Оперативна розвідка застосовувалась при ході безпосередніх військових дій, а також контррозвідка – оперативні дії по знешкодженню турецько-татарських розвідників, розповсюджувалася дезінформація. В стані противника знаходилася агентура. 31 липня 1676 р. В універсалі І.Самойлович визнав, що в армії П. Дорошенка у нього є “многіє певниє і зичливі особи”. Розвідка користувалася даними сторожової і вістової служби, збираючи оперативні дані. Існували також невеличкі розвідувальні загони – “польові” ватаги, очолювані ватажком. Ватага поряд з розвідкою вела бої, чинила диверсії, захоплювала язиків. Тобто вела розвідку боєм. Ватага комплектувалася по гетьманському чи полковницькому ординансу або й добровільно. Похід ватага був ще й засобом збагачення. Ватаги влаштовували засідки на ворога на стежках татарських чамбулів. Як діяли ватаги, свідчить опис походу паліївців у степи. Хоча на широких і просторих степах немає жодної стежинки чи сліду, як на морі, ватаги їздили степом, як битим шляхом. Щоб їх не помітили татари, довго не розводили вогонь, харчувались раз на день сухим харчем, толокном і товченими сухарями, коням не давали іржати, ховалися в очеретах і рогозах, як дикі звірі, щоб сплутати сліди, з’їжджалися і роз’їжджалися, орієнтувалися по горизонту, сонцю, зірках, вітру, джерелах і ріках. За противником, який відступав, гетьман висилав погоню. У 1677р. за турками, що відійшли від Чигирина, І. Самойлович надсилав загони П. Кожуховського, Ф. Мойсинка до Чорного Лісу й ті відбивали добро, обоз, зброю, полоняників.[24 с.22-23].
Також українські козаки здобули славу в Європі як чудові піхотинці. Вони добре використовували в бою місцевість, щоб досягти успіху, зводили земляні укріплення, переборювали важкі далекі походи, виснажливу спеку й лютий мороз, брали в облогу фортеці, ходили в атаки й контратаки. Про них писали вороги: “Не один інженер дивувався, спостерігаючи розташування їхніх валів, траншей, батарей, заборол... Якби вороже військо пройшло їхні перепони і ями, зламало грудьми дубові палі частоколу, пройшло бруствери і вали, то ще більшої відваги потрібно було для того, щоб здобути їх всередині [укріплень]”. Бойове мистецтво козаків наводило жах на ворогів. Лише в’їхавши на територію України, турок Євлія Челебі молився за своє життя, бо, як він пише, в боях за Азов “зазнав горя від козаків і бачив як вони б’ються і воюють”. Але, все-таки козацтво являлося легким військом, що вже в останній чверті XVII ст. не відповідало вимогам професійних армій, котрі формувалися в Європі. У великій польовій битві козаки не могли довго протистояти ні яничарській піхоті, ні панцирним підрозділам спагі, ні хоругвам польських гусар, через що мусили ставити вагенбурги і діяти від оборони. У жодній польовій битві другої половини XVII ст. і далі піхота не вистояла проти серйозного противника Це треба визнати. Але уступаючи лінійним військам, козаки уміло застосовували винайдений гуситами вагенбург, що дозволяло їм здобувати перемоги, використовуючи прорахунки і самовпевненість противника. [29 с. 151-153].
Якщо турецька армія ставала наступальноспроможною і потужною завдяки татарській кінноті, то українське військо цими якостями завдячує городовій та компанійській кавалерії. У походах кінця XVII ст. Українська кіннота набула досвіду форсування рік зходу і з допомогою переправ. Вона захоплювала плацдарм, охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала сутички. Євлія Челебі неодноразово згадує, як козаки вправно будували переправи через ріки з возів. [32 с. 270]. На Дніпрі в 1677-1678рр. використовувалася козацька флотилія з байдаків, човнів, чайок, котрі виготовлялися в Гетьманщині. Судна блокували фортеці з моря чи з ріки або відрізали комунікації і переправи ворогу. [3 с. 224]
В останній чверті XVII ст. українське козацьке військо набуло досвіду боїв за фортеці. Основними військовими прийомами, які застосовували збройні сили, при здобутті фортець були: масований удар по фортеці, її штурм, блокада з води, використання насипного валу, риття підкопів, закладка мін, артобстріл, часті вилазки. При обороні фортеці козаки намагалися перш за все завдати ворогу найбільших втрат. Для цього — виходили для атаки, лили гарячу смолу й кидали вогонь на атакуючих, вели артобстріл їхніх позицій, попереджували підкопи й порохові міни, нападали вночі на сонного ворога, "складного сну уживаючого".[32 с. 274-275]
Отже, реєстрове військо, котре складало частину державної структури Гетьманщини, відзначалися високими тогочасними якостями з функціонування, мобілізації, керування та забезпечення, озброєння та військового мистецтва, що й засвідчують щойно наведені факти. [29 с. 106].
Глава ІІ.Компанійці та сердюки як складова Лівобережного козацького війська доби Руїни
Основу збройних сил Гетьманщини становили укомплектовані військовослужилими — реєстровими козаками полки: Ніжинський, Гадяцький, Прилуцький, Полтавський, Лубенський, Київський, Переяславський, Чернігівський, Миргородський та Стародубський. За принципом мобілізації вони мали характеристики, що відповідають ополченню. Але в кінці XVII ст. важливою складовою частиною війська гетьманського регименту стають наймані полки (охотники). Вони відрізнялись від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. Водночас мали з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. [28 с. 73].
Створені в кінці 60-х років XVII ст. з чисто поліційною метою, до кінця століття наймані полки перетворилися на частини регулярної армії з широкими військово-політичними функціями . [27 с. 24].
Разом з гетьманами важливу роль в цій справі відіграв і Ілля Новицький. Створена система об'єднала в собі: а) службу попередження; б) розвідку; в) службу сповіщення; г) контр-походи; д) оборонні лінії і перешкоди із фортець, укріплень, ретраншементів, засідок. [28 с. 69-70].
Зважаючи на значущість цієї системи, в цьому розділі я хочу дослідити виникнення, структуру і роль в історії українських збройних сил такого нового для України явища, як регулярні наймані війська – сердюки та компанійці, які з’являються в кінці XVII ст.
Створення охотницьких полків на Лівобережній Україні пов'язане насамперед з тією ситуацією невпевненості, розрухів і свавілля, що склалася в 50 — 60-х роках XVII ст. через внутрішні чвари, громадянські війни серед козацтва і втручання в них Московщини, Речі Посполитої та Османської Порти. Аби охолодити "гарячі голови", гетьманське правління вирішило укомплектувати полк служилих за державні гроші вояків [27, с.15].
У Глухівських статтях московсько-української угоди Дем'яна Многогрішного, підписаних 12 лютого 1669 р., неодноразово наголошується на згубності для супокою краю діяльності всіляких "клеветников и плевосеятелей", "свавільних людей, які, забувши острах Божий та свої обіцянки, поширюють різні сварні та руїнницькі слова і від того чиняться всілякі біди: залишивши працю свою, посполиті, будники, винокури починають називати себе козаками і від того біда і поруйнування великі настають..." У статтях дається суворий наказ "гетьману і старшині... дивитися й оберігати накріпко", якщо "в українських містах почнуть чинитися якісь свари від жителів чи від кого б то не було,...то приборкувати їх, і розправлятися, і карати смертю..." [29, с.107; 1, с. 205-206].
Аби запобігти розрусі і дати старшинам самодостатню додаткову допомогу, 23-й пункт статей вимагав "вчинити полковника і 1000 вояків... Давати їм по угоді на рік гроші, і щоби були вони на влаштованім місці... А коли почнуться від когось хитання та зрада, то йому, полковнику, тих свавільців приборкувати по своєму праву" [1, с. 205-206]. Такий полк було дійсно створено десь наприкінці 1669р. Це підтверджує Самовидець: Многогрішний, "жеби і його тоє не спіткало (що Брюховецького. — В.З.), собі гетьманства жичачій, назбирал компанії з литви, ляхів та інших немало, жеби оному зичливими били" [4, с. 106]. Твердження літописця дає підстави визначити спосіб комплектації першого полку як кінного формування ("компанія"), укомплектованого головним чином іноземцями — вихідцями з Польщі, Білорусії, Литви та інших країн, імовірно, Волощини, Молдови та Сербії. Про того, хто очолив цю "компанію" доброзичливих до гетьмана найманців, свідчить 10-й артикул Конотопських статей Івана Самойловича, прийнятих в Козачій Діброві 25 травня 1672 р. Якщо за попереднього гетьмана старшина наполягала на утворенні найманого полку, то в 1672 р. вона слізно прохала протилежного: "А нині б'ють чолом великому державцю, щоб його царська величність їх пожалував гетьмана, полковників і козаків, і тисячі чоловікам полку Новицького кумпанії бути не указав, бо від таких кумпаній малоросійських міст і містечок і сіл жителям чиняться всіляке руйнування і образи. І великий державець його царська величність пожалував їх і велів тій статті бути по їхньому чолобиттю" [1, с. 326].
Отже, будемо вважати, що у 1672 р. очолював першу на Лівобережжі державну "кумпанію" найманців у 1000 чоловік Ілля Федорович Новицький. Його полк 1672 р. мали розпустити, як свідчить "чолобиття", але Іван Самойлович, перечекавши хиткий період обрання, не лише не розпустив полк Новицького, а й широко розгорнув комплектацію нових найманих підрозділів, що поступово перетворилися на постійні військові частини України-Гетьманщини. [2, с. 685].
Трансформація охотницьких полків у регулярне військо пояснюється кількома причинами. Насамперед охотники повністю залежали від гетьмана і на відміну від реєстрових козаків, схильних до отаманщини, були слухняною і вірною зброєю. Крім того, найманці несли постійну прикордонну варту, були мобільнішими й не пов'язані з господарством.[28, с. 75].