У стародубського полковника Петра Рославця під час арешту взяли «ферезею червону суконну на рисі, 5 жупанів — два оксамитових вишневого і червчатого кольору, два покриті атласом і бейбераковою тафтою з золотою нашивкою і один суконний черлений каптан на куницях. Валізу з 8 жупанами суконними чорного і коричневого кольору, білий з тафти, зелений з атласу і лазуровий з камки жупан на білці, один шуфреневий цегляного кольору і два жупани, обшиті соболями».[28, с. 89].
В «Історії Русів» змальовується повсякденний одяг охотницької старшини: «Жупан з червоними рукавами набитий вовною і прострочений смугами, суконні голубі шаровари, доломан білого сукна (з габи) з коміром та поясом». [29, с. 126].
Військове мистецтво українського козацтва, сформоване в умовах іноземної окупації і постійної національно-визвольної боротьби, є самобутнім і своєрідним. В останній чверті XVII ст. воно віддзеркалювало рівень розвитку військової майстерності козацьких ватажків і ввібрало в себе вікову традицію лицарської звитяги збройних сил українського народу, а також тактичні і стратегічні постулати Польщі, Туреччини, Росії, Криму та Європи в цілому.
Військове мистецтво великою мірою залежало і від особистих якостей гетьманів. Так, Самойлович був надто обережним воєначальником і основою військової доктрини вважав таке, часто вживане ним, поняття: «Всі царі прагнуть не стільки виграти битву, скільки до того, щоб зберегти цілість свого війська».[24, с. 25].
Джерела свідчать про високі бойові якості охотницьких полків Лівобережної України у XVII ст. За своїми бойовими чеснотами і структурно-управлінською системою найманці ні в чому не поступалися городовому козацтву. Матеріали архіву Іллі Новицького переконують у цьому.
Якщо мобілізація реєстрового козацтва проходила повільно, особливо в екстремальних ситуаціях, то охотники були мобільніші, готові швидко вирушити на охорону кордонів, кинутися навздогін татарським чамбулам, аби відібрати награбоване: «Поки козаки городові і реєстрові з полків виберуться, ...вони, охотницькі, завжди готові на швидкі поїздки і для здобуття язика, і для першої сторожі, під час баталії перший фронт супроти ворога витримати».
В останній чверті XVII ст. сердюки і компанійці разом з усіма частинами збройних сил України (слобожанами, запорожцями, реєстровцями) набули значного досвіду у військовій справі та в удосконаленні військового мистецтва. Це стосується насамперед бойових дій навколо фортечних укріплень у роки російсько-турецьких воєн (1676—1681), що прокотилися Україною.[2, с. 685].
Дії сердюцької піхоти в обложеній фортеці дуже добре ілюструють події Чигиринської війни 1677— 1678 років. Сердюки, сховавшись за мурами, мали за мету виснажити ворога частими вилазками, що завдавали збитків у живій силі, тяглі й артилерії. Коли ж ворог підривав мури, то вони засипали вирви, відбивали атаки, до підкопних ям проривали нори, щоб знешкодити вибухівку.
Сердюки і компанійці також застосовували оточення ворожих укріплень і замкнення кільця оточення обозом, спорудження системи шанців і підходів під фортецю, розвідку, інтенсивний артилерійський вогонь, атаку, штурм, підкоп, прорив оборони противника в підірваних мурах, відбиття і попередження вилазок ворога, споруджували осадну вежу, насипали під ворожими стінами високий земляний вал, з якого вдиралися до замку або вели артвогонь. В уже захопленій фортеці сердюцька піхота залишалася гарнізоном. [28, с. 98].
Сердюки успішно билися з ворогом на відкритій місцевості (з піхотою, кіннотою та артилерією) і здобували перемогу. Під час наступального бою вони шикувалися в бойові лави — однією шеренгою — або бойові лінії — розгорнутим строєм по 3—4 шеренги і, наступаючи на противника, стріляли з рушниць одночасними груповими пострілами. Щоб досягти високої щільності вогню, остання шеренга лише заряджала зброю, передаючи її для пострілу переднім лавам. Під час оборони піхота сердюків з лави чи лінії швидко шикувалася трикутником і таким чином оборонялася на місці або тим таки трикутником відступала до свого обозу «оборонною рукою». У рукопашних сутичках з ворогом билися шаблею, келепом, ножем, ятаганом. [44, с. 253].
Дії сердюцької піхоти в обложеній фортеці дуже добре ілюструють події Чигиринської війни 1677— 1678 рр. та облоги Кизикермена й Таванська турками й татарами у 1677 р. Сердюки, сховавшись за мурами, мали на меті виснажити ворога частими вилазками, що завдавали збитків у живій силі, тяглі й артилерії. Коли ж ворог підривав мури, то вони засипали вирви, відбивали атаки, до підкопних ям проривали нори, щоб знешкодити вибухівку. Тисяча сердюків на чолі з Я. Жеребиловським 20 серпня 1677 р. з драгунами Ф. Тумашева, прорвавши вороже оточення, увійшли до обложеного Чигирина. Вони принесли боєприпаси обложеним і стали їм підкріпленням. Це був прорив оточення, підмога фортеці й порятунок обложенцям.[24, с. 25]. У серпні 1678 р. сердюцький полк І. Рубана у складі 867 чоловік обороняв чигиринське передмістя. У сутичках з ворогом загинув сам Рубан — йому турецький ага відрубав голову. Беручи участь в облозі сердюки і компанійці застосовували оточення ворожих укріплень і замкнення кільця оточення обозом, спорудження системи шанців і підходів під фортецю, розвідку, інтенсивний артилерійський вогонь, атаку, штурм, підкоп, прорив оборони противника в підірваних мурах, відбиття і попередження вилазок ворога, споруджували осадну вежу, насипали під ворожими стінами високий земляний вал, з якого вдиралися до замку або вели артвогонь. Атакуючи, обов'язково несли стяги, хоругви, виставляли гетьманський штандарт, полкові прапори та сотенні значки. В уже захопленій фортеці сердюцька піхота залишалася гарнізоном. Після ворога знищували його шанці, укріплення, траншеї, пагорби, фашини тощо.[24, с. 25].
Українське військо ставало мобільним і швидким завдяки городовій та компанійській кавалерії. Зокрема, компанійці під час боїв здійснювали сміливі атаки і контратаки, переслідували ворога, влаштовували засідки, залишали під прикриттям місцевості резерви, застосовували під'їзди й оточення, захоплювали язиків і трофеї, атакували позиції противника з фронту і тилу. Досконало володіючи списом, шаблею, пістолем, гвинтівкою, компанійці сіяли паніку в яничарських корпусах і були грізним противником татарській кінноті і турецьким спагі.
У походах кінця XVII ст. охотницька кіннота набула досвіду раптового форсування рік і за допомогою переправ. Вона захоплювала плацдарм, охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала сутички.[29, с. 154].
Спільним з городовим козацтвом у компанійців і сердюків під час походу був як оборонний, так і наступальний табір. Оборонний табір козацького війська описав 1678 р. поляк — очевидець подій під Чигирином.
Зразком наступального може служити табір, описаний Патриком Гордоном під час Кримських походів. Це гігантський прямокутник, що мав версту в ширину і дві в довжину. У центрі розташовувалися піхотні полки, що закривалися з флангів возами. За обозом — ліворуч і праворуч — стояла артилерія, а закривала обидва крила кіннота. Оборонний і наступальний табори давали змогу вести активні бойові дії при мінімальних втратах. [28, с. 96-99].
Як наймане регулярне військо охотники були постійно задіяні на військовій службі, у найрізноманітніших акціях. Під час воєн сердюки і компанійці брали активну участь у далеких і близьких походах — на Правобережжя (1674—1676), Чигиринських походах 1677—1678 рр., у російсько-турецькій війні 1676—1681 рр., Кримських походах В. Голицина, у складі армії Самойловича, а потім Мазепи і т.д. Значна їхня роль у сторожовій та вістовій службі. Водночас вони виконували поліційні функції у придушенні селянсько-козацьких виступів, затримували втікачів-селян, охороняли гетьмана і генеральну старшину, державні установи України-Гетьманщини — генеральну військову канцелярію, суд, гетьманський архів тощо.
Коли компанійці виходили «на чати» на подніпровські кордони «для оборони їх від наїздів татарських і для захисту людських добитків», сердюки несли гарнізонну і караульну службу у фортецях, допомагали митній службі збирати побори з купців — індукту.[28, с. 92].
Інколи охотницьким полковникам доручали важливі дипломатичні і політичні місії — супроводжувати послів і гінців, які подорожували по Україні. У 1674 р. Новицький і Павловський охороняли царського посла Василя Тяпкина, що їхав до Петра Дорошенка після здачі Чигирина туркам. У листопаді 1678 р. Новицький відвідав Москву для доповіді в Боярській думі про стратегічну обстановку в Україні й одержав інструкцію щодо забезпечення оборони Києва від турецько-татарських походів. У 1684 р. Самойлович наказав йому «подлуг розпорядження нашого» охороняти «висланих нами в Крим послів».
Гетьмани залучали сердюків і компанійців до виконання охоронно-поліційних акцій. У джерелах ця їх функція визнається головною: «На усмиряння самовольне називаючихся козаками будників і винокурів легкомислених», «супроти почвар, підбурливих слів, розрух ів та зради укомплектовані наймані полки». За статтями 1669 р. охотники, власне, й утворювались заради цього.[2, с. 702].
Щоб уберегти гетьмана від «гарячих голів», з часів І. Самойловича при ньому завжди була «компанія надвірної хоругви» — рота компанійців. Мазепа збільшив особисту гвардію на полк сердюків і батальйон жолдаків — спеціальний преторіанський підрозділ гвардії, якщо можна зробити таке порівняння. Жолдаків поселили в конотопській сотні, де згодом виникло однойменне село.
Гетьмани неодноразово вказували на охоронні завдання найманців. Після арешту на допитах Іван Самойлович говорив: «А війська охотницькі, для яких встановлено оренди, тримав я по волі монаршій, та й здається мені, що потрібні вони тут, тому що під час розрухів на Москві я цими військами стримав малодушність неспокійних голів, котрі здатні були, спонукувані польською зрадою, підійняти розбрат». [50, с. 378].
Полщійні дії сердюків і компанійців були різними. Так, вони відловлювали селян-втікачів на кордонах у містах і містечках, на дніпровських перевозах. Охороняли Гетьманщину від «клеветников и плевосеятелей» стежили за населенням, збирали інформацію про настрої серед селян, міщан, городових козаків, виявляли і відловлювали польських шпигунів, татарських вивідувачів. У 1676 р. Ілля Новицький, повідомивши Самойловича про настрої і чутки серед реєстрових козаків і старшин Стародубського полку, дістав спеціальний гетьманський рескрипт залишатися в Стародубі під час виборів полковника і, доки «панове стародубцове старшого межи собою обернуть і до первшого прийдут порядку», пильнувати порядок, а також «на речи поглядати, який межи ними станет порядок и дальший их буде прогрес».[28, с. 94].