На цю відозву відгукнулися названі тимчасові управління, виділивши на паритетних засадах своїх представників. Комітет був створений у Львові, а склад його затверджений Військовою , радою Українського фронту. Вибори до Народних Зборів призначили на 22 жовтня, а день їх скликання — на 26 жовтня 1939 р. Військова рада затвердила також «Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України», опубліковане у пресі Західної України. В його основу покладено принцип загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активним і пасивним виборчим правом користувалися всі громадяни після досягнення 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо.
Були затверджені 1495 виборчих округів, обрані 1484 депутати, серед яких — 28% робітників, 52% селян, 18% інтелігенції.
У приміщенні Львівського оперного театру 26 жовтня 1939 р. в урочистій обстановці відкрилися Народні Збори Західної України. Був затверджений такий порядок ден ний Народних Зборів:
1. Про державну владу в Західній Україні.
2. Про входження Західної України до складу УРСР.
3. Про конфіскацію поміщицьких земель.
4. Про націоналізацію банків і великої промисловості.
Делегатів вітали представники всіх верств населення.
Народні Збори 27 жовтня затвердили Декларацію, в якій зазначалося: «Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих». Того ж дня Народні Збори обговорили питання про входження Західної України до складу Української PGP. У прийнятій Декларації було записано; «Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим з'єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню українського народу».
Чільне місце у роботі Народних Зборів належало обговоренню аграрного питання, що завершилося прийняттям Народними Зборами 28 жовтня Декларації про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. «Віднині вся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю», — зазначалося у ній.
Делегати Народних Зборів обговорили питання про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України. В одноголосно прийнятій Декларації підкреслювалось: «Українські Народні Збори проголошують націоналізацію банків і великої промисловості на Західній Україні. Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та залізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю».
На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити декларації Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР і просити ввести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.
У Москві 31 жовтня 1939 р. зібралася позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР і заслухала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, де йшлося про приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Наступного дня Верховна Рада СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу Української РСР.
На позачерговій третій сесії Верховної Ради Української РСР 13—15 листопада 1939 р, було розглянуто заяву Повноважної Комісії Народних Зборів і постановлено: «...прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Відтак на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР.
Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР. Указ Президії Верховної Ради УРСР 17 січня 1940 р. повністю скасував старий адміністративний поділ на повіти і волості. Натомість створювалися райони. Всього у західних областях УРСР налічувалося 202 сільські райони і, крім цього, у Львові — чотири міські райони. Адміністративно-територіальний поділ тут завершився наприкінці січня на початку лютого 1940 р. Отже, були організовані 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4944 сільських Ради.
Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. за твердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх низових органів влади й управління. Справа в тому, що представницькі органи влади на цій території не були організовані. Тільки на 15 грудня 1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР, а з 27 грудня 1940 р. до 8 січня 1941 р. проведені перші сесії першого скликання всіх рівнів Рад. Та ким чином, тільки через рік завершилося формування місцевих Рад.
Наркомюст України 26 грудня 1939 р. видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних та народних судів у західних областях УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами за рахунок осіб, скерованих Наркомюстом з інших областей УРСР, а народні засідателі обиралися колективами підприємств, установ та організацій.
У січні 1940 р. Наркомюст УРСР призначив в усіх західних областях оргбюро колегій адвокатів у складі п'яти осіб кожне, до складу якого увійшли представники колегій східних областей (50 були відряджені сюди на 2—3 місяці, а 86 — на постійну роботу) та місцеві адвокати. На ці органи покладалося завдання організації колегій адвокатів усіх західних областей. У вересні-жовтні 1940 р. завершалося формування колегій адвокатів. Були проведені їх загальні збори, обрані президії та ревізійні комісії, а також створені органи державного нотаріату, органи міліції, призначені прокурори всіх рівнів тощо.
Отже, процес становлення радянської влади у західних областях УРСР пройшов два періоди: період діяльності тимчасових органів народної влади і період діяльності органів радянської влади, тобто з початку грудня 1939 р.
2.2 Північна Буковина
Встановлення у Румунії 1938 р. королівської диктатури, а у вересні 1940 р. — фашистського режиму, очоленого генералом Антонеску, тяжко відбилося на становищі українського населення Північної Буковини. Арешти, побої, масові звільнення з робо ти, знущання над мовою, релігією, національністю, людською гідністю українців стали тут повсякденним яви щем. Приєднання у вересні 1939 р. значної частини за східноукраїнських земель — Східної Галичини — до України викликало серед населення Північної Буковини нове піднесення, надії на возз'єднання з усім українським народом. Українці втікали з румунської неволі на схід. Тільки з Кіцмані перейшли кордон понад 400 осіб. Подібне мало місце у Вижницькому, Заставнівському, Хотинському повітах. Поширювалася агітація за приєднання краю до України.
Румунська влада відповіла на це новою хвилею репресій. Усі неблагонадійні елементи знаходилися під наглядом поліції, багато з них було ув'язнено. Тільки у Чернівецькому повіті в грудні 1939 р. заарештовано 297 осіб. У Європі в цей час уже палахкотіла друга світова війна, розв'язана гітлерівською Німеччиною. Відбувався переділ сфер впливу, загарбання сильними державами нових земель, нових територій. Згідно зі згаданими договорами і таємними протоколами до них, заключними між Радянським Союзом і Німеччиною, проблеми Прибалтики, Західної України, Білорусії та інших територій «належали» до компетенції Радянського Союзу.
Польська держава опинилася під фашистською окупацією. Західна Білорусь, Прибалтика, Східна Галичина були приєднані до Радянського Союзу. Залишилася проблема Буковини та Бессарабії. Радянський уряд, як відомо, свого часу оголосив про невизнання Сен-Жерменської угоди, що «узаконила» загарбання Буковини Румунією. Настала слушна нагода по-новому розв'язати цю справу. Радянський уряд 26 червня 1940 р. надіслав румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію та Північну Буковину, населення якої зв'язане з Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови й національного складу. Це було правдою. Інша справа, що радянський уряд не стільки думав про долю буковинських українців, скільки про нові територіальні надбання, нові природні ресурси, пересунення своїх кордонів подалі на захід та максимальне їх забезпечення. Доля ж людей сталінський режим цікавила якнайменше. У зв'язку з невизначеною відповіддю Румунії, радянський уряд 28 червня ультимативно запропонував їй звільнити Бессарабію і Північну Буковину. Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої війська з цих земель. Населення Північної Буковини, повіривши у справедливість запевнень радянського уряду, радісно вітало Червону армію. Ще до її приходу в містах і селах виникали різні ініціативні комітети, ради. Вони вимагали від румунської влади проводити евакуацію без збитків і руйнувань. Про лихо звісну антинародну суть сталінського режиму українське населення Північної Буковини ще не знало. Хоч деякі тривожні вісті й доходили з Галичини, але більшовики-комуністи переконували людей, що це, мовляв, провокація — там карають тільки «ворогів народу».
Отже, 28—30 червня Червона армія зайняла всю Бессарабію та Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі та селянські комітети, що почали створюватись у населених пунктах, бойові дружини, загони й штаби. Організували цей процес політоргани Червоної армії та спеціально прислані агітатори й організатори. Контролювалися дії фабрикантів і заводчиків, встановлювався 8-годинний робочий день, були взяті під охорону посіви, худоба й реманент поміщиків і багатих селян. Проводилися вибори до місцевих органів влади — повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їх край з Україною.