4. Західноукраїнські землі наприкінці ХІХ ст.
4.1 Русько-Українська радикальна партія
У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях – як західних, так і східних.
На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму. У національному питанні програма РУРП не ставила за мету досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австро-Угорщині «правдивого автономізму», що забезпечував би якнайкращий культурний розвиток краю і народностей, які тут проживали.
Урахувавши критичні зауваження молодої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 році докорінно «націоналізував» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі – у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.
4.2 Українська соціал-демократична партія
У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП).
У програмній статті першого номеру друкованого органу УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського люду – Українська Республіка».
Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність побудови в песпективі незалежної соборної Української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією, керівники якої забороняли українським соціал-демократам вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників, вважаючи їх в основній масі поляками.
4.3 Українська національно-демократична партія
Певну роль у процесах становлення й розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, які здійснювала Народна рада. Її керівництво вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.
Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 року за участю понад 150 представників з усієї Галичини. У роботі наради барв участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання – Націонольно-демократичного сторонництва, або Української національно-демократичної партії (УНДП).
Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, яких заслужено поважали й шанували в Галичині.
4.4 Російська національна партія
Неухильне зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині причинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 році «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримала дотації від царського уряду. Новостворену партію також підтримували польські аристократи.
Так поступово Галичина перетворилась на твердиню українського національно-визвольного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій на Надніпрянщині.
5. Скорочена біографія деяких представників української інтелігенції, лідерів і діячів політичних організацій та рухів що брали участь у формуванні Української політичної еліти ХІХ ст.
Борис Грінченко (1863–1910) – Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець і педагог, народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Навчався в реальному училищі в Харкові, з 1988 року вчителював на Слобожанщині та Катеринославщині. У 1891 році разом з І. Липою, М. Міхновським, Ю Міхновським. В. Боровиком, М. Вороним та О. Черняхівським заснував Братство тарасівців. На кошти І. Череватенка організував на підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою. З 1902 року жив і працював у Києві. За дорученням київської Громади редагував «Словарь української мови», з 1906 року був співробітником газети «Громадська думка» та редактором журналу «Нова громада». У 1906–1909 рр. очолював київську «Просвіту». Належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. Помер в Італії, похований у Києві.
Василь Білозерський (1825–1899) – Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст, народився на хуторі Матронівці на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у 1843–1846 рр. у Київському університеті св. Володимира. У 1846–1847 рр. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «записки» – пояснення до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму. Виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республіканську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 році був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під наглядом поліції. Служив у Петрозаводському губернському управлінні. У 1856 році його звільнили, після чого він жив у Петербурзі. У 1861–1862 рр. працював редактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв'язки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Матронівці, де й помер 1899 року.
Василь Лукашевіч (1793–1866) – Український громадський і політичний діяч. Народився в м. Бориспіль на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 р. Виховувався в Пажеському корпусі. Після закінчення в 1803–1804 рр. служив перекладачем у колегії закордонних справ. З 1805 р. працював у міністерстві закордонних справ. У 1807 р. вийшов у відставку й оселився в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 р. – предводитель дворянства Переяславського повіту. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини». Створив Малороське товариство. У лютому 1826 р. заарештований та ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Після звільнення жив у Борисполі під наглядом поліції.
Володимир Антонович (1834–1908) – Видатний український історик, археолог, етнограф; народився в с. Махівці Бердичівського повіту Київської губернії (за іншими даними – у м. Чорнобиль). У 1855 році закінчив медичний, а в 1860 році – історико-філологічний факультети Київського університету. Був одним з організаторів і головою київської Громади, належав до угруповання так званих «хлопоманів». З1878 року був професором історії Київського університету, у 1881 році очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Один з ініціаторів угоди між галицькими народовцями та польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву «Нова ера». В. Антонович належав до народницької школи в українській іторіографії, створив київську школу істориків, представниками якої були Д. Багалій, М. Грушевський, П. Глубовський та І. Лінченко. Майже пів століття він стояв на чолі українського громадського – політичного життя, підтримував тісні зв'язки згалечіною.
Володимир Винниченко (1880–1951) – Відомий український громадсько-політичний і державний діяч, письменник. Народився в с. Веселий Кур Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Навчався на юридичному факультеті Київського університету. Один із засновників РУП. Через деякий час був заарештований, виключений з університету без права навчання в будь-якому іншому навчальному закладі й відданий у 5-й саперний батальйон. 1903 року виїхав до Львова. У липні 1903 року при спробі перевезти нелегальну літературу через кордон Російської імперії заарештований та ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. Піяля звільнення (1904 року) брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії. Зазнавав постійних переслідувань, жив періодично в еміграції. Після Лютневої революції 1917 року повернувся до Києва, де був обраний заступником голови Української Центральної Ради, а згодом – заступником голови Малої ради. Брав активну участь у підготовці всіх універсалів УЦР. У січні 1918 року очолив раду народних міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. 1918 року очолив Український національний союз. Став одним з керівників повстання проти гетьмана П. Скоропадського, обраний головою Директорії УНР. У лютому 1919 року вийшов зі складу Директорії. На початку травня 1920 року приїхав до Москви, де отримав пропозицію зайняти пост заступника РНК і наркома закордонних справ України. Висунув вимогу включити його до складу Політбюро Комуністичної партії України. Після відмови виїхав за кордон. У 20-х рр. ХХ ст. поселився у Франції. У роки фашистської окупації Франції потрапив до концтабору. Помер у французькому містечку Мужен 1951 року.
Григорій Галаган (1819–1888) – Видатний український громадський діяч. Походив із стародавнього козацького роду Чигиринщини, у володінні якого були великі маєтки на Полтавщіні та Чернігівщіні. Був особисто Т. Шевченко, М. Максимовичем, П. Кулішем та В. Антоновичем. У1857 році видав збірник «Южноруські пісні з голосами», згодом відкрив у с. Сокиринцях першу в Україні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. У 1871 році заснував у Києві приватний навчальний заклад – Колегію Павла Галагана. За його ініціативою та при матеріальній допомозі 1874 році була відкрита гімназія в Прилуках, трохи пізніше – ремісничі училища в Ічнянському й прилуцькому повітах, багато народних шкіл. Протягом 1873–1875 рр. Г. Галаган очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, матеріально підтримував українські видання, дбав про розвиток української архітектури, хорового мистецтва й театру. З 1882 року став членом Державної ради, де відстоював інтереси українських селян.