Державна митна служба України
Академія митної служби України
Кафедра державного права та митної політики
Контрольна робота
з дисципліни
Історія держави і права України
на тему:
Державно-правове становище українських земель у 1918-1940 роках
Дніпропетровськ 2003
План
Вступ
1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє соціально-політичне становище у складі іноземних держав
1.1 Західна Україна
1.2 Північна Буковина
2. Входження західної України та північної Буковини до СРСР та його юридичне оформлення
2.1 Західна Україна
2.2 Північна Буковина
Висновки
Література
Вступ
Після розпаду Російської імперії І917 р. Україні не вдалося повністю об'єднати всі землі. Народ внаслідок імперіалістичної політики урядів Антанти і Росії та своєї недостатньої організованості не до мігся бажаної свободи і незалежності. Східна Галичина з-під влади австрійських імперіалістів за Ризьким мир ним договором 1921 р. потрапила під владу Польщі. За хідні повіти Волині, що входили раніше до складу Царської Росії, також опинились під польським пануванням. Ці землі дістали в історичній літературі назву Західна Україна.
Ще 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир'я і попередні умови миру між РРФСР, УРСР і Польщею. За ним кордон між Польщею і радянськими республіками встановлювався таким чином, що під владою Польщі залишалися Західна Україна і Західна Білорусія.
При підписанні договору з Польщею уряди Росії та України (Білорусія передала повноваження російській делегації) домоглися введення до договору положень, які зобов'язували польський уряд гарантувати права національних меншин — російського, українського і Білорусь кого населення та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. Введення цього положення до Ризького мирного договору створювало правову основу захисту життєвих інтересів населення цих національностей у складі Польщі. Однак на практиці польський уряд не виконував зобов'язань. За міжнародними договорами, укладеними 1918—1920 pp., Західна Україна формально і фактично не визнавалася частиною Польської держави. Польща вважалася тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулювалося відповідним міжнародним статусом, затвердженим на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Згідно зі ст. 91 Сен-Жерменського мирного договору, державний суверенітет Східної Галичини належав Антанті.
На Ризькій мирній конференції російсько-українська делегація обнародувала 23 вересня 1920 р. заяву Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про необхідність розв'язання питання щодо Східної Галичини на основі вільного волевиявлення всіх національностей, які її населяють. Проте 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти у Парижі на вимогу польського уряду узаконила анексію Західної України Польщею. Уряд України ви ступив з офіційним протестом проти цієї акції.
1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє соціально-політичне становище у складі іноземних держав
1.1 Західна Україна
Весь український народ, у тому числі населення Західної України, рішуче протестував проти насильницької анексії західноукраїнських земель. Уже 18 березня 1923 р. у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація протесту, а пізніше — і в інших містах краю.
Окупаційна влада встановила в Західній Україні режим терору і насилля, намагаючись залякати корінне українське населення, примусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу Польської держави. Великодержавний шовінізм, що насаджувався правлячими колами, після окупації Західної України був розведений у ранг державної політики.
Крім окупаційних військ у Західну Україну повернулися жандарми, поліція, поміщики. Почали діяти над звичайні суди. Шовіністична правляча верхівка на чолі з Ю. Пілсудським мала на меті впродовж кількох десятиліть повністю колонізувати захоплені землі, всіляко викорінювати національну самосвідомість населення, полонізувати його. Цій меті служила розгалужена система політичних, економічних, адміністративних і поліцейських заходів.
Влада в Західній Україні повністю перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях — урядових комісарів. За розпорядженням генерального делегата з державних установ підлягали звільненню всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі. За даними офіційної польської статистики, особи української та біло руської національностей посідали в державному апараті тільки 7,4% другорядних і низькооплачуваних місць.
Розмови про «державний суверенітет», участь народ них мас в управлінні державою, органах самоврядування остаточно втратили будь-який зміст після державного перевороту 1926 р. і введення у дію Конституції 1935 р.
Окупувавши Західну Україну, правлячі кола Польщі поспішили змінити назву цієї споконвічної української землі. Ще в березні 1920 р. Західна Україна офіційно була перейменована польською владою у «Східну Малопольщу», а потім — у Польщу «Б» (на відміну від корінної Польщі «А»). Край був поділений на п'ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Сташславсько, Тернопільське, що разом становили 35% території і 30% населення Польської держави.
Польський сейм 26 вересня 1922 р. прийняв закон про воєводську автономію, згідно з яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх виконавчі органи — комітети. До компетенції сеймиків належали різноманітні другорядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали санкції Президента держави.
Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймику, що не вимагало санкції Президента, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла навіть «заснувати український університет». Насправді ж закон про воєводську автономію ніколи не був втілений у життя.
На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. У 1924 р. виданий закон про заборону української мови в усіх держав них і муніципальних установах, у тому числі сільських.
У грудні 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, згідно з яким солдати й офіцери польської армії, що брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували в Гали чині земельні наділи у розмірі 45 га. З 1919 р. до 1929 р. у Західній Україні між осадниками було розподілено 600284 га кращих земель, а за 20 років польської окупації тільки у сільські місцевості краю переселено з Польщі близько 200 тис. поляків-осадників. Осадники брали активну участь у придушенні національно-визвольного руху українського і білоруського народів. Великий поліцейський апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів — все це ланки величезного бюрократичного військово-поліцейського апарату, що вірно служив інтересам уряду Польщі.
Репресивний апарат жорстоко розправлявся з будь-якими виступами народних мас за соціальне і національне визволення. Весь світ сколихнули криваві події восени 1930 р. під час пацифікації, коли вбивали без суду і слідства. Пацифікація супроводжувалася масовою забороною і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. Ці розправи схвилювали громадськість. Навіть група депутатів англійського парламенту направила спеціальну петицію протесту в Лігу Націй. Декретом Президента Польщі 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядкові, за фашистським зразком був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (нині Брестської обл. Білорусії). За даними офіційної польської статистики, на початку 1936 р. в цьому таборі знаходилося 725 осіб, а до вересня 1939 р. їх кількість зросла до 6500 (40—50% українців, 15% євреїв та ін).
Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення, політичне безправ'я спричинили посилення революційно-визвольної боротьби народних мас Західної України, які ніколи не визнавали влади іноземних загарбників. Тільки 1934—1938 pp. народні маси організували 1118 страйків.
У 1938—1939 pp. на західноукраїнських землях про котилася нова хвиля могутніх антифашистських, антивоєнних та антиурядових демонстрацій, мітингів і страйків. Ці події супроводжувалися зовнішніми факторами, і зупинити їх Польська держава не була спроможна.
1.2 Північна Буковина
Восени 1918 p., коли Австро-Угорська монархія почала розпадатися, у багатьох містах і селах відбувалися масові віча, на яких люди вимагали приєднання Північної Буковини до України, розподілу поміщицьких і монастирських земель. Утворювалися селянські комітети, озброєні дружини тощо.
Як уже зазначалося, 16 жовтня 1918 р. імператор Австро-Угорщини видав маніфест про перебудову держави на федеративних засадах, з утворенням окремими націями своїх національних держав. У Львові 18 жовтня, як уже зазначалося, був утворений державний орган — Українська національна рада та проголошено утворення Української держави — тимчасово у межах монархії Габсбургів. Рада створила для Буковини репрезентатив ний орган — так звану Буковинську делегацію у Чернівцях, яку очолив О. Попович. Делегація мала займатися організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буковинського сейму про поділ Буковини. Українці домагалися виділення всієї української частини краю. Румуни спочатку планували віддати тільки чотири повіти — Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький та Вижпицький, а потім не погодилися й на це. У Чернівцях була утворена Румунська національна рада, сформований «буковинський уряд» з 42 осіб на чолі з Я. Фльондором. Рада, проголосивши себе верховною законодавчою владою у всій Буковині, тут же звернулася до румунського уряду з проханням про допомогу.