизм.
У 1757 р. П.Калнишевський ще раз обійняв посаду осавула, а в 1758 р. став уже військовим суддею. Того самого року він знову увійшов до складу депутації, яка вирушила до Петербурга.
Повернувшись з Петербурга,П. Калнишевський у 1761 році знову стає військовим суддею. Відтепер він був уже не просто запорізьким старшиною, а другою за впливовістю особою на Січі. Чимало тодішніх документів підписані власне ним.
П. Калнишевський, беззаперечно, належав до нового покоління козацької старшини, призвичаєного до товарно-грошових відносин і схильного до господарських занять. Опорою П. Калнишевського були заможні козаки, які прагнули стабільних політичних умов та адміністративних гарантій для розвитку свого, орієнтованого на зовнішні ринки господарства. Це старшинське угруповання й забезпечило йому в 1762 р. посаду кошового отамана.
У вересні 1762 р. П. Калнишевський уже як кошовий отаман спостерігав у Москві коронацію імператриці Катерини ІІ. Проте після повернення на Січ йому не вдалося втримати булави. Під впливом сіроми замість П.Калнишевського кошовим отаманом вдруге був обраний Григорій Лантух, а наступного року – Пилип Федоров. Це були шановані на Січі люди. Обрання їх було тимчасовим компромісом: адже партія Сіроми ладна була віддати булаву будь-кому, тільки не П.Калнишевському. Але останнього певною мірою задовольняло те, що Січ очолили номінальні кошові отамани, які через свій похилий вік не мали снаги пручатися його реальному впливові.
1 січня 1765 р. на військовій раді кошовим отаманом було обрано П.Калнишевського. Цього разу вже надовго.
Власне господарство
П. Калнишевський мав потужне власне господарство. Зокрема, в 1775 р. в його зимівниках нараховувалося 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець і кіз, 106 свиней, 5 віслюків. Навесні 1775 р. П.Калнишевський продав у Крим 14 тисяч голів овець ціною два рублі за штуку, а двом орловським купцям – 250 коней.
Зимівники кошового отамана були розкидані по запорізьких займищах, здебільшого по залюднених землях Кодацької, Самарської та Протовчанської паланок. Збереглися відомості про зимівник Калнишевського на річці Протовчій, де в його власності було 600 коней, з них – 160 верхових скакунів.
Петро Калнишевський, як заможна й підприємлива людина, підтримував ділові контакти з українським та російським купецтвом, торговими людьми Криму та Речі Посполитої. За його сприяння у 1722 р. єврейські купці з Умані заснували на Січі єврейську торговельну компанію.
Принципи господарювання
Остаточно закріпивши за собою булаву П. Калнишевський почав призначати на головні посади на Запорожжі лише тих козаків, які у своїх господарських справах, кар’єрному зростанні й добробуті завдячували тільки йому особисто.
Рідний для колишнього старшини військового старшини П. Калниша Кущівський курінь вже відрізнявся від решти своїм привілейованим становищем. Саме з нього кошовий добирав собі вірних служителів, будуючи свою «кадрову політику».
Стратегічною метою П. Калнишевського було створення на Запорожжі окремого прошарку хліборобів, який би став його надійною опорою.
Стихійна українська колонізація в середині XVIII ст. виплескувалася на запорізькі землі. Поруч із запорізькими зимівниками з`являлися слободи й хутори селян-переселенців, стрімко змінюючи повсякденний побут Запорожжя. Козаки вбачали у цьому загрозу своєму традиційному ладу, адже як вони говорили «селянський плуг притягне за собою й пана». Тому часто траплялося, що запорожці нищили новозасновані слободи й хутори, шмагали поселенців батогами й примушували їх повертати назад. Петро Калнишевський змінив ставлення Коша до «нашестя гречкосіїв». Головну увагу він зосередив не на боротьбі із заснуванням слобод, а на встановленні контролю над стихійною селянською колонізацією.
Стрижнем політичної стратегії кошового отамана Калнишевського стала, з одного боку, боротьба з гайдамацтвом (на чому наполягав російський уряд і що відповідало прагненням значних козаків), з іншого – захист автономії Війська Запорізького. Російська підтримка допомагала йому безстроково тримати булаву. Попри зовнішній лиск лояльності і ввічливих запевнень у вірно підданстві російському престолу останній кошовий отаман послідовно обстоював економічні інтереси Запорожжя, піклувався про збереження його політичних прав та автономії. Відряджаючи запорізькі депутації до російської столиці, Калнишевський уже не переймався метою збільшити хлібне та грошове жалування для Війська Запорізького, як це було за його попередників. Головне увага депутацій зосереджувалась на політичних та економічних завданнях, як-то: захист запорізьких територій від зазіхань російських поміщиків, скасування мита в торгівлі Запоріжжя з Гетьманщиною та російськими губерніями, територіальні та майнові претензії до Війська Донського та Кримського ханату, взаємини з російською прикордонною адміністрацією тощо. Особливо обстоював кошовий торговельні та господарські інтереси запорізького товариства. Запорізькі представники не оббивали пороги прикордонних губернаторів, а закріпили за собою право вирішувати свої питання безпосередньо в російській столиці. Систематично надсилаючи свої депутації до Петербурга, козаки налагоджували правовий механізм забезпечення автономії Війська Запорізького.