Незважаючи на те, що литовська католицька шляхта на сеймах зверталася до короля, щоб він підтвердив Городельський акт 1413 р., яким православні не допускалися до вищих урядових посад, і король робив це, однак ці звернення про підтвердження Городельського привілею засвідчують: православні князі й пани українських земель і далі займали важливі урядові посади, брали участь і в Господарській раді, що заборонялося Городельським актом. Загальний дух толеранції у ставленні до православної церкви і православних за часів Сигизмунда І пояснюється особистими рисами цього володаря, доброго й справедливого, який у державних справах був незалежним і не підпадав під сильний вплив католицької ієрархії.[4,151]
Привілей 1551 р., виданий Сигизмундом II Августом на Віденському сеймі для Литви-Русі, став останнім, в якому підтверджувалися обмеження православних та інших не католиків у правах посідати вищі державні й земські становища та брати участь в Господарській раді згідно з Городельським актом 1413 р. Хоча ці обмеження за обох Сигизмундів часто не мали великого практичного значення, вони все-таки викликали образу національно-релігійного почуття православної шляхти. Ідеї Реформації, протестантські рухи, поширення лютеранства, цвінгліанства, кальвінізму, соцініанства вимагали релігійної свободи в державі, рівних прав усіх громадян, незважаючи на конфесійну відмінність. Сам Сигизмунд II був оточений людьми протестантських поглядів і відзначався толерантністю. Нові вимоги православної шляхти скасувати дискримінаційний Городельський акт 1413 р., підкріплені важкими політичними обставинами (війна з Москвою, напади татар), було прийнято Сигизмундом II. У 1563 р. він скасовує Городельський акт про виключні привілеї католицької шляхти, зрівнюючи в усіх громадянських правах з католиками "всіх прочих стану рицарського і шляхетського як Литовського, так і Руського народу, одно би були всі віри християнської".[12,15]
Проте й після скасування Городельського акту вищу ієрархію православної церкви в Польщі не було зрівняно з католицькою ієрархією. Православний митрополит і православні єпископи не мали права, як католицькі біскупи, засідати в сеймах, бути постійними членами Господарської ради. Католицька ієрархія не допускала зрівняння схизматицької ієрархії з католицькою на державному рівні.
Після Люблінської унії 1569 р., Польщу і Велике князівство Литовське було об'єднано в одну державу — Річ Посполиту Польську — з одним королем, спільним сеймом і сенатом, а всі українські землі включено до Польської корони як "повернені" (тобто стверджувалося, що всі українські землі "здавна з цілим, повним і безумовним правом" належали Польській короні). Українській православній церкві на цих "повернених" українських землях було гарантовано вільне сповідання віри, вживання української ("руської") мови в офіційних документах, а також прав і вольностей, якими користувалися католики. Цим переслідувалася певна мета:
міцніше пов'язати з Польщею великі й багаті українські землі, не дозволити римо-католицизму чинити будь-які обмеження православному народу України, щоб не викликати міжконфесійного напруження, що позначилося б на державній цілісності й міцності Польщі. Однак релігійна толерантність часів Люблінської унії — це не стільки вияв пошани до релігійної свободи й вільності релігійних переконань, а безумовно тверезий політичний розрахунок зберегти внутрішній спокій у державі при великій різноманітності релігійних течій та етнічних відмінностей. Польща в той час була єдиною в Європі багатонаціональною й багатоконфесійною державою.[9,61]
Після занепаду в Польщі династії Ягелонів і смерті останнього з Ягелонів Сигизмунда II Августа виявилося, що тільки авторитет покійного короля стримував релігійну ворожнечу між католиками і "дисидентами" (послідовниками всіляких протестантських течій). Вища католицька ієрархія, керована папським нунцієм Камендоні, організовувала сильну антидисидентську акцію, щоб позбавити протестантів усіх релігійних свобод. Політична боротьба особливо загострювалася в період безкоролів'я, тобто в період між смертю попереднього і виборами наступного короля. Так було й після смерті Сигизмунда II Августа. У безкоролів'ї (1572—1573) найголовнішим питанням, навколо якого точилася гостра політична боротьба, було збереження релігійної свободи та широкої політичної толерантності.
ВИСНОВКИ
Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформувалась всією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом.
З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки завжди знаходила своїх прихильників ідея унії (об'єднання). Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.
Після церковного розколу слабіюча православна церква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. мав свою доволі довгу історію рух щодо об’єднання двох церков , протягом якої неодноразово доводив актуальність та доцільність об'єднання.
1. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. — Нью-Йорк; С.Бавнд-Брук;Київ, 1990, — Т.І.
2. Грушевський М.Історія України - Русi, т.VI.
3. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII ст..
4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Львів, 1973.
5. Історія Православної церкви в Україні. — К., 1997.
6. Історія релігії в Україні. — К., 1997. — Т.2: Українське православ'я.
7. Кожухар О.І. Соціально-економічний і культурний розвиток українських земель в XIV-XVI ст.- Кр.Ріг.,1991
8. Малиновський Р. Історія українського народу .- Б/М.: Українська наукова бібліотека,1946
9. Плохий С.Н. Папство і Україна – К,1987
10. Плохий С.Н.Політичні і соціальна політика на Україні у 1550-1648 рр.-К,1989
11. Швайко Т.Ю.Петренко А.В. душа предков живет в нас.-Дн-ск,1998
12. Швыдько А.К.Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережною Украины во ІІ пол. XVII-сер.XVIII века -Дн-ск ., 1988
13. Швидько А.К.Соціально економическое развитие Украины в XIV- сер.XVIIIвв.
14. Богуш П. Церква на Запорожжі.://Південна зоря.-1994.-12 трав.
15. Векленко В. До історії стосунків Запорізької Січі і православної церкви в Україні.// Бори сфен.-1995.-№6.-С.9-11
16. Лебеденко В. Яку релігію сповідувала Січ.//Новомосковська правда.-1990, - 14 трав.