Військові поселення на Уманщині відмінено у 1857 році, а саме місто – у 1860. «Государь Император в 19 день декабря 1860 года Высочайше повелеть соизволил: приступить к передаче в ведение Министерства Внутренних дел состоящего в Южном поселении г. Умани … В г. Умани состоит: 1) Духовное и Еврейское училища и Богадельня; 2) Городские присутственные места, как то Ратуша с совестным судом, Полицейское управление, Квартирная комиссия и Строительный комитет … 4) жителей дворян и разночинцев 199, духовых лиц 91, почетных граждан: потомственных 8, личных 737, купцов 394, мещан и ремесленников 8388, разных податных сословий и гражданского ведомства 58, поселян 894, иностранцев 43; 5) домов обывательских каменных 36, деревянных 1511, поселянских деревянных 127, общественных зданий каменных 19, деревянных 16» [11]. Такою була Умань в середині ХІХ століття.
9. Друга половина ХІХ століття
Майже всі українці жили тоді в селах, а в містах – переважно євреї, росіяни, поляки та ін. В селах звучала тільки українська мова, в містах – переважно російська і єврейська. Майже всі селяни займались однією й тією ж справою, ходили до однієї церкви, дотримувались прадідівських звичаїв і норм поведінки, були надто консервативними, не знали ні грамоти ні політики.
Хати по селах стояли тоді не так близько як зараз, бо кожен господар мав корів, коней, волів, своє поле, тому мав стайню, хлів, комору, клуню, льох, криницю та ін. Хати навіть найзаможніші селяни робили глиняними – з вальків чи на слупах, вкривали їх житнім околотом або очеретом. Віконця маленькі. В хаті обов’язково була піч, піл, стіл, мисник, скриня, лавки, ослін, цебер. Уся сім’я нерідко нараховувала більше десяти душ. Товклися всі в одній кімнаті, а в зимові дні – ще й телята, ягнята, квочка. Топили здебільшого соломою, дим «стояв коромислом», а в холодні дні вікна й одвірки замерзали так, що на них бурульки висіли. Навіть найбагатші хати на Уманщині мали глиняні долівки тож біля цебра вони мали вигляд болота. На долівках (підлозі) і спали. Тільки тато з мамою спали на полу (так раніше називали ліжко), баба чи дід з одним-двома онуками на печі, а решта на долівці. Встелять, було, її соломою, накриють ряднами – ото й постіль. Укривались свитками та кожухами. Ніяких лазень селяни не мали, перед святами обмивались в ночвах. Воші і блохи надокучали всім. Ні трусів ні майок селяни не знали: чоловік носив сорочку і підштаники, жінки – сорочку. Тільки в дуже холодні дні жінки надівали власноруч пошиті матьки.
Не всі діти мали чобітки. Старі латані-перелатанів татові або мамині чоботи слугували для всієї малечі. Коли взимку, хтось взувався в них, щоб піти до нужника чи й погратись з півгодини, інші сиділи в хаті. Про школи більшість селянських дітей й гадки не мали. Тільки в кінці століття деяким дітям пощастило оду чи й дві зими ходити до школи. Навчались тільки взимку, бо в інші пори року доводилось багато працювати.
Працювали селяни дуже багато. Адже кожен мав збудувати хату, клуню, хлів, викопати льох, криницю та ін. Хоч робилось це часто толокою, але ж згодом відроблялось і на інших толоках. А ще треба було ремонтувати усе те, а також воза, сани, плуг, борони тощо. І корів, коней, волів, овець, свиней, курей треба своєчасно накормити, а головне – постаратись, щоб було чим кормити протягом року. А в жнива виходили в поле всі – від дітей до жінок з грудними дітьми. Пшеницю чи жито спочатку жали серпами, пізніше – косили косами. Потім в’язали в снопи, складали в копи (60 снопів), або в полукіпки; далі возили до стодоли, складали в стіжки. Тільки після жнив молотили те збіжжя ціпами, віяли на вітрі, зсипали в засіки. Жнива тривали майже всю осінь, а молотьба навіть взимку.
Для того щоб купити саме необхідне – сіль та дьоготь, селяни змушені були продавати зерно. Якщо селянин навіть знав, що зібраного зерна не вистачить до нового врожаю, він все ж змушений був продавати частину. Ось що розповідав селянин-середняк: «Я, наприклад, козак, хазяїн середньої руки; у мене жінка, син двадцяти літ, записаний у ревізію, та ще двоє менших дітей. У цьому році у мене від корму залишиться пудів сто різного хліба – можу його продати. Ціна, слава Богу, тепер не по 4 ¼ копійки сріблом за пуд жита, як було кілька років тому, а по 10 коп. сріблом. Ото ж я виручу 10 крб. сріблом. Ну чобіт три пари для мене, жінки і сина, по 1 крб.15 коп. пара – 3 крб. 45 коп. Пудів півтора солі – 1 крб. 80 коп., дьогтю відро – 1 крб., горілки і риби для косарів – бо хто допоможе косіння відбути без горілки і риби – 1 крб. 25 коп. Чи багато ще залишилось? Два кар. 50 коп. А подушне за дві душі, рекрутські та ще різні там … А присіпається чого старшина, писар, голова, окружний і т.д. і т. п. А серпи зубити, сокиру нову купити, попам дати, залізо в плузі порветься і т.д. і т. п. Ні, жінко, моя, ні, мій сину, не буде вам у цьому році обнови до різдвяних свят …»
Отак жили. Ще й бога хвалили, що живуть – не як бідняки. Бідніші ж селяни, які не мали пудів хліба на продаж, не мали навіть за що солі купити. Боялись селяни пошестей, воєн, засух, неврожаїв. Та ще – нечистих сил і чарів. Бувало, коли вдавався посушливий рік, всіх жінок села заганяли в ставок. Вірили, що опускання відьми в воду викликає дощ. Траплялось і чоловіків підозрювали в чаклунстві. Одного разу в Уманському повітовому суді розглядалась справа двох селян. Один з них поскаржився, що його супротивник хоче виграти справу за допомогою чарів. Судді обшукали того чоловіка і справді знайшли в шапці якесь зілля і кілька вузликів. Не розглядаючи суті справи, присудили дати «чародійнику» двадцять різок.
А взагалі до судів селяни тоді звертались не часто, здебільше чинили самосуд. Наприклад, коли з’ясовували, що якась жінка вкрала у іншої курку, то до шиї злодійки підвішували живу курку і так проганяли її через все село. Прив’язана курка верещить і б’є крильми, а жінка йде. За нею – гурт людей, які щось вигукують, галасують. Найжорстокіше розправлялись з конокрадами. Для них придумували такі покарання, які обов’язково закінчувались смертю, але спричиняли великі муки. Взагалі ж селяни Уманщини, як і всієї України, вважались не метушливими, кмітливими, чуйними і простодушними.
Українські селяни торгували мало, в основному займались натуральним господарством: купували сіль, дьоготь, гас, мило, сірники, а майже все інше робили самі. Кожна сім’я пекла для себе хліб. Робили це раз на тиждень, частіше в суботу. Ця досить нелегка робота займала майже цілий день і не завжди «вдавалась». Бо мука була не з кращих, і піч підводила, та й технологія надто давня. То ж частенько їли глевтяки. Робили для себе і полотно. Сіяли прядиво (коноплю), вибивали її, молотили, замочували на кілька днів у ставку, потім висушували, тіпали, чесали – робили клоччя. З нього пряли нитки – здебільшого вручну, веретеном, тільки багатші жінки мали прядки. З тієї пряжі на примітивних верстатах ткалі пряли грубу тканину, з якої шили мішки, сорочки, підштаники тощо. Велика і тривала то робота: тільки випадала вільна хвилина в жінки, особливо взимку, вона сідала до кужеля. Взагалі тоді селяни виконували багато таких робіт, про які ми тепер навіть гадки не маємо. Відпочивали ж тільки в неділю та свята.
В селах де були раніше військові поселення, перед реформою 1861 року не було великих землевласників. Тому після реформи майже всю землю Уманщини поділили між селянами. Поділ відбувався так: частину землі віддавали церкві, частину відводили для вигону худоби, цвинтаря тощо. Решту ділили між господарствами пропорційно від числа душ в родині. Через кожні 10-15 років ті наділи переглядали і змінювали відповідно до зміни кількості душ у родині.
Багатьох селян мучили тоді рекрутські набори. З тисячі мешканців держава вимагала 6 рекрутів. Ото ж хто мав 2-3 сини, не молодше 21 року, одного з них мусив віддати для служби в армії. Рекрутські набори починались восени, під них підпадали тільки ті стани, які платили податки, тобто селяни і міщани. Щоб рекрути не тікали приводили їх на прийомні пункти попарно закутими в пута. З Умані рекрутів брали мало, бо там жили здебільшого євреї, а єврейська община знаходила найманців по селах. Кожному найманцю платили до 300 крб., а крім того одягали його: жовтий кожушок, сіру шапку-чумарку, зелений пояс та чоботи. Так тривало до 1874 року поки рекрутську повинність не замінили військовою повинністю.
Міське ж населення було досить неоднорідним: розрізнялось за національністю, вірою, грамотою, заняттями.
У 1859 році в місто Умань з міста Одеси було переведене Головне училище садівництва.
У 1890 році Умань була з’єднана залізничною дорогою з Києвом, а у 1891 році – з Одесою. З другої половини ХІХ ст. населення міста різко виросло; якщо у 1860 році тут проживало 10 тис. чоловік, то у 1897 році – 29 тис. чоловік, а у 1914 році – близько 50 тис. чоловік.
На початку 80-х років ХІХ століття Умань належала до групи кращих міст Київської губернії, поступалася в торгівлі тільки Бердичеву та Білій Церкві, а за розвитком промисловості переважала їх. В місті було сконцентровано значний освітній потенціал: училище садівництва і землеробства, 2-класне міське училище, 4-класне духовне училище, єврейське училище.
Наприкінці ХІХ століття Умань була важливим торгівельним центром. Щороку з Умані вивозилося 1797 тис. пудів хліба. Особлива роль, у цьому належала новозбудованій залізниці, яка зв’язала Умань, Христинівку з Києвом та Одесою. Умань початку ХХ століття представляла собою приклад міста, яке спочатку не справляло враження. Тільки після відвідин «Софіївки» воно змінювалося. Залізнична станція Умань була кінцевим пунктом шляху потягу, далі він не йшов. Візники, які забезпечували перевезення містом, на відміну від Києва, керували не однокінними, а двокінними екіпажами. Послуги візників від станції до міста оцінювалися від 20 до 40 копійок. Більшість вулиць міста, за винятком центральної частини, не мали бруківки, а тому під час руху ними з ґрунту піднімалися клуби пилюки. Центральні вулиці міста – Миколаївська, Двірцева, Дворянська були забудовані в основному помешканнями заможних жителів: дворян, чиновників та офіцерів. В центральній частині розташовувалися готелі: «Гранд-Отель», «Франція», «Брістоль», «Англія» та інші. Поруч із «Францією» знаходилася кав’ярня-кондитерська Сковронського у закопанському стилі. Печиво і морозиво, що продавалися тут, конкурувало із тим, що продавалося у кав’ярнях Києва та Петербурга. Вулиці заселені переважно єврейськими міщанами, так і називалися – Ниєньоєврейська,Верхньоєврейська, Кагальна.