Тема
Епоха «розвиненого соціалізму»
або «роки застою» в СРСР
(1965-1985)
План
1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ
2. БРЕЖНЄВСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
3. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»
4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
5. СРСР У СВІТІ
6. НАСТУПНИКИ БРЕЖНЄВА
1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ
Безсумнівно, відставка Хрущова означала відмову від енергійного проведення реформ, і в цьому значенні вона могла видатися успіхом консервативних сил. Згода в групі керівників, які усунули Хрущова, грунтувалася па необхідності зберегти колективну владу і контроль вищих партійних органів за всіма сторонами життя суспільства, покласти кінець «реформаторству» Хрущова, яке породжувало нестабільність у партійних кадрах, забезпечити нормальне функціонування політичних і державних структур. Це прагнення до стабільності і збалансованості супроводжувалося поигуком відповідних ефективних заходів; потрібно було знайти рішення, які стабілізували б адміністративну систему, роздроблену боротьбою за владу між галузевими та територіальними органами управління, а також поліпшити контроль за кадрами.
Досягнутий на основі консервативних політичних цінностей консенсус всередині керівництва не дозволяв йому все ж відмовитися, принаймні, від деяких змін, проведених у середині 50-х рр., насамперед від лінії на підвищення рівня життя (альтернативою якій могло бути тільки повернення до терору як методу управління державою) і від підтримки високих темпів розвитку. Ці дві задачі не могли бути здійснені без проведення економічних реформ, і саме для усунення нестабільності, що постійно породжувалася цими реформами, потрібно було твердо провести кадрову політику, яка б затверджувала стабільність (передусім у вищих ешелонах влади), давала б партійним кадрам впевненість у своїй значущості, у своєму майбутньому, яка б сприяла просуванню пової зміни партійних працівників.
У перший рік після відставки Хрущова (кінець 1964 - кінець 1965 р.) заходи, здійснені групою, що прийшла до влади, проявили два несумісних аспекти її діяльності, а саме: послідовну консервативну ідеологічну політику, з одного боку, і економічну реформу та, грубо кажучи, технократичні цінності - з іншого.
Відставка Хрущова спричинила мало кадрових переміщень (не враховуючи засобів масової інформації, які керувалися наближеними колишнього Першого секретаря ЦК КПРС) і санкцій. Пленум ЦК, який зібрався в листопаді 1964 р. звільнив від роботи Полякова, секретаря ЦК з аграрних питань, і схвалив висунення ряду керівників, що зіграли важливу роль у «змові» 14 жовтня 1964 г. М. Підгорний, який був першим секретарем Харківського обкому, став секретарем ЦК і отримав у своє ведення кадрові питання; П. Шелест та О. Шелепін увійшли до складу Президії, причому останній залишився секретарем ЦК, головою Комітету партійного контролю і заступником Голови Ради Міністрів. Ці три особи також увійшли до пової правлячої верхівки, ядро якої складали Л. Брежнєв - Перший секретар ЦК КПРС, О. Косигш -Голова Ради Міністрів і М.Суслов - член Президії, відповідальний за ідеологічну сферу. Заслухавши М. Підгорного, який виклав наслідки розділу парт-організацій на промислові та сільські, пленум ЦК ухвалив рішення відновити єдину партійну організацію на всіх рівнях, а також єдність радянських, профспілкових і комсомольських структур. Починаючи з грудня 1964 р. були відновлені регіональні, обласні та районні комітети. Нове керівництво повинне було вирішити нелегке питання: кою поставити на чолі возз'єднаних організацій? Обираючи серед усунених Хрущовим апаратників, нове керівництво ризикувало загальмувати просування «новобранців» і залишити себе без відданого оточення. Партійна верхівка майстерно маневрувала, протягом ряду років поволі проводячи заміну місцевих кадрів, що прийшли в хрущовський період, з тим, щоб дати хід «молодим» (20-х рр. народження) і більш «компетентним» функціонерам. Аналіз змін у складі секретарського корпусу на місцях в 1965-1980 рр. вказує на серйозні зміни, які відбулися на початку цього періоду (1965-1970 рр.), і на явну стабілізацію відразу після XXIV з'їзду КПРС (1971 р.), що привело до старіння місцевих кадрів (середній вік яких досяг в 1980 р. 59 років у порівнянні з 49 роками в 1971 р.). У 1981 р. середнє «політичне довголіття» секретарів регіональних парторганізацій дорівнювало десяти рокам в РРФСР, але тільки чотирьом в Узбекистані і трьом у Казахстані, де партійні кадри виявлялися частіше й більш глибоко, ніж в інших республіках, залучені до «скандальних» історій. Треба сказати, що всі кадрові перестановки протягом другої половини 60-х рр. ніскільки не відбивалися на кар'єрі та стабільності становища представників партноменклатури. їм забезпечувалося місце в адміністративно-господарських органах або перевід у столичне міністерство, іноді навіть місце в посольстві за кордоном. Кампанія по оновленню кадрів у великій мірі відбувалася й за рахунок постійного розширення Центрального Комітету: число його членів і кандидатів було збільшено з 300 у 1966 р. до 420 і більше, тобто приблизно на 40% за десять років. До 70-х рр. склад партійних керівників на місцях (які завжди складали ядро армії партійців) досяг, нарешті, стабільності, про яку вони мріяли ще мри Сталіні. Кожному була забезпечена можливість планувати розвиток своєї кар'єри. Центральні власті займалися місцевим набором. Всі ці процеси сприяли вкоріненню відносин особистої відданості і затвердженню системи цінностей, в якій вірність патрону переважала над компетентністю та «ідеологічною витриманістю». У цьому значенні 70-і рр. були апогеєм «сімейності» і сівого роду «радянського феодалізму», проти чого без втоми воювали Сталін, а за ним і Хрущов, перший - державним терором, другий - законними засобами. У той же час особиста відданість як головний засіб досягнення стабільності була навряд чи сумісна із вдосконаленням самої системи, як і з системою технократичних цінностей, породжених економічною реформою.
Реформа почалася в 1965 р. з проведення нової адміністративної централізації, скасування раднаргоспів і відновлення центральних промислових міністерств, ліквідованих Хрущовим. Були створені також великі державні комітети (Держкомцін, Держпостач і Держкомітет з науки і техніки). Разом з тим підприємства отримували деяку автономію. Те, що в радянській термінології визначалося поняттям «госпрозрахунок», не мало на увазі, однак, ні реабілітації ринкових відносин, ні переходу до «соціалістичного ринку», що проповідувався тоді чеськими та угорськими економістами, і ще менше означало самоврядування за югославським зразком.
Реформа господарської діяльності підприємств, яка готувалася протягом ряду років групою економістів під керівництвом Лібермана, була, нарешті, викладена у двох документах, обнародуваних 4 жовтня 1965 р. Це були постанови про поліпшення планування та стимулювання виробничої економіки і про державне виробниче підприємство при соціалізмі. Ці документи, здавалося, свідчили про бажання розширити автономію підприємств. Число обов'язкових показників було зведене до мінімуму. Паралельно із збереженням валових показників, незважаючи на їх визнану недосконалість (яка полягала в тому, що підприємства домагалися високих показників, використовуючи найбільш дорогу сировину і, продовжуючи, таким чином, марнотрат-ствувати), були введені нові: вартість реалізованої продукції (для того, щоб спонукати підприємства до скорочення випуску продукції, що не користується попитом і підвищення якості), загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень. Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частіша прибутків залишалася в їх розпорядженні. Величина її визначалася за суворими нормами, щоб перешкодити директорам підприємств домагатися прибутку будь-яким шляхом, а міністерствам - вилучати більше встановленого.
Для того, щоб стимулювати прийняття «завищених» планів, було вирішено збільшувати премії у разі запланованого перевиконання планів. Це передбачало, що відтепер кожне підприємство буде більш вільно поводитися з п'ятирічним планом. Навпаки, вищестоящі органи не могли змінювати план в період його виконання, за винятком особливих випадків. У цьому значенні реформа була спробою надати більш широкі можливості тим відповідальним особам, які приймали рішення у сфері народного господарства. Цьому відповідало зростаюче значення п'ятирічного плану за рахунок річного, який ефективно виконувався, що було зміною уявлень, які склалися в 30-і рр. про планування як визначення пріоритетів, коли власне план зазнавав нескінченних змін.
Фонди стимулювання, що замінили собою ті, якими раніше розпоряджався директор, були розділені на три частини: фонд матеріального заохочення, розподіл якого контролювався загальними зборами трудового колективу, фонд «соцкультпобуту», призначений головним чином для будівництва житла, і фонд самофінансування для потреб оновлення виробництва.
Практика реалізації реформи показала, що проблеми, пов'язані з природою економічних показників і з «відомчістю», залишилися невирішеними. Нові показники вводилися через силу. Заохочувальні фонди не змогли належно стимулювати інтенсифікацію праці: призначені робітникам премії становили всього лише 3% від зарплати, що було недостатньо для того, щоб викликати інтерес до підвищення ефективності виробництва; що ж до фонду на соціальні потреби, то його використанню заважало те, що план не передбачав забезпечення будівельними матеріалами. Нарешті, фонди самофінансування не могли бути ефективно використані внаслідок слабкої координації між науковими дослідженнями та промисловістю (від розробки до випуску першого пробного зразка і освоєння масового виробництва проходило в середньому шість-вісім років).
Головною причиною постійних збоїв в економіці залишалася «відомчість» - давнє явище, про яке із скорботою часто писалося в пресі. Ця «хвороба» виникла ще в 30-і рр. як наслідок затвердження принципу вертикального підкорення в системі міністерського планування й управління. Замкнені «на Москву» ієрархічні піраміди безпосередньо управляли підприємствами та організаціями, розкиданими по всій території Радянського Союзу. Кожний нижчестоящий орган взаємодіяв тільки з тією інстанцією, яка стояла безпосередньо над ним у тому ж міністерстві. Не існувало практично ніякого серйозного прямого зв'язку між сусідніми підприємствами та організаціями, якщо вони належали різним міністерствам. Саме відсутність горизонтальних зв'язків стала причиною багатьох труднощів, які збереглися до наших днів.