Якщо під археологічною методикою розуміти лише прийоми i методи формально-типологiчної оцінки археологічного матеріалу, його опис та створення простих предметних реконструкцій, то дійсно археологія невзмозi на цій вузькій основі створювати об’єктивні історичні реконструкцiї. Якщо ж археологію розглядати не ізольовано, а враховуючи Ії тісну взаємодію з іншими науками, то вона, використовуючи свої специфiчнi джерела, може здійснювати повноцiннi історичні реконструкцiї. Але при цьому важливо правильно віднайти місце археології у процесі iнтеграцiї та диференцiацiї наук, про що ми мали можливість писати раніше. Ні в кого не виникає сумнiвiв щодо приналежності археології до історичної науки в широкому її розумiннi. Метою історичного пізнання є «пізнання соціально значимих об’єктивних феноменів i процесів минулого». Об’єктом історичного пізнання є писемні i речові, тобто археологiчнi джерела. Знання, одержані в результаті включення їх у систему дослідницьких процедур, можуть бути розчленовані на два класи: знання про документи, котрі є компетенцією джерелознавства, та знання про історичну дiйснiсть. Отже, об’єктами історичного, у тому числі археологічного пізнання є джерела, а об’єктом історичного знання або об’єктом науки є історична дiйснiсть. Соціальна значимість рiзних об’єктивних феноменів i процесів минулого є різною. Археологічна перiодизацiя враховує не основні, визначальні соцiальнi феномени, а другорядні — такі як матеріал, з якого виготовлялись предмети виробництва та побуту форма речей, способи їх виготовлення та використання. Ці археологiчнi критерії лише з одного боку, частково, неповно та опосередковано віддзеркалюють соціально-економічний розвиток.
До того ж, говорячи про пiзнавальнi можливості археологічної перiодизацiї, доцільно говорити не про археологію взагалі, а про археологію на сучасному етапі її розвитку. У системній класифiкацiї наук археологія постає як наука, котра досліджує первiсно-общинну, рабовласницьку та ранньокласову добу на основі матеріальних джерел. Разом з писемною iсторiєю вона утворює дiаду історичної науки. Пізнавальна роль археології зменшується iз зростанням ролі писемних джерел. Йдеться про те, що предметні межі археології та писемної iсторiї хронологічно перекривають одна одну. Вiдомi в археологічному середовищі суперечки між Л. С. Клейном та В. Ф. Генiнгом щодо того, чи відноситься археологія до джерелознавства, чи є вона iсторико-реконструктивною наукою, не мають значного сенсу, оскільки вони будувались на уявленнях про внутрішню однорiднiсть археології i фактично не враховували того, що вона у своїх пошуках історичних реконструкцій стикується з іншими науковими дисциплінами. До того ж, дискусія велась не в академічному ключі i фактично перетворилась у обопiльнi iдеологiчнi звинувачення. Сучасна археологія являє собою розгалужену систему знань, яка має ознаки як унiверсалiзму, так i спецiалiзацiї. На думку С. Д. Гражданникова, автора системної класифiкацiї наук, археологічне знання має два рiзних рiвнi — фундаментальна археологія та системна археологія. Розподіл сучасної археології на два рiвнi абсолютно вірний, але терміни для їх визначення обрано ним невдало, оскільки системність є загальною ознакою будь-якої науки, незалежно від й специфіки. «На вiдмiну від донаукового знання,— пише у цьому зв’язку Г. Гіргiнов,— наука є системою знань; системність якісна характеристика науки» Особливо це стосується теоретичного рівня органiзацiї знань, тобто фундаментальної науки. Але, щоб не додавати термiнологiчної плутанини, тут ми будемо використовувати запропоновані терміни, добре розумуючи їх умовність. Приналежність археолога до «фундаментально» або «системної» археології визначається об’єктом дослідження. «Системна» археологія — це за своєю суттю традиційна археологія, вона визначається широким підходом до тематики та емпіричними засобами опрацювання джерел. Дослідження у межах «системної» археології спрямоване на реконструкцію рiзних сфер дiяльностi, i воно реалізується на емпіричному рiвнi. Це не спецiалiзоване дослідження, воно вiдрiзняється комплексністю тематики, звідки, як можна здогадуватись, i пішла назва — «системна» археологія. На вiдмiну від неї, «фундаментальна» археологія характеризуються вузькою спецiалiзацiєю. до неї належать побудовані на використанні археологічних матерiалiв вузькотематичнi дослідження, спрямовані на побудову складних історичних, у тому числі теоретичних, реконструкцій. «Фундаментальна» археологія — це нова галузь у археологічному знанні. Вона вимагає від археолога засвоєння специфічних знань у цій пiзнавальнi області, якої археологічне дослідження безпосередньо стосується, а також значно складніших методичних прийомів дослідження, викликаних необхідними у цьому разі методичними запозиченнями з вiдповiдних спеціальних наук.
Такими, наприклад, є теоретичні дослідження проблем антропогенезу в археології, проблем походження відтворюючих форм господарства, проблем індоєвропейської спiльностi, проблем походження ранньокласових суспільств тощо. У «фундаментальній» археології необхідно дотримуватись теоретичних принципів дослідження, тут неприпустима так звана логіка здорового глузду, яка широко використовується в «системній» археології, тобто в археології емпіричного рівня. Слід ще раз підкреслити, що перехід від «системної» археології до «фундаментальної» є не таким простим, як може здатись на перший погляд, для цього потрібна спеціальна підготовка. Необхідно оволодіти певним рівнем знань вiдповiдно i науково дисципліни, на стику з якою здійснюється дослідження, i розширення на цій основі методичного арсеналу оцінки археологічних джерел.
Скажімо, перехід від традиційного палеолiтознавствi у сферу теоретичних досліджень антропогенезу вимагає освоєння фiлософсько-методологiчних принципів теорії антропогенезу, специфіки мiждисциплiнарного дослідження та, пов’язаних з теоретичним баченням антропогенезу, методичних прийомів оцінки ранньопалеолітичних матерiалiв. Простий перехід без усього цього може призвести i дуже часто призводить до внесення в сферу теоретичних досліджень невластивих їм емпіричних оцінок i, як результат, спотворення теорії. Теоретичний рівень досліджень, спецiалiзацiя у межах археологічного знання та мiждисциплiнарнiсть — це, як ми вже зазначали, ті три основні підвалини, на яких сьогодні базуються вищі досягнення сучасної археології, пов’язані з її участю в розробці фундаментальної проблематики та створенні узагальнюючих історичних праць. У «системній» археології археологічна перiодизацiя служила i буде слугувати надійною схемою відтворення історичного минулого. Класифiкацiя знахідок, комплексів та пам’яток, предметні реконструкцiї, найпростіші історичні реконструкцiї емпіричного рівня — все це не вимагає залучення власне історичної перiодизацiї. Коли ж постає питання про створення складних історичних реконструкцій теоретичного рівня, чи підготовки великих узагальнюючих історичних праць, побудованих на використанні археологічних та інших джерел, на перший план виходить не археологічна, а історична перiодизацiя. Це не означає, що археологічна перiодизацiя в цих працях зовсім не використовуються. Там, де йдеться про опис джерел, їх класифiкацiю та визначення функціональних особливостей, археологічна перiодизацiя продовжує вiдiгравати свою роль, але вона непридатна для формування узагальнюючих висновків. Сучасний етап розвитку наукових знань характеризується посиленням iнтеграцiйних та диференційних процесів. З одного боку, все активніше налагоджується мiждисциплiнарна взаємодія рiзних наук у вирiшеннi складних пізнавальних завдань, з іншого — у межах конкретних наук відбувається внутрішнє членування на окремі спецiальнi галузі.
Це створює неабиякі труднощі, адже кожна окрема наука опиняється у сфері дії протилежних тенденцій — потягу до iнтегративних зв’язків з іншими науками та вузької спецiалiзацiї у своїх власних межах. Це спричиняє навіть серед представників однієї тієї ж галузі масу непорозумінь в оцiнцi власних наукових фактів i вiдповiдно до цього в загальних висновках, адже одні i ті ж факти оцінюються ними з точки зору рiзних концептуальних засад. Археологія тут не є винятком, i непорозуміння серед палеолiтознавцiв у питаннях вивчення антропогенезу — яскравий тому доказ. Археологія, вiдповiдно до загальних тенденцій розвитку науки, відчуває значний потяг до об’єднання зусиль з іншими науками у вiдтвореннi процесів минулого, i ця мiждисциплiнарна взасмодiя є основною причиною того, що серед її методичних засобів історична перiодизацiя буде набувати все більшої ваги. Чим активніше археологія буде виходити на рівень складних історичних узагальнень та теоретичних побудов, тим вагомішою буде роль i значення історичної перiодизацiй.
Це не означає, що археологічна перiодизацiя втрачає своє значення. У межах тих пізнавальних завдань, які склались на попередньому етапі її розвитку i без яких вона існувати не може як спеціальна історична дисципліна, археологічна перiодизацiя i надалі буде вiдiгравати важливу пізнавальну роль.