У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була складена програма Братств тарасівців. Пункти програми свідчать про її самостійницьку державну спрямованість.
Програму товариства істотно доповнює й інший документ, що вийшов з його середовища – «Декларація віри молодих українців». Опублікована 1893 року у львівській газеті «Правда», прийнята наступальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати справжньою українською інтелігенцією. Політичне кредо тарасівців проголошувало Російську імперію окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українців і далі поневолює їх. На думку авторів документа, справедливе розв'язання соціальних питань можливе лише за умови творення незалежної Української держави.
Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціальним настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найактивніше політичну частину програми тарасівців підтримував Б. Грінченко, який своєю публіцистикою пропагував серед молоді національно-визвольні ідеї, сприяв формуванню в неї патріотичних почуттів.
У 1893 році тарасівці на своєму нелегальному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студента юридичного факультету Харківського університету М. Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Про те до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 року поліція довідалася, що члени харківської «Молодої громади» одержали з-за кордону заборонену літературу. Агенти царської охранки зробили обшук, після якого заарештували близько 20 осіб, серед них були І. Липа, М. Базьккевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення тарасівців висилали до сіл.
Характерно, що заарештованих звинувачували лише в «українофільській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.
2.6 Розкол в українському національно-визвольному русі
Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшли від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами. Решта членів Братства залишилися, як і раніше, на самостійницьких позиціях.
Проте у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.
Діяльність тарасівців переконливо довела, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувалися й набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.
Окрім тарасівців, в Україні формувалися й діяли інші організації та об'єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х рр. ХІХ ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, та помірковану соціалістичну «драгоманівську».
У 1897 році в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд представників громад, на якому була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких повітових містах України створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі. Де українці налагоджували тісні контакти з російськими політичними організаціями.
3. Наддніпрянська Україна наприкінці ХІХ ст.
3.1 Революційна українська партія
Наприкінці ХІХ ст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.
29 січня 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля його джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.
За пропозицією Д. Антоновича харківській адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.
У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував історичні права України на самостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього – «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор вбачав головну умову існування української нації. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виконає свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ»».
3.2 Українська соціалістична партія
З аналогічних позицій боротьби за повну державну належність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії, створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний – економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».
Діячі УСП не розраховували на мирну реалізацію своїх програмних вимог в умовах самодержавної Росії, тому покладали великі надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійну Україну.
Наведені вище положення нарису спричинили критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації – групи І. Стешенка та Лесі Українки. У 1901 році ця організація опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми Української партії соціалістичної»».
Автори брошури, добре знаючи про великодержавно-шовіністичні погляди російських і польських соціал-демократів у національному питанні, висловлювали великий сумнів щодо можливості союзу з ними в боротьбі за створення незалежної Української держави після повалення самодержавства.
3.3 Українська народна партія
З позиції повної державної самостійності України виступала створена в 1901–1902 рр. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УРП). Її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «Поки ще не пізно, – зазначалося в програмній заяві УНП, – поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю….Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну»
У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії» (1902 рік) позицію політичної організації викладено так: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу».
3.4 Українська соціал-демократична робітнича партія
Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалися перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДПР.
У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.
Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагались зберегти рівновагу між національними і соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складатися виключно з українців.
3.5 Українська демократично-радикальна партія
Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше – практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905–1907 рр.
Так, у середні 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Єфремов.
Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому у 1905 року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювали лише ідею автономії України в складі Росії.