Етнічна територія України
Загальна характеристика
Однією з головних ознак народу (етносу), нації як певної стійкої спільності людей є територія, на якій проживає ядро, основний масив цього народу і разом з якою він творить цілісний біогеографічний і етносоціальний організм. Отже, поняття етнічна, або національна, територія означає землю, яку з найдавніших часів заселяє той чи інший народ, яку цей народ освоював, захищав, був і є її корінним жителем та господарем. Етнічна територія – категорія більш стійка, ніж державна територія. Державні кордони нерідко пересуваються, встановлюються з порушенням етнографічних меж розселення народів. Особливо складною є доля народів, які втрачали державність і територія яких, залежно від певних політичних обставин, підлягала членуванню чи зазнавала утисків чужоземних завойовників. Але й за таких умов етнічна територія залишалася стійким утворенням, базисом цілісності народу і його державницьких потенцій.
Українська етнічна територія має вельми складну історію. Вона займає південну частину східної Європи. Чорне і Азовське моря творять природний південний кордон української етнічної території: від північного передгір'я Кавказу на сході до устя Дунаю на заході. На південному заході Україна межує з Румунією, Молдовою і Угорщиною, на заході – зі Словакією і Польщею, на півночі – з Білоруссю та Росією.
Між країнами східної Європи українська етнічна територія творить досить виразно визначену географічну одиницю: вона простягається між 43° і 53° північної широти та 21° і 45° східної довготи. Характерним є її окраїнне, межове розташування у Європі, на переході до Азії, на пограниччі лісів і степів, на північних окраїнах середземноморського басейну, на перехресті давніх комунікаційно-торгових шляхів зі сходу (з початком у Китаї) на захід і з півночі на південь. Переважаюча рівнинність, легка прохідність і багата річкова система об'єднує основну територію розселення українського народу в одне ціле. При цьому природа України відзначається розмаїттям ландшафтів (гірських, лісових, лісостепових, степових), багатством родючих ґрунтів, лагідним континентальним кліматом, пишною красою і привабливістю.
Та ці безперечні переваги української землі, її вигідне географічне розташування були не тільки джерелом добра для її жителів, але й великою мірою спричинювали трагічні події в історії українського народу. Згаданими магістральними шляхами йшли не тільки купецькі каравани з багатими товарами, а й завойовники. Особливу небезпеку становили набіги кочових народів, що прямували з Азії в Європу. Україна змушена була часто приймати на себе перші удари, героїчно боронити рідну землю.
Природна відкритість і незахищеність етнічних кордонів України робили її територію об'єктом зазіхань і близьких сусідів, особливо в часи знесилення народу-оборонця боротьбою з кочовиками та внутрішніми чварами. Головним масивом поселень народу, осередком формування його етнічної території були в давнину північно-західна і західна частина теперішніх українських земель – смуга лісів і лісостепу, що охоплювала Київщину, Чернігівщину,
Волинь, Полісся, Прикарпаття і Карпати. Захищені віковічними пущами, болотами і горами, ці землі давали притулок тим, хто полишив свої домівки під натиском ординців. Тут творилися певні стабільні форми побуту і культури.
Український народ упродовж століть намагався просунутись у смугу степів, зайняти їх і дійти до Чорного моря, щоб опертися на тривкий природний кордон і мати зв'язок зі світом, передусім з тим вогнищем цивілізації, яким за княжої доби була Візантія. Але від моря його постійно відмежовували навали кочових народів, які прямували на захід (мадяри, печеніги, узи, половці, монголо-татари). У період Київсько-Руської держави наші предки лише на недовгий час оволоділи Причорномор'ям. Залежно від результатів битв і змагань українського народу з азіатськими кочовиками і загарбницької експансії сусідів його етнічна територія то збільшувалася, то зменшувалася. Особливо негативний вплив мала монгольська навала XIII ст., яка спричинилася до занепаду Київської Русі, а згодом і Галицько-Волинської держави. Втрата давньоукраїнської державності й поневолення українських земель чужинцями істотно позначалися на процесі формування української етнічної території. Внаслідок цього не тільки припинилося її розширення на заході й півночі, але й почалося витіснення українського населення з етнічних погранич та захоплення кращих українських земель. Однак межі основної території розселення українського народу загалом зберігалися. Навіть українське Закарпаття, яке ще з кінця XI ст. перебувало під пануванням Угорщини упродовж майже дев'яти століть, донесло до нашого часу свою етнографічно-українську сутність. І, більше того, в умовах поневолення України Великим князівством Литовським, Польщею, Московщиною не припинялося розселення українського народу, розширення його етнічного ландшафту на південь і схід. Зменшення набігів кочовиків у XVI ст. послужило поштовхом до української колонізації. Особливо вона посилилася за часів козаччини. Тоді сильні й мужні люди, що могли протистояти татаро-турецьким нападам, продовжували заселяти дикі необжиті степи.
Тривалі козацькі війни з татарами і турками та переможний поступ Росії у другій половині XVIII ст. до Чорного моря звільнили північне Причорномор'я від татаро-турецької експансії. Це створило нові можливості щодо колонізації цього терену, в результаті якої наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. український народ знову дістався узбережжя Чорного моря.
У той же час колонізація Причорномор'я і східних провінцій України здійснювалася не лише українцями. Це було зумовлено нестачею достатньої кількості українського населення для освоєння степових просторів, а також відповідною політикою царського уряду в Причорномор'ї, куди активно залучались поселенці з Росії, а також колоністи з-поза її меж.
Українська колонізація була спрямована і на північне Підкавказзя. Наприкінці XVIII ст. у басейні ріки Кубань поселилася велика кількість українських козаків. Після скасування кріпацтва в Росії 1861 р. колонізація півдня України і Підкавказзя ще більше активізувалася. Переважаючу більшість поселенців у цих регіонах становили українці. Так, навіть за даними офіційної радянської статистики, з початку 30-х років у західній частині Підкавказзя (Кубанщина і Чорноморщина) українці складали майже 64% усього населення (у селах – 68,5%), а росіяни – 28,2%, на Донеччині – відповідно 76,8 і 20,6%, на Слобожанщині – 64,2 і 35,4%. У південній причорноморській степовій смузі кількість українського населення становила 66%, а на 34% національних меншин тут припадало 14,3% росіян, 7,1% євреїв, 4,4% молдаван, 3,7% німців, 1,3% греків, 1,6% болгар.
Сучасні державні кордони України загалом оперті на суцільні українські етнічні території. Але поза ними залишаються не тільки численні острови давніх корінних українських поселень, а й півострови материкової етнічної української території: в околицях Сучави і провінції Марамуреш у Румунії; продовження українського Закарпаття (Пряшівщина) у Словаччині; лемківський півострів у Польщі, корінне українське населення якої після другої світової війни було насильно депортоване, а також східна частина Холмщини і Підляшшя, де віддавна тривала польська асиміляція аборигенного населення; південна частина Берестейщини і Пінщини в Білорусі; західна смуга Курської і Воронезької областей Росії, де українці проживали компактними поселеннями і, згідно з даними Всезагального перепису населення Російської імперії 1897 p., становили в середньому 70–75% усіх жителів цього регіону. Слід також зауважити, що північна і східна етнічні межі України досить невиразні, оскільки колонізація цих регіонів проводилася одночасно українським і російським населенням з перевагою у відповідних місцевостях тих чи інших.
З теперішньої державної території України лише Кримський півострів не є корінною складовою її етнічного ландшафту. Його аборигенним населенням з XIII–XIV ст. були татари. Але як суміжна з Україною земля Крим у XIX–XX ст., особливо його північна степова частина, інтенсивно заселявся українцями. Навіть за дуже приблизними даними радянської статистики, з 1926 р. у Криму проживало 72–405 українців, себто 10,8% усього населення. Відчутно зріс приплив українців у Крим після другої світової війни, зокрема після офіційного приєднання його в 1954 р. до України.
Розміщення населення на етнічній території України нерівномірне. Найгустіше заселена її середня смуга, що розташована між українсько-польським та російським кордонами. Її умовну північну межу можна провести по лінії Луцьк – Рівне – Житомир – Київ – Ніжин – Глухів, а на півдні вона сягає степової України. Середня густота населення тут становить 90 осіб на 1 км2. Це терен Лісостепу – найродючіших ґрунтів у Європі, що здавен освоювали для рільництва. Тому, хоча ця смуга займає менше третини української етнічної території, на ній скупчилося більше половини всього населення. Північна зона України має середню густоту населення 44 особи на 1 км2, а в заболочених місцевостях Полісся вона ще менша – 10–25 осіб. У південній степовій Україні цей показник становить 50 осіб на 1 км2.
Україна належить до густо заселених країн Європи. Ще донедавна природний приріст населення сягав тут найвищого європейського рівня. Так, за даними 1927 р., в Україні на 1000 жителів припадало 40,3 народжень, 17,8 смертей; природний приріст становив 22,5 особи. Але в наступні роки природний приріст населення України весь час знижувався і останнім часом сягнув від'ємної позначки. У 1990 р. коефіцієнт смертності в Україні перевищив народжуваність на 0,7%. Це найнижчий показник народжуваності в усьому світі. Особливо різко падає природний приріст населення у сільських місцевостях України. До середини нашого століття в Україні переважало сільське населення. Частка жителів міст на початку 30-х років становила лише 21%. Але в наступні десятиріччя внаслідок інтенсивної індустріалізації і міграції людей із сіл співвідношення сільського і міського населення різко змінилося: кількість першого зменшувалася, а другого стрімко зростала. За останнім переписом 1989 р., у селах України проживає 16,8 млн. осіб, а в містах і промислових осередках – 35,3 млн. осіб, себто відповідно 32 і 68%. У минулому за рахунок природного приросту населення освоювалися малозаселені регіони України. Значна частина населення виїжджала за межі своєї етнічної території. Те, що тисячі українців полишали рідну землю і шукали кращої долі в чужих краях, зумовлювалося національними утисками і антиукраїнською дискримінаційною політикою поневолювачів. У райони Сибіру і Далекого Сходу з 1871 р. до 1896 р. переселилося лише з українського Лівобережжя 725,6 тис. осіб. У наступні роки кількість переселенців зростала. Із західних земель українці цілими сім'ями емігрували до країн американського континенту. За кілька десятиліть кінця XIX – початку XX ст. тільки до СІЛА з цього регіону України прибуло понад 700 тис. осіб. У часи тоталітаризму до відносно добровільного виїзду українців з економічних мотивів додаються масове репресивне їх виселення у східні, північні й середньоазіатські регіони комуністичної імперії, а також численна політична еміграція в країни заходу. За, очевидно, дуже заниженими даними останнього перепису населення 1989 р., поза Україною у межах колишнього Радянського Союзу проживало 6,8 млн. українців, а в інших країнах Європи, північної і південної Америки, Азії, Австралії – понад 4 млн.