З плином часу, особливо коли Галичина перебувала в складі Польщі та Австро-Угорщини, потреба саме в українських лицарях, які не хотіли приймати римо-католицьку віру (ополячуватись), поступово зменшувалась. Саме ця частина шляхти (лицарів, елітних професійних військових), змушена була поступово приступати до обробітку землі, брати додаткові земельні наділи, загони. Саме звідси, згодом, пішла назва “загонова” або “ходачкова” шляхта.
Переважна частина української шляхти вірно служила своєму народові, а в тому, що окремі особи з різних причин ополячились немає нічого дивного. Так траплялось скрізь і всюди, з кожною верствою укр. народу, при зміні любої окупаційної влади. Так не траплялось тільки в тих державах, в яких століттями при владі була своя шляхта (Англія, Німечина, Італія та ж сама Польща, Франція ін.). “Якби французька шляхта, після закінчення столітньої війни, не прийшла до влади у Франції, то французи тепер розмовляли б на англійській мові.”
Основна ж маса українського лицарсько-шляхетського роду в різні періоди відігравала провідну роль в історії краю. Вона продукувала вільних селян, священиків, які будили в серцях горян національну свідомість і гідність.
“ Українська шляхта – завжди була провідною верствою українського суспільства .” (В. Лозинський ).
Масове освоєння і заселення земель Турківщини відбувалося в 14 – 15ст., коли було засновано більшість сіл, а інші набули офіційного статусу.
М. Грушевський називав період з 20-х до 70-х рр. 16 ст. часом інтенсивної колонізації Самбірського підгір’я. У першій половині 15 ст. в Галичині проживало близько 600 тисяч жителів. Заселення територій було нерівномірним: у Саноцькій землі густина доходила до 40 чол. на квадратний кілометр, коло Самбора, Дрогобича і Стрия – 20-25 осіб, а в гірських районах – менше 5 осіб.
Посилення феодальної експлуатації у низинних районах, великою мірою сприяло заселенню гірських територій. Селяни тікали від панщини в гори, міняючи родючі низинні землі на особисту свободу в горах.
З матеріалів ревізії Перемишльської землі в 1692р. довідуємося, що в Комарниках було 54 хати, з них хат Комарницьких - 28. Це приблизно 300-350 життелів. В 1816р. – 1474 особи. В 1835р.-1750осіб. В 1877р.-1860 осіб. В 1878р. – 2112 осіб, що проживали в 401 будинку, родин було 457. 2014 комарничан були греко-католиками, 25 – римо-католиками і 73 іудеями. Ясно, що в ці роки був також значний природний приріст населення. Але основним фактором – це загосподарювання території.
Саме в цей час, скоріш за все, з’являються так звані “нешляхетські” поселення у Турці, Яворі, Ільнику, Комарниках, Висоцьку та інш. селах Турківщини.
Можемо також припустити, що деякі прізвища, поширені на Турківщині, цілком реально можуть бути пов’язані з населеними пунктами, які знаходяться на сході Галичини:
с. Васильківці (Гусятинский р-н, Тернопільщ.) – прізвище Васильків;
с. Москалівці(Липовецький р-н, Терн.) – прізв. Москаль;
с. Федьківці (Збаражський р-н, Терн.) - Федько;
с. Савчиці (Крименчуцький р-н, Терн.) Савчак;
с. Васьківці (Шумський р-н, Терн.) – прізвище Васьків;
с. Сеньків (Монастириський р-н,Терн.) – Сеньків;
с. Якубівка (Заліщицький р-н, Терн.) – прізвище Якубів;
с. Серединці (Зборівський р-н,Терн.) – Середич;
с. Хомівка (Зборівський р-н, Терн.) – Хомик і т.д.
Цей перелік можна продовжувати.
Якщо переселенець мав родинний герб, його тут реєстрували як: Сеньківський, або Якубович, або ж Середич або Васильківський і т.д.
Польські історики вперто твердять, що до 15ст. карпатські землі стояли пусткою і тільки після приєднання Галичини до польської держави(1387 -1772рр.), почався процес заселення Карпат в т.ч. території теперішньої Турківщини
Як бачимо, що ці твердження не відповідають дійсності, бо документально підтверджено, що, коли в 1387р. поляки зайняли Галичину, то на території теперішньої Турківщини нараховувалось 26 поселень. Тим більше, що зараз немає можливості встановити, які ще поселення були знищені в часи монгольської та турецько-татарської навал. А їх було десятки.
І, якщо навіть взяти заснування сіл Турківщини вже за часів Польщі, то все рівно побачимо, що засновниками цих поселень, були люди українського походження, хоча дозвіл і надавався польським урядом.
Для прикладу:
с. Н. Яблунька (Яблінка Нижня, Яблінка Чернецька) було засноване над притокою Стрия р.Яблунька у 1552р. Грічом Тарнавським (рід гербу Драго – Сасів).
с.Лопушанка-Хомина – заснована в 1532р. шляхтичем з с.Комарники, Петром Хомичем з роду Комарницьких (рід гербу Драго-Сас). Дозвіл надано за військові заслуги.
с. В. Яблунька – засн. в 1559 р. Дозвіл на заснування отримали брати Михайловичі із с.Присліп. ( тут вказані придомки без відсільного прізвища ).
с. Н. Турів (Турочка Матенчина, Турочки Нижні) – засн. в 1567 р. Дозвіл отримали Павло Івашкович та Теодор Ячкович.(Те ж саме)
с. Розлуч - засн. в 1511 р. Дозвіл на заснування села під горою Розлуч на пустирі в лісі “россен”, отримав солтис Борис. Хоча правдоподібно оборонне поселення тут існувало ще до 1280 р
с. Ломна (Лімна) – перша згадка датується, коли привілей отримали Фредко та Ячко на вже існуюче поселення. Від Ячка, який утримував його до 1534 р. і передав синам, виводиться шляхетське відсільне прізвище Ломницьких гербу Криві кімнати.
с. Вовче засн. у 1519 р. протопластом шляхетської родини Вовчанських (рід гербу Драго-Сас).
Цей рід кілька століть тримав у своїх руках війтівство і попівство, а з часом розділився на кілька віток.
с. Ясениця-Замкова, засноване шляхтичем Турецьким (Турка, рід гербу Драго-Сас).
с. Либохора – перша згадка в 1553р., коли князь Олександр одержав привілей на вже існуюче поселення. Нащадки Олександра прийняли прізвище від назви поселення – Либохорські.
с. Тарнава Вижня – в 1444р. привілей на цю територію отримав лицар, Занко з Турки. Дозвіл же на заснування поселення отримав, в 1537р., священик Василь Ільницький (рід гербу Драго-Сас). Він же в 1537р. заснував також с. Тарнаву Нижню.
З цієї розвідки можна зробити висновок, що заселення території теперішньої Турківщини розпочалося в часи існування Київської Русі і Галицько – Волинського князівства. Про це свідчить наявність старих городищ, де могли знаходитись давноруські оборонні пункти і, в першу чергу, це легендарна фортеця Собінь на г. Магура Лімнянська, біля с. Н. Турів, на г. Козакова, що біля с. Матьків ін.
Масова колонізація - заселення і господарське засвоєння земель Турківщини, розпочалося у 14 –16ст., коли ця територі входила до Королівства Польського, а після 1569р. – до Речі Посполитої.
З 1772 до 1919рр. уся територія Галичини, включаючи Турківщину, була у складі Австро – Угорської імперії – час найбільшого загосподарювання територіі Турківщини.
У 1918р. Турківщина увійшла до Західноукраїнської Народної Республіки.
З 1919р. – у складі Польщі, з 1939р - СРСР.
з 1991р – у складі України
,,Кожному бовім потребная єсть реч о своєй отчизні знати, бо свого роду незнаючих людей за глупих почитают”. Ф.Софонович
Бойки, лемки, гуцули
Як відомо, по обидва боки карпатського хребта, проживають горяни- українці. Це слов’янські етнічні групи: бойки, лемки і гуцули.
Етнічна група лемків - найвіддаленіша західна гілка українського народу - займає, як свідчить дослідження авторитетних етнологів, території Низьких Бескидів у Польщі і Словаччині від долин річок Лаборця та Ослави і аж поза Попрат. Вона затиснена словаками з півдня і поляками з півночі.
Назва лемки походить від діалектного польського і словацького слова «лем», що значить ,,лише», «тільки».
Етнічна група гуцулів – південно-східна слов’янська гілка українських верховинців в Карпатах, яка займає Горгани, Покутсько-Буковинські Карпати, Чорногору. Умовно кордон на південному схилі Карпат між гуцулами та бойками, можна провести на території між рр. Тиса та Ріка. На північному схилі – між перевалом Вишківський (1818м.) та г. Магура (1362м.).
Етнічна група бойки – українські верховинці, які займають Східні Бескиди, Бещади, Полонинський та Вулканічний хребти на Закарпатті.
Перелік українських шляхетських родин гербу Сас
Асламнович
Асламович
Бадовський
Балицький
Бандрівський
Баневич
Банківський
Баранецький
Батовський
Бачевський
Бачинський
Бейовський
Беневський
Бережанський
Бережницький
Березовський
Бернацький
Бебельський
Біленський
Білінський
Бісковський
Бестрицький
Блажівський
Боберський
Боновський
Бориславський
Босацький
Боярський
Бранський
Братківський
Бресцянський
Брилінський
Брожневські
Бруський
Бутковський
Буховський
Бучинський
Ванчалух
Ваньовський
Васильківський
Вачевський
Винницький
Вислобоцький
Вислоцький
Височанський
Витвітцький
Витвівський
Вихлінський
Вишинський
Вінницький
Вовковицький
Вовчанський
Воланські
Волковицький
Волосецький
Волосянський
Волошинівський
Волошовський
Ворисецький
Воритко
Галичинський
Гнилянський
Голинський
Головецький
Гординський
Горицький
Городецький
Городиський
Гошовський
Грабовецький
Грибницький
Губицький
Гумецький
Гусаківський
Гуснянський
Гучерницький
Гадомський
Гвоздецький
Гутрий
Данилевич
Данилович
Данилівський
Дверницький
Двояківський
Деканський
Делатинський
Делятинський
Дідицький
Дідушицький
Дністрянський
Доброцький
Добрянський
Довгопольський
Довжанський