Курсова робота з теми:
Революція Горбачова в СРСР
Вступ
Менш семи років пройшло від обрання М.Горбачова на пост Генерального секретаря ЦК КПРС до зняття їм з себе повноважень президента СРСР у зв'язку з формально-правовим припиненням існування цієї держави, що відбулося всупереч його волі. За короткий проміжок часу грандіозні ідеологічні, політичні, економічні, соціальні зміни приголомшили найбільшу країну світу, не тільки перевернувши зверху до низу всю сукупність державних та економічних структур, що затвердилися після жовтня 1917 р., але й докорінно змінивши європейський і навіть всесвітній порядок, підтримуваний з кінця другої світової війни і знівечений непримиренним антагонізмом капіталістичного Заходу та соціалістичного Сходу.
Говорячи про обмеженість і невдачі хрущовського проекту, про відторгнення системою спроб провести економічну реформу, іноземні оглядачі спочатку були дуже скептично налаштовані відносно реформаторських намірів Горбачова. Сумніви викликала сама можливість проведення яких би то не було серйозних змін у системі, яка майже одностайно сприймалася як закостеніла, з повністю вичерпаним потенціалом і приречена щонайбільше на тривалу стагнацію.
Така оцінка була природним наслідком глибоко антиісторичного підходу до феномена «радянської держави», характерного для прихильників «тоталітарної школи». На їх думку, головними рисами такої держави є політичні структури, позбавлені соціальної основи, нерухомі, схильні до застосування терору; покірне й позбавлене внутрішніх соціальних зв'язків суспільство; панування всюдисущої і згуртованої бюрократії; планова та надцентралізована економіка; всюдисущий ідеологічний контроль в умовах монополії держави на засоби масової інформації і охоплюючи всю «державу, яка панує над усіма іншими сферами життя і навіть над самою історією» (М. Левін).
Зміни, якщо припустити можливість таких, у цьому суспільстві могли б носити лише поверхневий характер; припущення ж, що така держава сама здібна виступити ініціатором серйозних реформ, здавалося немислимим. Тривалий період політичної відсталості і консерватизму, в умовах яких Радянський Союз прожив 20 років (1965-1985 рр.), здавалося, підтверджував правоту цієї точки зору. З одного боку, «олігархія дідуганів», які ототожнювали власне реакційне правління зі «змістом історії», впевнений в собі апарат, освячений і натхненний «науковим марксизмом»; з іншого - купка дисидентів, нерозсудливих опозиціонерів, осуджуваних і гнаних. А між ними - аморфна напівосвічена маса індивідів, звиклих до подвійної моралі. У якомусь значенні в наявності була дивна схожість між картинами, які малювалися радянською пропагандою і тими, що пропонувалися домінуючою тенденцією в західній радянології; єдина різниця була в їх дзеркальній протилежності. Обидві схеми ігнорували ті самі явища: існування багатої та складної соціальної тканини з властивою їй постійною еволюцією; наявність «контркультури» та різних субкультур, що сприяли формуванню умонастроїв, прагнень і очікувань поза і всупереч пропаганді засобів масової інформації; розвиток самодіяльних об'єднань і «неформальних» організацій, в яких точилися суперечки про майбутнє. В результаті і радянологи, і апологети ідеологічної чистоти були захоплені зненацька раптовим народженням реформи, ініціатором якої став Горбачов.
Ця реформа народилася не на пустому місці. її основні напрями широко обговорювалися спочатку в приватному і неофіційному порядку, потім в надрах керівних партійних інстанцій, що підтверджує, зокрема, доля «Новосибірської доповіді». Ті, хто в березні 1985 р. взяли керівництво державою та партією у свої руки, не могли не знати про глибоку кризу радянської економіки і про пов'язане з ним ослаблення міжнародних позицій країни, коли міжнародна напруженість досягла свого піку. Масштаб кризи, сама його природа вимагали справжнього «струсу» всієї країни. Реформа вже не могла бути, як при Хрущові в середині б()-хрр., справою маленької групи «реформаторів», які намагалися шляхом часткових змін поліпшити функціонування системи. Тепер задачі були значно ширшими. Мова йшла про те, щоб докорінно змінити умови виробництва і методи управління економікою, відношення до СРСР на міжнародній арені, позбутися спадщини сталінізму та оковів «адміністративно-командної» системи, насадженої в 30-і рр. У відомому значенні, вказував Б. Керблей, спочатку ці зміни можна було порівнювати із скасуванням кріпацтва (1861 р.) внаслідок шоку, пережитого після поразки в Кримській війні.
Якщо порівнювати період 1985-1990 рр. з 60-ми рр. або ж, як деякі, з періодом І928-1933 рр. - у всіх випадках реформи проводилися зверху. Реформа Горбачова почалася під трьома лозунгами: «гласність», «прискорення», «перебудова». «Гласність» можна було б визначити таким чином: зробити надбанням людей те, що досі переховувалося (або ж відкрито сказати те, про що «багато хто думав, знав і говорив тільки в своєму колі); визнати, нарешті, після десятиріч самовдоволення й брехні, наявність не тільки «проблем», але й загальної кризи системи: економічної кризи, кризи партії, яка стала повною копією міністерської бюрократії, частиною економічного апарату, яка давно вже перестала бути дійовою силою, здатною запропонувати і здійснити справжню політичну реформу; нарешті, кризи ідеологічної системи, від якої не залишилося нічого, окрім певної «суконної мови», яка вже нікого не переконувала.
Услід за гласністю, яка від самого початку була не тільки лозунгом, але й обіцянкою пом'якшити цензуру і полегшити доступ до інформації, нове керівництво висунуло лозунг «прискорення» (щоправда, швидко забутий), який, на перший погляд, виглядав дуже традиційно - як заклик до прискорення темпів розвитку економіки. Вінчала ж усе «перебудова», яка визначалася як справжня «реконструкція» всієї будівлі радянського суспільства загалом, але на ділі призвела до руйнування і розпаду системи.
Ще ніколи й ніде декрети та лозунги не були здатні радикально змінити стан речей і хід подій. Нові цінності затверджувалися лише за умови їх підтримки досить могутніми соціальними силами. Однак у середині 80-х рр. соціальна криза була такою глибокою, що заклик до реформи негайно знайшов відгук у сподіваннях «низів», виношених протягом двох попередніх десятиріч. Разом з цим заклик до реформи викликав хвилю невдоволення та опору, що змусило прихильників змін, і, передусім Горбачова, постійно пристосовувати свої програми до вимог і специфічного ритму руху, які визначалися діалектикою реформування, а також ініційованим звільненою пресою «різнобоєм» в рецептах розв'язання соціальних і національних проблем. Розпочатий рух все важче ставало втримувати в намічених спочатку межах. По мірі того як процеси оновлення прискорювалися та набували розмаху й глибини, «архітектор перебудови» перетворювався па підмайстра, не здатного ефективно управляти ходом подій і постійно вимушеного більш або менш вправно лавірувати між прихильниками реформ та прихильниками повернення до старого. Помалу - але особливо помітно з 1990 р. - відмовляючись від скільки-небудь цілісної, певної та рішучої програми реформ, Горбачов був вимушений, незважаючи на міжнародне визнання його історичної ролі натхненника перебудови, поступатися владою тому, хто, скочивши на ходу на поїзд історії, сьогодні (наприкінці 1991 р.) в очах дуже багатьох є «добрим генієм», останнім, здатним запобігти приходу економічного хаосу та державного розпаду, обраному президенту Росії Б. Єльцину.
1. ГЛАСНІСТЬ І ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ
«Спочатку було Слово». Горбачовська революція розпочалася дуже скромно: із звільнення історичної пам'яті, друкованого слова, живої думки. Сьогодні, коли СРСР занурюється в хаос державно-правової анархії та економічної розрухи, головним, якщо не єдиним досягненням семи минулих років, безперечно, є завоювання свободи слова.
На зорі і горбачовського експерименту для багатьох гласність, перші паростки якої дали про себе знати лише починаючи з літа 1986 р., у час і після з'їзду Союзу кінематографістів, була не більш ніж майстерно розіграний Горбачовим та його радниками спектакль. Хіба не сам Генеральний секретар ЦК КПРС визначав і не раз ту територію, на якій мала право на існування гласність? Гласність була для Горбачова здоровою критикою існуючих недоліків, але не підривом соціалізму та його цінностей. У свою чергу XIXпартійна конференція підтвердила на початку липня 1988 р., що «гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини».
Гласність, що була спочатку політичним лозунгом, направленим, передусім на пожвавлення і «модернізацію» державної ідеології, що втратила всяку довіру суспільства й країни та стала перешкодою для розвитку, допомогла швидко звільнити сили, направлені на лібералізацію режиму, які довго, щонайменше, десятиріччя стримувалися. Вона дозволила вийти на поверхню думкам, що існували в середовищі неформальних об'єднань та вогнищ вільнодумства, які виникли та розвинулися в попередній період.
У всіх областях культурного життя відкрито зазвучало те, що раніше обговорювалося потай, під час суперечок за чашкою чаю, на «кухні» (яку гротескно описував Зинов'єв у своїх перших книгах), як і все те, що складало культурний «авангард», підпілля 70-х рр. зі своїми естетичними течіями, ідеями і навіть формами життя.
З подальшим розвитком гласності управляти нею ставало все важче. Між скандальними викриттями, пов'язаними з прихованими до того минулим і теперішнім часом державних організацій та політичних структур, і суспільною реакцією, яку вони викликали, почав розвиватися достовірно діалектичний зв'язок. Досить швидко стало очевидним, що «кількісне» перевищення певної міри в критиці і свободі вираження негайно ж спричинило «якісну» зміну: слово влади перестало бути вираженням неспростовної «наукової» істини. Партія вже не представлялася як одноосібна власниця монополії на істину, що складало саму основу її законності, вона перестала бути думаючою за всіх інстанцією, органом офіційного вираження думок суспільства, втіленням Історії. Нарешті стало можливим не погоджуватися з партією. Примітно, що гласність, задумана як засіб боротьби з «недоліками соціалізму» без «підриву його цінностей», негайно звернулася до принципових питань про саму законність партійної влади, до її історії, і, передусім до ключової проблеми природи сталінізму, вирішення якої стало випробуванням на довіру до гласності вже тому, що злочини цього періоду складали головну таємницю і найбільшу ганьбу радянської історії. У цих умовах рух за звільнення думки та її виразу із самого початку придбав морально-етичний вимір, і не випадково, що одним з перших явищ гласності став вихід на екрани фільму грузинського режисера Абуладзе під символічною назвою «Покаяння». Разом з тим критика сталінізму, яка вже починалася при Хрущові і була припинена після його відсторонення, пішла значно далі випробування гласності, поставивши в центр суспільної уваги зміст і стратегію власне перебудови. Минуле й теперішній час виявилися нерозривно пов'язаними між собою. Без минулого, писав історик Ю. Афанасьєв, неможлива самосвідомість: значення і безглуздя теперішнього часу, його тривоги, надії та плани стають незрозумілими. Таким чином, засудження сталінізму - визначального періоду радянської історії - у всіх його виявах привело до дослідження причин переродження влади і виникнення «адміністративно-командної системи», а також кризи, що обумовило необхідність перебудови. Ось чому політичні суперечки між прихильниками руху за оновлення і консервативними силами, як правило, велися на історичному ґрунті.