Проте виникнення рабства мало й інші наслідки: вже патріархальне рабоволодіння прискорило розшарування серед вільних общинників. Раби, як і інша військова здобич, ставали власністю насамперед племінної верхівки — вождів, дружинників, їхніх найближчих родичів. Експлуатуючи рабів, ті примножували свої багатства й збільшували свій громадський престиж. В умовах розвитку інституту приватної власності та обміну це спричинювалося до того, що в руках племінної верхівки опинялися більші й кращі стада худоби, орні землі, промислові вгіддя, запаси ремісничої продукції. Природно, що одночасно інша частина общинників бідніла, часто, цілком зубожівши, втрачала можливість вести самостійне господарство. Вдаючись до позичок, деякі з них потрапляли в боргову кабалу і їх продавали або вони самі себе продавали в рабство. У багатьох народів становище боргових рабів-одноплемінників спочатку відрізнялося від становища інших рабів: рабський стан їх був обмежений у часі, поводження з ними було лагідніше, їхні особисті права — ширші. Але так чи інакше попередні джерела рабства — захоплення на війні, народження в неволі, работоргівля — поповнилися принципово новим джерелом — борговим, або кабальним, рабством одноплемінників.
Інша частина зубожілих общинників зберігала своє невелике господарство, мала особисту свободу, але мусила час від часу вдаватися до натуральних або грошових позичок у багатих одноплемінників. На цій основі виникли такі форми експлуатації, як відробляння в господарстві позикодавця, лихварство і особливо здольна оренда засобів та знарядь виробництва, коли незаможний общинник, позичивши в багатія, приміром, зерно для посіву, тягловий запряг або кілька голів молочної" худоби, розплачувався з ним частиною-виробленого продукту. Здольщина в одних випадках теж кінець кінцем приводила до боргового рабства, в інших, навпаки, на довгий час консервувалася архаїчними традиціями, що надавало експлуатації вигляду родової або-сусідської взаємодопомоги. Такий порядок дістав, зокрема, універсальне поширення в пастуших і кочових скотарських суспільствах, де великі власники, наділяючи бідноту худобою «на доїння», «для стриження», «під з'їзд» тощо, одночасно забезпечувала собі й одержання додаткового продукту, і залежність «обдарованих ласкою» родичів та сусідів. Деякі радянські історики «ззивають цю форму експлуатації" кабальництвом і вважають її особливим способом виробництва, що характеризується злиттям економічної і особистої залежності в становищі людини, яка фактично працює не у власне щинне, або колективне, рабство). Але етнографією така форма ніде чітко не зафіксована; отже, коли общинне рабоволодіння й існувало, то його дуже швидко витісняло приватне рабоволодіння. Спершу рабів використовували переважно в домашньому господарстві. В юкагирів перші раби виконували всі жіночі роботи, у нівхів — носили воду, заготовляли дрова, готували їжу, годували собак. Раби жили разом із господарями, спали з ними в одній домівці, їли за одним столом. Подекуди вони могли оселятися в окремих хатинах і мати невелике господарство, допомагаючи своїм володарям. Поводилися з ними порівняно лагідно й здебільшого раб мав певні майнові та особисті права. Звичаї, що існували в різних народів, дозволяли рабові бути спадкоємцем свого господаря, одружуватися з вільними, брати участь у громадському й релігійному житті, часто забороняли продаж, убивство раба й навіть жорстоке поводження з ним; якщо раб був невдоволений господарем, він міг поскаржитися вождю, перейти до іншого володаря тощо. Особливого нагляду за рабами не було, бо, живучи в досить стерпних умовах, раби звичайно не намагалися тікати. Рабство спочатку не було довічним: у багатьох народів раб, відпрацювавши кілька років, ставав повноправним членом племені. Так, у ассамських лушіїв раб вождя працював на нього від трьох до шести років, відтак діставав свободу, в алеутів звільнення раба вважалося гідним схвалення вчинком. Ставши довічним, рабство спочатку не було спадкоємним: залежно від ступеня розвитку рабоволодіння діти, онуки або правнуки раба вважалися вільними. Ця примітивна форма рабства, коли раби ще не займають особливого місця у виробництві й виступають ніби як молодші домочадці, молодші члени сім'ї, дістала назву домашнього, або патріархального, рабства. Термін «патріархальне» тут слід розуміти умовно, в значенні «примітивне», бо домашнє рабство однаковою мірою існувало і в патріархальних, і в пізньоматріархальних суспільствах.
Поступово кількість рабів зростала, їхня праця починала набувати більшого значення й виходити за межі домашнього господарства. В північно-західних індіанців рабів використовували вже не тільки для домашньої роботи, а й при створенні рибальських загат, побудові жител і човнів, виготовленні різного начиння, вилові й заготівлі про запас риби, збиранні корисних рослин, як веслярів тощо. Порівняно мало застосовували працю рабів лише на роботах, які вважалися почесними, наприклад під час полювання і в китобійному промислі. Відповідно до такого широкого використання праці рабів кількість їх у північно-західних індіанців досягала 15—20, а в деяких племен навіть 30% населення. До початкового джерела рабства—захоплення військовополонених, тут уже додаму господарстві, а в господарстві експлуататора. Проте це положення дуже спірне: кабальництво, що сполучає в нерозчленованому вигляді різні зародкові форми експлуатації, ледве чи можна вважати самостійним способом виробництва.
Об'єктом визиску поступово ставали й цілком економічно самостійні общинники. Раніше вже зазначалося, що до того ще, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, право розпоряджатися ними давало їм змогу примножувати своє майно і зміцнювати свій вплив. З посиленням влади старійшин, військових ватажків, жерців посилювався контроль їх над господарським життям колективу, а разом з тим зростали і їхні можливості одержувати відносно більшу частку в сукупному продукті общини, племені, союзу племен. Витрати суспільства на утримання осіб, що провадили організаторську діяльність, дедалі більше перевищували безпосередні потреби їх і з форми поділу праці між працівниками й організаторами перетворювалися на форму експлуатації перших другими. Зарубіжні і багато радянських дослідників застосовують для цього перерозподілу продукту по вертикалі термін «редистрибуція». Така експлуатація могла бути більш або менш завуальованою — від традиційних відрахувань на потреби общини або племені до дарунків безпосередньо вождям. Але в кожному разі відчуження керівною верхівкою, яка уособлювала владу общини над землею і людьми, додаткового продукту в економічно самостійних общинників, що мали всі засоби виробництва, по суті було вже прафеодальною, або примітивно-феодальною, експлуатацією. Звідси починався розвиток до власне феодальних форм, пов'язаний з привласненням вождями безпосередніх прав на землю і людей на ній. Увесь цей процес порівняно добре видно, наприклад, на океанійському етнографічному матеріалі, який відображає послідовні етапи визрівання прафеодальних відносин і феодалізації. В меланезійців вожді, як правило, не діставали ніяких дарунків, але, відаючи багатствами общини, широко використовували їх для власного збагачення. У маорі Нової Зеландії вожді одержували від рядових общинників посильні дари, земельні наділи їх були більші від наділів інших общинників,, однак вони ще не зазіхали на общинні землі. На Фіджі вожді вже намагалися претендувати на земельну власність общин. На островах Тонга всю землю розглядали як власність вождів,, а прості общинники під загрозою смерті не могли змінювати своїх вождів-землевласників і виконували на їхню користь обов'язкові, хоч і не зафіксовані точно, повинності. На Таїті цей процес пішов ще далі: податі було зафіксовано. Деякі дослідники розглядають такі прафеодальні форми як особливий, так званий азіатський спосіб виробництва.
Ще один вид експлуатації породжували грабіжницькі війни. Щоб запобігти грабежам, слабші общини й племена нерідко погоджувалися сплачувати своїм сильнішим сусідам, фактична їхнім вождям, спочатку одноразову контрибуцію, а потім і більш або менш постійну данину. Так виникло данництво — форма експлуатації, що полягала в регулярному відчужуванні переможцями додаткового продукту в колективів, яких було переможено, але які не втратили своєї попередньої економічної і соціально-потестарної структури. Данники мали власні засоби виробництва, що не належали одержувачам данини, і експлуатувалися за допомогою позаекономічного примусу, який поширювався не на окремих осіб, а на весь колектив. Як і грабіжницькі війни або контрибуції, данництво було особливим примітивним способом експлуатації, але не являло собою самостійного способу виробництва. Водночас по суті (виробництво додаткового продукту у власному господарстві працівників, позаекономічний примус) воно найближче до феодалізму, в який здебільшого й переростало під час свого дальшого розвитку. Так стояла справа, наприклад, у ранньосередньовічних слов'ян, кельтів, германців, норманнів, арабів, японців, у яких одним з джерел феодалізації було данництво. В інших випадках данництво було одним з джерел формування рабоволодіння, проте в таких його своєрідних напіврабовласницьких — напівкріпосницьких формах, які найкраще відомі на прикладі спартанської ілотії.