Основні статутні програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах – «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполученим Штатам Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення.
У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі і пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство і колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, є то єдине братство…». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.
У статуті братства містилося й таке досить радикальне положення: «Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного товариства декабристів. Основні положення статуту перекликалися й з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян – обстоювалося народне правління, рівність громадян, «загальний слов'янський собор з представників усіх племен» тощо.
Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була багатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та інших навчальних закладах Києва.
Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного «ідеолога», міністра освіти графа С. Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ'я, народність». З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом «народність» на заході, а русифікацію народів російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Уряд був впевнений, що «малороси», які займали багато урядових посад, відігравали значну роль в діяльності духовної сфери імперії, підтримають цей процес асиміляції. Уваров призначав високоосвічених молодих «малоросів» на високі посади, просував їх, нарощуючи їм кар'єру. Ця лінія проявилася в призначенні першим ректором Київського університету тридцятирічного Михайла Максимовича, протегуванні Ізмаїлу Серезневському та ін. Їхніми вихованцями були Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Офіційні кола вважали українську і російську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю. Однак у 30–40-х роках українська культура була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах.
Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європи і Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка – людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «…під суворим наглядом і забороною писати й малювати».
Жорстока розправа царату з кириломефодіївцями викликала схвалення революційно налаштованих російських інтелігентів на чолі з Віссаріоном Бєлінським та ліберлів, виразником настроїв яких виступав один з провідних лідерів російського слов'янофільства О. Хомяков. Останній відізвався про кириломефодіївців як про малоросів, Заражених політичним безумством. У Бєлінського особливе роздратування викликало прагення українських діячів писати українською, яка, на його думку, була мовою «малоросійської черні», а тому неможливо писати твори високої мистецької якості. Це свідчило про імперську обмеженість, як специфічну рису частини російської інтелігенції, їхньої національної ідеології та політичної культури.
Створення братства було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потенційно небезпечними невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.
Розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмував дальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Після смерті Миколи І і деяких політичних послаблень з боку його наступника Олександра ІІ поступово активізувалася діяльність українських національно-демократичних сил. Після царської амністії 1855 року повернулися із заслання керівники Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, до яких згодом приєднався Тарас Шевченко. Місцем свого наступного перебування вони обирають Сан-Петербург, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції.
Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т.Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородшини, глибокі традиції боротьби за волю і велике її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.
2.2 Українська громада. Громадівський рух в Україні
Столиця Російської імперії фактично стала одним з головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження ХІХ-початку ХХ ст. Саме тут була заснована так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднала невелику кількість свідомих українців. На відміну від братчиків, громадівці проводили свою діяльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-прсвітницькому, легальному напрямку. Вони відмовились від широких, неосяжних планів і мрій, зосередивши головну увагу на актуальних і першорядних завданнях. Одним з таких завдань було збереження й подальший розвиток молодої української національної культури.
З ініціативи П. Куліша громадівці налагодили в Петербурзі видавництво українських книжок. Саме тут друкувалися антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української письменниці М. Вілінської (Марка Вовчка), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Куліша, нотні записи українських пісень. На початку 1861 року, завдяки зусиллям В. Ббілозерського, вийшов український помісячник «Основа», засновником якого були заможні українці Василь Тарновский і Григорій Галаган.
Розвиваючи традиції своїх попередників – братчиків, громадівці 60-х рр. намагались поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їх ставлення до народних мас зазнало певних змін. Нова генерація української патріотичної інтелігенції, на відміну від кириломефодіївців, чітко усвідомлювала надзвичайну можливість і значимість соціальних питань, бачила перед собою реальне українське село з його бідами і болями. Тому громадівці цілком свідомо, з конкретними цілями йшли в народ, щоб допомогти йому вийти з того тяжкого й принизливого становища, у якому він перебував.
Після скасування кріпацтва в 1861 році та здійснення Олександром ІІ деяких інших соціальних-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала широкі можливості для розгортання просвітницької роботи в народних масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала національна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувались переажно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали і публікували збірки усної народної творчості, видавали українські книжки та підручники.
В Україні однією з перших з'явилася така громада в Київському університеті на основі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп – селянин), що об'єднував незначну кількість польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провідним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович – випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму.