Примітивне рабоволодіння, зародки феодалізму, кабальництво, данництво виникли дуже рано. Етнографія зафіксувала їх у приблизно однакових рівнем свого соціально-економічного розвитку суспільствах Меланезії, Тропічної Африки, Південної і Північної Америки, які стояли на початкових ступенях розкладу первіснообщинного ладу. Тому питання про історичний пріоритет різних форм експлуатації лишається спірним: одні дослідники вважають початковою формою рабство (С.П. толстое, Ю.І. Семенов), інші — експлуатацію рядових общинників (І.М. Дьяконов, В.Р. Кабо), деякі — данництво (С.О. Токарев). Це питання ще потребує додаткового вивчення, проте наявні факти дають підставу для висновку, що, хоч у різних суспільствах могли спочатку утворюватися різні форми експлуатації, вони визрівали часто паралельно й розвивалися поряд доти, доки одна з них не ставала панівною.
Важливіше інше — різні форми експлуатації мали різні потенційні можливості. Примітивні данництво й кабальництво, хоч би як поширювалися вони під час розпаду первісного суспільства, не становили історично самостійних способів виробництва і згодом завжди перетворювалися на побічні й другорядні методи відчуження додаткового продукту. Навпаки, зародки рабоволодіння і феодалізму в своєму розвитку переростали в класичні рабовласницький і феодальний способи виробництва антагоністичного класового суспільства.
Із зростанням соціально-економічної нерівності й розвитком форм експлуатації в суспільстві почалася поляризація груп, що різнилися своїм місцем у системі виробництва й відношенням до засобів виробництва, тобто суспільних класів. Поява класів була тією межею, яка відокремлювала первіснообщинну формацію від рабовласницької або феодальної, але зароджувалися вони ще під час розпаду первісного суспільства, коли суспільство поступово розколювалося на рабовласників і рабів або феодалів і феодально залежних селян. Водночас класова диференціація поступово набувала суспільного й ідеологічного оформлення, входила в традицію, інституціювалася. Наприкінці доби розкладу первісного суспільства свобода і рабство часто вже такою мірою протистояли одне одному, що в принципі непорівнянними вважалися статуси не лише вільного і раба, а й вільнонародженого і невільнонародженого. Подібна протилежність виникала і серед вільних. Багата й впливова верхівка відособлювалася в спадкоємну знать, що претендувала на незмінну зверхність, благородство походження, особливо почесне становище, специфічні відзнаки та інші привілеї. Біднота, рядові общинники протистояли їй як безрідні, простолюд, чернь. Виникали й складніші системи, генетично пов'язані з підпорядкуванням старших і молодших ліній споріднення, родів, племен, замкнених професійних груп — каст, але кінець кінцем усі вони зводилися до протилежності між багатою спадкоємною знаттю і більш або менш залежною від неї простою біднотою.
4.4 Становлення держави
Соціальне розшарування породжувало соціальні суперечності. Багатства й привілеї знаті потребували охорони від замахів бідняків і рабів. Традиційні родоплемінні органи, пройняті дулом первісного народовладдя, були для цього непридатні. Вони мали поступитися місцем новим формам організації влади.
Першими зародками такої організації були таємні спілки. В багатьох племен таємні спілки перетворювалися в своєму розвитку на спілки переважно багатих людей, бо для вступу до них потрібно було робити великі натуральні або грошові внески, влаштовувати учти тощо. За гроші купували й громадські ранги в спілці, а іноді, як, наприклад, подекуди в Меланезії, навіть посаду її глави. Зате таємні спілки виривали своїх членів з-під влади родової общини, захищали їхню власність ї впливове становище, тероризували всіх невдоволених. Подекуди, наприклад у країнах Західної Африки, таємні спілки майже цілком узурпували прерогативи родоплемінних органів і перетворилися на могутні міжродові й міжплемінні організації, взявши на себе функції охорони громадського порядку, суду, вирішення питань війни і миру. Значення їх тут було таке велике, що вони збереглися навіть "у ранньокласових суспільствах, становлячи один з найважливіших елементів політичної організації, яка постала вже в цих суспільствах.
Розвиток грабіжницьких воєн, що вимагав згуртування племен для наскоків і оборони, знову посилив значення племінних органів влади, але в уже відомій нам специфічній формі військової демократії, яка містить у собі зародок класової диктатури. В характері влади військового вождя на перший план виступав не освячений традиціями особистий авторитет, а реальна могутність, багатство, панування над рабами, бідняками, залежними общинниками, сила військової дружини. Його дружина, до якої поряд з однородцями й одноплемінниками могли входити особисто віддані йому чужинці, навіть дібрані раби, була приватним об'єднанням, згуртованим не родоплемінними зв'язками, а лише спільністю військово-грабіжницьких інтересів і вірністю своєму ватажкові. Спираючись на неї, вождь мав можливість порушувати звичаї племені й накидати йому свою волю. Поволі родоплемінній верхівці доводилося поступатися місцем найближчим родичам і старшим дружинникам вождя. Заінтересована в надійному захисті своєї власності, вона чинила не дуже рішучий опір новим тенденціям.
В міру переходу верховної влади від зборів озброєних воїнів до зборів воєначальників і від зборів воєначальників до верховного військового вождя з його найближчими родичами та прибічниками військова демократія переростала у військово-ієрархічне правління, позбавлене останніх залишків первісного народовладдя.
У деяких суспільствах, наприклад на багатьох островах Полінезії, військова демократія і військова ієрархія, що виросла з неї, не набули помітного розвитку. Тут давня родоплемінна знать зберегла своє панівне становище й сама зосередила в своїх руках усю владу, поступово відібравши її у народу. В інших суспільствах, наприклад подекуди в Мезоамериці, влада могла зосередитися в руках жрецької верхівки, набути теократичних рис. Отже, конкретні механізми становлення державності могли бути різні, але за будь-яких конкретних умов суть цього процесу полягала в тому, що органи влади дедалі більше відривалися од родоплемінної організації і ставали самостійними органами панування і гноблення, спрямованими проти власного народу.
З виникненням відкритої класової диктатури завершилося становлення державного, або політичного, устрою. Його важливою ознакою була поява особливої, що не збігається безпосередньо з населенням, відокремленої від нього суспільної, або публічної, влади, яка має апарат примусу. Найчастіше це були докорінно трансформовані органи військової олігархії. Вождь, військовий ватажок або жрець великого союзу племен перетворювався на правителя — князя, короля, царя тощо, його близькі ставали радниками й намісниками. Дружина перетворювалася на військо, з допомогою якого держава здійснювала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення воєн. Особливим органом державної влади ставав суд з його неминучим придатком — в'язницями; судочинство провадили і сам правитель, і його помічники та намісники. Ще одну підойму державної влади, призначену для ідеологічного впливу на маси, становили органи класове трансформованого релігійного культу.
Іншою важливою ознакою державного устрою був поділ населення не за родоплемінним, а за територіальним принципом. Виникли округи, волості і т. д., які не збігалися з колишніми родоплемінними одиницями, хоча ще іноді й зберігали їхні назви. Це було кінцевим результатом і оформленням давнього процесу переходу від кровноспоріднених зв'язків до сусідських. Разом з тим запровадження територіального поділу ослабляло залишки родоплемінної солідарності і впливу родоплемінної знаті. Щоправда, спершу поділ населення за територіальною ознакою був неповний і непослідовний: так, згідно з ранньосередньовічними «варварськими» узаконеннями, кожну людину судили за її племінним правом. У деяких суспільствах, переважно в Тропічній Африці, і після появи держави в основному зберігся родоплемінний поділ підданих. Та в цілому політичний і територіальний устрій такою мірою взаємопов'язані, що багато дослідників розглядають територіальний поділ як критерій виникнення державності.
Висновки
Виникнення держави було результатом непримиренних класових суперечностей і кінцевим актом становлення класового суспільства.
Виникнення держави було й тією межею, яка відокремлювала первісну сусідську, або протоселянську, общину від власне сусідської, або селянської. Перша, хоч і входила в плем'я або в союз племен, але ще тією чи іншою мірою лишалася соціальним організмом, тобто відносно самостійною одиницею соціального розвитку. З виникненням держави таким соціальним організмом стала сама держава, а община перетворилася на суборганізм, що мав самоврядування під егідою верховної політичної влади. Первісна сусідська і сусідська общини відрізнялися й економічно: для однієї характерна групова, для другої — приватна власність домогосподарства. Проте переростання однієї форми власності в іншу зовні було менш помітне, ніж перетворення потестарної організації на політичну, і це збільшує значення виникнення держави як критерію суспільного розвитку.