У неонародницькому русі спостерігалися дві хвилі - покоління есерів початку століття істотно відрізняється від своїх попередників - терористів 1870-х рр. Справа в тому, що есери опинилися під впливом марксизму, хоч багато хто заперечував можливість його застосування в російських умовах. Усвідомивши економічні та соціальні зміни в країні, розуміючи, що активістів руху легше знайти в міському середовищі, есери змінили тактику. Тепер вони вже не робили ставку виключно на селянство і не розглядали тероризм як єдиний засіб боротьби. їхня партія обрала цілий ряд шляхів впливу на маси: до них входила пропаганда не лише серед селян, але також серед робітників непромислових центрів, організація страйків, повсякденна боротьба проти зростання оподаткування і бюрократичних зловживань, підтримка стихійних форм боротьби на селі. Позиції есерів були особливо міцними в регіоні Поволжя, де живі були ще спогади про Пугачова. Групи їх складалися переважно із дрібних земських службовців, сільської інтелігенції (головним чином вчителів), вони знаходилися в постійному контакті з селянами, які все ще мріяли про "другу вольницю".
Тероризм як метод боротьби не був знехтуваний есерами повністю. У них була "бойова організація", до лав якої нерідко проникали подвійні агенти. Ця організація продовжувала діяти в традиціях народницького тероризму 1870-х рр. У 1901-1904 рр. поновилися терористичні акти, жертвами яких стали, зокрема, міністр народної освіти Боголепов (1901 р.), міністр внутрішніх справ Сипягш (1902р.), Плеве, що змінив Сипяпна на цьому посту (1904 р.), великий князь Сергій, дядько імператора (1905 р.). Ця серія вбивств мала великий ефект і, безсумнівно, зіграла свою роль в контексті економічної, політичної і соціальної кризи.
Однак есерам не вистачало дисципліни, їхні дії відзначалися не конкретними планами, а скоріше випадковими обставинами. До складу партії входили різнорідні елементи, і за структурою вона являла повну протилежність партії ленінського типу. Які ж були прогнози есерів на майбутнє? Газети партії "Революційна Росія" і "Вісник російської революції" друкувалися за кордоном і розповсюджувалися в країні нелегально. У них один із лідерів есерів В.Чернов так викладав свої погляди на майбутнє: покінчивши із царизмом, Росії потрібно не йти услід за країнами Заходу шляхом промислового капіталізму, а обрати свій власний шлях до соціалізму. Для цього необхідно провести, як він вважав, широку земельну реформу, перерозподіл землі в рівних частках між усіма бажаючими на ній трудитися. За умови повної свободи праці незалежні виробники повинні самі прийти до думки про необхідність об'єднатися в колективні господарства, і мета буде досягнута. Місцева адміністрація, розуміючи, що її роль сходить нанівець, зіллється з колективом виробників і зникне сама собою. Звичайно, програма В.Чернова містила немало утопічного, багато які аспекти залишалися в тіні - наприклад, що буде з промисловістю? Однак план соціал-революціонерів був простим, він відповідав побажанням селянства, і цим пояснювалася широка популярність есерів в селах, що прагнули землі та рівності, аж до 1917-1918 рр.
Серед представників неросійських національностей, що населяли імперію, спостерігалася крайня відмінність у поглядах, відмінність, яку міг би вміло використати уряд, зіштовхуючи одних з іншими. Політика ж інтенсивної русифікації, яка проводилася урядом, тільки посилювала невдоволення, не приводячи, однак до об'єднання опозиційних рухів. Розподіл відбувався у двох напрямах: між соціалістами та націоналістами, а соціалісти в свою чергу ділилися на прихильників інтернаціоналізму і федералізму. Чи лежав шлях до незалежності через наростаючий повсюди міжнародний революційний рух, або ж кожна нація повинна була сама прийти до неї, наполягаючи насамперед на своїх національних правах? Таким було питання. Те, що так точно помітив Отто Бауер в Австро-Угорській імперії, було вірним і для Росії: тут відбувалося змішання класових і національних інтересів. Повсюди національна еліта, як та, що примкнула до соціалістичної доктрини, так і та, що протистояла їй, стояла перед вибором: повне відділення від Росії, входження до федерації демократичних повноправних держав - або ж надати перевагу боротьбі за соціальний прогрес, що приведе згодом до національної незалежності. Прикладом крайньої складності національних протиріч могла служити Польща. Ті, хто не розділяв ідей соціалізму, поділялися на дві групи: одна з них вимагала більшої автономії, посилаючись на ідеї панславізму, інша -незалежності Польщі. Що ж до соціалістів, то не тільки сама Польська соціалістична партія (заснована в 1892 р. у Парижі) ділилася на прихильників озброєного повстання і прихильників легальних форм боротьби, але існувало також "крайньо ліве" крило, очолюване Розою Люксембург. Воно в кінцевому результаті заснувало в 1900 р. другу польську соціалістичну партію -"Пролетаріат". У ній панував дух інтернаціоналізму, її члени відмовлялися вважати першорядними питання про вихід Польщі зі складу Росії, сподіваючись на майбутнє істинне звільнення поляків після створення вільних соціалістичних республік у Німеччині, Австрії та Росії. Вони розходилися з "ультра лівим" крилом, очолюваним Кульчицьким; він пропонував проект федеральної держави, вважаючи, що солідарність трудящих повинна неминуче привести до національної та соціальної незалежності. Залишалося вирішити питання про форму автономії у федеральній державі: чи буде вона політичною або обмежиться культурною автономією. Ті ж питання хвилювали соціалістів Вірменії та Грузії. Після жорстокої різанини вірмен в Туреччині вірменська революційна партія дашнаків (Дашнакцутюн) була більше налаштована проти Туреччини, ніж проти Росії. У той же час кримські татари всіляко підкреслювали свою близькість до турків, і деякі з їхніх вождів, наприклад Ісмаіл-Бей Гаспіралі, намагалися відродити істинну турецьку культуру в мусульманських областях Російської імперії.
В опозиції царському режиму найбільш тісно згуртувалися фіни: вони люто чинили опір русифікації, яку невдало намагалися форсувати в 1899 р., вводячи замість фінських традицій російські закони, а з 1903 р. насильно замінивши фінську мову російською в адміністративних установах, які зазнали русифікації.
Ці роздроблені сили опозиції здавалися не такими вже й страшними. З ними можна було б легко справитися, якби не наступила серйозна економічна криза, яка посилила невдоволення і активізувала опозицію.
4. Криза 1900-1903 рр.
Після економічного підйому 1895-1899 рр. стався значний спад виробництва, який розповсюдився на Західну Європу і Сполучені Штати. Ринок капіталовкладень різко скоротився і криза сильно вдарила по економіці Росії, оскільки промислові підприємства країни тільки нещодавно встали на ноги і потребували ще значних банківських кредитів. Щойно побудовані заводи вимушені були в 1900-1901 рр. різко скоротити виробництво, а то й зовсім зупинити його. Восени 1899 рр. в Санкт-Петербурзі на біржі було оголошено про крах двох великих промисловців, що наробило багато галасу і свідчило про прихід важких часів. Російський уряд втратив можливість отримувати іноземні позики, наслідком чого явилося негайне скорочення державних замовлень, і це в країні, де для деяких галузей промисловості держава була основним замовником, а значить, і єдиним рушійним чинником розвитку економіки. Таким чином, криза виявила крихкість промислових галузей, які трималися на державних замовленнях і обслуговували будівництво залізниць. Дійсно, промисловість, працююча на поточне споживання, майже не постраждала від кризи. У той час, як для гірської та металургійної промисловості настали важкі часи, рівень виробництва текстильної промисловості, наприклад, залишився незмінним. Як би там не було, протягом трьох років більше 4 тис. підприємств вимушені були закритися і звільнити своїх робітників. "Оздоровлення" ринку все більш явно йшло шляхом утворення промислових об'єднань (картелів). Так, у липні 1902 р. під тиском французьких і бельгійських металургійних підприємств утворився картель по продажу металургійних виробів - "Продамет", який об'єднав найбільших виробників Донецької області. У 1904 р. були створені "Продвугілля" для продажу вугілля, "Продвагон" для торгівлі залізничним обладнанням і безліч інших трестів, концернів і картелів. Це було доказом того, що важка промисловість Росії повністю вступила на шлях концентрації виробництва. У соціальному плані масові звільнення викликали хвилю безробіття, яка в свою чергу спричинила повернення в село робітників, які лише нещодавно влаштувалися в місті. Так хвиля кризи докотилася й до села.
1901 р. виявився неврожайним, йому передував 1900 р., досить посередній за результатами. Повсюди в селі давало себе знати перенаселення. ї без цього жебрацька оплата сільських трудівників впала ще нижче; традиційна заборгованість селян-бідняків посилилася. Навіть великі поміщики відчули на собі наслідки кризи: світові ціни на зерно знизилися, що помітно вплинуло на їхні прибутки, оскільки внутрішній ринок не ріс. Вітте був усунений зі своєї посади. Поміщики звинуватили його в розвалі сільського господарства па догоду промисловості, яка не змогла встояти перед кризою, що прийшла із-за кордону.
Позбавлені можливості модернізувати свої господарства, доведені до убогості перенаселенням і низькими врожаями, селяни вимушені були за високими цінами орендувати землі у поміщиків або захоплювати їх силою. У 1902 р., вперше з 1861 р., піднялася ціла хвиля заворушень на селі. На Україні і Середньому Поволжі вибухнули бунти. Відомства царського уряду нарахували тільки за період з 1902 по 1904 р. 670 "селянських повстань". Зазвичай вони починалися із розгрому поміщицьких садиб, потім селяни займали поля та угіддя своїх поміщиків, привласнювали собі худобу і сільськогосподарський інвентар.