В той час як революційні угруповання дробилися в пошуках своїх шляхів, філософські течії, які десятки років володіли розумами російської лівої інтелігенції, такі, як позитивізм, матеріалізм, соціалістичний марксизм, переживали занепад. З новою силою відродився потяг до націоналізму, містицизму, естетики "чистого" мистецтва, тоді як інтерес до політики і соціальних проблем падав. Яскравим прикладом відмови підпорядковувати будь-яке заняття мистецтвом або інтелектуальною діяльністю соціальному утилітаризму або політиці стало поява збірки "Віхи", яка викликала широкий відгук і пристрасні обговорення. Авторами її стали сім видних інтелігентів, в основному колишніх марксистів, які прийшли або повернулися до віри (П.Струве, М.Бердяєв, С.Булгаков та інш.). Бердяєву, зокрема, належить одна з ключових думок збірника:"Любов до зрівнювальної справедливості, до суспільного добра, до народного блага паралізувала любов до істини, майже знищила інтерес до істини". У той час як Бердяєв викривав "внутрішнє рабство" російської інтелігенції, Струве обрушувався на її безвідповідальність. Інтелігенція у всіх бідах Росії звинувачує уряд, писав він, неначе вона сама не несе ніякої провини за них і вони стосуються її лише тому, що змушують бунтувати проти уряду. При такій позиції, завершував свою думку Струве, суспільству надаються тільки дві можливості - деспотизм або диктатура натовпу.
Десятиріччя з 1905 по 1914 р. було відмічене небувалим розквітом мистецтва, літератури й філософії. Досить згадати про колосальний всесвітній успіх російського балету Дягілєва, досягнення російського авангарду як в області музики (Стравіиський), так і в області живопису (Кандінський, Мале-вич, Ларіонов), про розквіт поезії в творчості символістів (Білий, Блок), акмеїстів (Гумільов) або футуристів (Маяковськнй). Соціалістичні ідеали 1890-х рр. похитнулися. Не випадково пізніше Максим Горький, наприклад, хоч і сам віддавав данину містичним настроям (1910 р.), назвав ці роки "ганебним десятиріччям". Відмова від позитивізму і служіння соціальним ідеалам, до яких схилялася радикальна інтелігенція XIX в., поєднувалася із запереченням буржуазних цінностей і матеріальних благ і підкресленим презирством інтелігентів до режиму, який їх звеличував. Частина творчої еліти з нетерпінням і тривогою чекала останнього часу "буржуазної цивілізації". У багатьох просвічених колах столиці говорили про грядущий "кінець світу". Чекали апокаліпсису - як в релігійному значенні, так і в політичному. Цим апокаліпсисом повинна була стати революція, яка відкриє нову еру, надасть кращим розумам можливість реалізувати свої задуми в оновленому суспільстві, яке вийшло з горнила революції. Поки ж у Санкт-Петербурзі панувала вседозволеність. Столиця стала найбільш "сучасним" і, безумовно, найбільш вільним з європейських міст того часу. Парадоксально, але бурління новаторських ідей в художньому та інтелектуальному жити, захоплення есхатологією та моральний еклектизм - все це, разом узяте, швидше порушувало минулу рівновагу освічених кіл суспільства, ніж сприяло появі нових непорушних духовних цінностей, суцільних філософських теорій і загальної системи принципів, якими можна було б згодом керуватися в соціальному і політичному житті.
Реалізації планів Столипіиа сприяли не тільки політична та ідеологічна ситуації, які він успішно використав, але й чудове економічне становище. Зростання промисловості в Росії поновилося ; небувалою швидкістю через сприятливу зовнішню кон'юнктуру. Завдяки масовому експорту продовольчих товарів (Росіііська імперія експортувала і ретину своєї товарної продукції зернових і була найбільшим у світі постачальником зерна), зовнішня торгівля була прибутковою, державний бюджет урівноваженим, навіть незважаючи на виплати по зовнішньому боргу. За п'ять років (1908-1913 рр.) промислове виробництво зросло на 54%, загальна кількість робітників збільшилася на 31% - це були конкретні показники росту промисловості. Всі галузі промисловості знаходилися на підйомі, особливо виробництво сталі, металургія, видобуток нафти, виробництво електроенергії, сільськогосподарських машин. До того ж у провідних галузях намітився небувалий процес концентрації виробництва, як в плані технічному (в Росії процент робітників, зайнятих на заводах, де працювало понад 1000 чоловік, - 40% загального числа робітників, - був вищим, ніж у США), так і в плані збільшення торгового обороту і грошового прибутку. Картелі, трести, концерни монополізували більшу частину виробництва та розподілу в найбільш сучасних галузях економіки. Концентрація забезпечувалася діяльністю кількох великих банків, які, як і в Німеччині, повністю керували ринком. У 1913 р. більше половини банківських операцій проводилося за допомогою шести найбільших ділових і депозитних банків Росії, які знаходилися у Санкт-Петербурзі. У столиці в цей час розквітла біржова та фінансова діяльність, чому сприяло помітне зростання курсу цінних паперів на біржі, особливо з 1909 р.
Досить важко визначити точно частку іноземного капіталу в російській економіці того часу. Однак можна сказати, що до 1914 р. третина загального числа всіх акцій товариств, які діяли на території імперії, належала іноземним власникам. Внески іноземного капіталу були особливо значними в металургійній і нафтовій промисловості, а також у банках. У 1914 р. 65% капіталу найбільшого Російсько-Азіатського банку належали французьким вкладникам. Іноземці робили також значні капіталовкладення в найбільш технічно розвинені галузі промисловості, такі, як електротехніка, кораблебудування, автомобілебудування. Якщо виходити із загальної суми капіталовкладень, французи займали перше місце серед інвесторів, особливо враховуючи суми, надані ними у вигляді позик. Частка французького капіталу сягала 12,5 млрд. франків, частка німецького капіталу - 8 млрд., частка британського - З млрд.
Національний прибуток країни збільшувався з кожним роком. Період з 1908 по 1914 р. можна по праву назвати золотим віком капіталізму в Росії. Капітал щойно створених протягом цих років акціонерних товариств становив 41% загальної суми капіталу всіх товариств, створених після 1861 р. Більше 70% нових вкладень, починаючи з 1908 р., було зроблено вітчизняними фондами. Свідченням цього багатства, розподіленого дуже нерівномірно, було подвійне збільшення розмірів внесків в ощадних касах і на поточних рахунках у банках, а також те, що росіяни почали активно викуповувати цінні папери, які здавна знаходилися в руках іноземців.
Для того, щоб дати об'єктивну оцінку цій картині загального досягнення успіху, потрібно розі лянути її в світовому масштабі. У 1913 р. загальний рівень промислового виробництва в Росії залишався у два з половиною рази меншим, ніж промислове виробництво Франції, в шість разів меншим, ніж у Німеччині, в чотирнадцять разів - ніж в Америці. Тут постає одне важливе питання: чи сприяв курс економічного розвитку, взятий Вітте і продовжений Столипіним, докорінному перетворенню російської економіки і російського суспільства?
Р.Порталь у своєму дослідженні, яке вже стало класичним, відповідав на нього ствердно. Він вважав, що період з 1905 по 1914 р. сприяв виникненню в Росії справжнього класу підприємців і ринку приватного попиту, здатного як у місті, так і в селі замінити собою державне стимулювання у всіх секторах економіки. Якби аналіз Порталя відповідав дійсності, можна було б вважати, що Росія перед 1917р. наблизилася до західної моделі держави, як вважають деякі історики.
Однак твердження Порталя заперечувало багато яких англійських і інших дослідників, особливо такі, як Т.С.Оуен, Ж.Л.Вест і К.Гольдберг. Вони висували наступні доводи:
- У сільському господарстві передвійськове десятиріччя швидше сприяло сільським громадам (вони викупили 6 мли. га землі), аніж справжнім "селянам-підприємцям" (вони викупили лише 3,4 млн. га землі в особисту власність).
- У промисловості разом із закінченням кризи і поновленням виробництва збільшився попит в основному на металеві заготовки, що більше відповідало урядовій програмі переозброєння, ніж потребам приватного підприємництва.
- Російська буржуазія, яка являла собою досить різнорідну групу підприємців, за своєю ідеологією була далека від норм Шумпетера: частина з них паразитувала на державній діяльності, інша - вихідці із "старообрядницьких" кіл - піклувалися про прибуток не ради нього самого, а як можливість "послужити країні" і затвердити російську могутність.
З цієї точки зору економічна політика Вітте - Столипіна не привела до якого-иебудь дійсного наближення до західної моделі. Нав'язана зверху, вона в певному сенсі випереджала методи, використані Сталіним у 1928 р.
У травні 1911 р. французький повірений у справах у Санкт-Петербурзі зазначав, що капіталісти Росії, які мають у своєму розпорядженні великі суми і заохочуються розквітом справ у країні, розпочали русифікацію промисловості. Ця тенденція енергійно під гримувалася міністром фінансів, який ніколи не робив таємниці із бажання звільнитися від вимог іноземного ринку.
Відбувалося посилення різних форм націоналізму. По-перше, націоналізму, спрямованого зовні імперії (пан- або нєославізм), що вже свідчило про прагнення до завоювання. Старі мрії про Константинополь, які в минулому базувалися на релігійних, містичних та ідеологічних мотивах, отримали тепер економічну основу: встановлення контролю над протоками Босфор та Дарданелами служило інтересам торговців, які могли б експортувати зерно та прокат чорних металів через південні порти країни. Чи не було це прагнення закріпити за собою, подібно усім великим державам, зону впливу, відчутним свідченням того, що Російська імперія вступила в наступну стадію розвитку? Між експансіоністською політикою самодержавства та економічними інтересами національної буржуазії існувала повна відповідність. Кадети явно не прагнули до критики подібної орієнтації самодержавної політики.