Активно діяло на території області польське партизанське з'єднання, яким командував Р. Сатановський. Воно перебувало в тісному контакті з партизанськими з'єднаннями В.А. Бегми і О.М. Сабурова, провело 35 боїв. Партизани з'єднання брали активну участь у визволенні Польщі.
У селі Обарів Рівненського району формувалися чехословацькі, угорські, польські та інші парашутно-десантні групи, з якими летіли і найдосвідченіші радянські партизани, щоб допомогти патріотам визволити їхні країни від агресора. У тил ворога було перекинуто 7 груп, які налічували 462 чоловіка.
Визволення Рівненської області від німецько-фашистських загарбників почалось у ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, яка розгорнулась наприкінці 1943 року. На правому крилі 1-го Українського фронту 13-та армія під командуванням генерал-лейтенанта М.П. Пухова після оборонних боїв під Коростенем перейшла в наступ і наприкінці грудня 1943 року перенесла бойові дії на територію Рівненщини. У першій половині січня 1944 року головні сили 13-ї армії визволили східні райони області – Рокит-нівський і Березнівський, форсували річку Случ і штурмом оволоділи залізничним вузлом і містом Сарни. Передові загони вийшли до річки Горинь і після впертих боїв зайняли Костопіль, Корець, Гощу.
В Луцько-Рівненській операції (27 січня-11 лютого 1944 р.) 13-та армія в результаті обхідного маневру і стрімкого удару оволоділа обласним центром Рівне, залізничним вузлом Здолбунів, районними центрами Млинів, Острог.
Визволення області завершилось у березні 1944 року в ході Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції. З'єднання і частини 13-ї армії після впертих боїв оволоділи містами Дубне і Радивилів.
У боях за визволення Рівного, Здолбунова, Рокитного, інших міст і сіл активну участь брали партизанські загони і з'єднання, добровольці із Туви, які входили до складу 8-ї гвардійської кавалерійської дивізії.
За бойові подвиги, здійснені на Рівненщині, високого звання Героя Радянського Союзу удостоєні піхотинець В.Т. Сидоров, льотчики С.Г. Іванов, В.П. Іванов, Є. Ф. Трофимов, М.Л. Часник, І. В. Павлюченко, танкіст М.О. Четвертной, артилеристи І. І. Удалоа, П.Г. Стрижак та інші. Високо оцінено подвиги підпільників та партизанів, Д.М. Медведеву, М. І. Кузнецову, М.Т. Приходьку, М.С. Орлову, Т.Ф. Новаку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Понад 3 тисячі партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
рівненський вітчизняний війна загарбник
За час окупації область зазнала величезних втрат. Збитки, завдані народному господарству, обчислюються в 3 146 773,8 тис. карбованців. Було спалено, знищено і пошкоджено 25 838 житлових приміщень і 41 459 надвірних будівель. Фашисти і їх найманці забрали і пограбували 5455 машин і сільськогосподарських знарядь, 72 510 голів худоби, тисячі голів птиці, знищили десятки тисяч фруктових дерев. Здійснюючи повітряні нальоти і наземні каральні експедиції проти мирного населення, окупанти стерли з лиця землі колишні районні центри Людвипіль, Морочне і Деражне, піддали значному руйнуванню міста Сарни, Радивилів, селище міського типу Млинів3. В області знищено багато сіл: в Гощаиському районі – 39, Здолбунівському – 18, Клеванському – 20, Межиріцькому – 15, у Корецькому – 13.
Окупанти і їх спільники спалили і зруйнували 198 шкіл повністю і 187 частково, 25 театрів і клубів повністю і 11 частково. За час окупації вони знищили 26 лікарень і пошкодили 33 приміщення дитячих закладів, пограбували і знищили на 11 750 тис. крб. медичних інструментів, медикаментів, обладнання, зруйнували багато мостів, шляхів.
Нехтуючи релігійними почуттями населення, фашисти спалили і зруйнували 37 церков повністю і 28 частково, 11 костелів повністю і 2 частково, 18 синагог повністю і 10 частково. Майно, що знаходилося в культових приміщеннях, було пограбовано.
За роки окупації області фашисти розстріляли, замордували 232 874 мирних громадян і військовополонених, вивезли до Німеччини 22 530 молодих людей на каторжні роботи.
Узагальнені дані про злочини німецько-фашистських окупантів, вчинені на Рівненщині над цивільним населенням і військовополоненими
| Назва району | Розстріляно | Повішено | Померло після тортур | Загинуло від бомб і снарядів | Загинуло військово-полоне-них | Всього загинуло | Вивезено до Німеччини |
| Здолбунівський | 5406 | 2 | 15 | 267 | 300 | 5990 | 277 |
| Демидівський | 1397 | – | – | – | – | 1397 | 555 |
| Степанський | 631 | 5 | 23 | 14 | 50 | 723 | – |
| Клеванський | 3056 | – | – | – | – | 3056 | 211 |
| Володимирсцький | 2700 | 3 | – | – | – | 2703 | 997 |
| Мізоцький | 5145 | – | 290 | – | – | 5435 | 56 |
| Сарненський | 13067 | 53 | 91 | 500 | – | 13 711 | 1500 |
| Олександрійський | 1885 | – | 27 | 15 | 1320 | 3247 | 307 |
| Костопільський | 17 910 | 6 | 34 | – | 150 | 18 100 | 1222 |
| Клесівський | – | – | – | – | – | – | 702 |
| Козинський | 1233 | 2 | 2 | 51 | – | 1288 | 983 |
| Березнівський | 7200 | – | – | – | – | 7200 | 4000 |
| Червоноармій- | 2300 | – | – | – | – | 2300 | 841 |
| ський** | 411 | – | – | – | – | 411 | 220 |
| Рокити івський | 19975 | – | – | – | 3230 | 23205 | 633 |
| Дубнівський | 5090 | – | – | – | – | 5090 | 258 |
| Корецький | 247 | – | 4 | – | – | 251 | 1731 |
| Вербський | 2322 | – | – | – | – | 2322 | – |
| Млинівський | 2953 | 13 | – | – | – | 2966 | 500 |
| Рафалівський | 3600 | – | – | – | – | 3600 | 49 |
| Межиріцький | – | – | – | – | – | – | 342 |
| Дубровицький | 5319 | 1 | 624 | – | 26 | 5970 | 53 |
| Тучинський |
Організація українських націоналістів (ОУН) та Українська повстанська армія (УПА). Після вбивства радянським агентом у 1938 р. керівника ОУН Є. Коновальця в організації почалася міжфракційна боротьба. Фракцію ветеранів, які здебільшого перебували в еміграції, очолював А. Мельник. Радикальні бойовики, які вели у західноукраїнських землях підпільну боротьбу з польськими окупантами, визнавали владу С. Бандери. Ідеологічних розбіжностей між фракціями не існувало; обидві сповідували так званий «інтегральний націоналізм» – наступальний різновид націоналізму з яскраво вираженою антипольською і антиросійською спрямованістю.
У серпні 1939 р. у Римі відбулася конференція ОУН, на якій переважали прибічники А. Мельника. Його було оголошено керівником ОУН. Однак більшість первинних осередків організації у західноукраїнських землях не визнала рішень Римської конференції. Напередодні окупації Польщі німецькими і радянськими військами націоналістичний рух виявився розколотим.
Фракція А. Мельника орієнтувалася на нацистську Німеччину, оскільки західні демократії не мали найменшого бажання займатися українським питанням. С. Бандера вимагав, щоб ОУН створила підпільну армію і боролася з будь-якою державою, яка стане на заваді українській державності. Головним ворогом він вважав сталінський режим, під контролем якого на початку 40-х pp. опинилися мало не всі українські землі. Не виключалася й можливість боротьби з Німеччиною.
Понад півмільйона українців Холмщини і Лемківщини жили в умовах німецької окупації, тому що ці землі за пактом Ріббентропа – Молотова відійшли до Генерального губернаторства, як стала називатися Польща. Сюди в 1939–1940 pp. втекли десятки тисяч політичних біженців, щоб врятуватися від терору НКВС. Німецька адміністрація дозволила утворити у Кракові Український центральний комітет, очолюваний відомим вченим В. Кубійовичем, але слідкувала за тим, щоб він не займався політичною діяльністю. Однак комітет використовували у своїх інтересах оунівці, яких серед біженців було багато. Саме у Кракові у лютому 1940 р. було скликано конференцію, яка відкинула рішення римського збору ОУН. Відтоді ОУН офіційно розкололася на дві ворогуючі між собою організації: ОУН(р), або ОУН(б), – революційна, чи бандерівська, і ОУН(м) – мельниківська.
Після нападу Німеччини на Радянський Союз С. Бандера почав добиватися підтримки нацистського уряду, підкреслюючи цілком очевидний факт: для оунівців новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником №1. Він знайшов певне співчуття серед керівників абверу (військової розвідки) на чолі з адміралом В. Канарісом. Навпаки, керівництво нацистської партії, зокрема М. Борман, не вважало за потрібне підтримувати український національно-визвольний рух, оскільки не розглядало його як серйозний фактор в радянсько-німецькій війні. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно. Це створювало в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва з гітлерівцями, які швидко просувалися з Україні.
З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії були створені українські частини – «Нахтігаль» і «Роланд». Командування вермахту розраховувало використовувати їх, в основному, для каральних дій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. ОУН (б) розраховувала на те, Ідо ці частини їй вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії. Найближчі події показали, що такі сподівання Бандери були побудовані на піску.